У серпні цього року, до 32-річчя Незалежності України, на щиті монументальної скульптури «Батьківщина-Мати» замінили радянський герб на Тризуб. Ця подія привернула увагу суспільства, було багато дискусій і обговорень. Ми вирішили познайомити читачів «Антиквару» з скульптором-монументалістом Олексієм Пергаменщиком, який займався цим проєктом. Розпитали про те, як він став скульптором, чим цікавий монумент «Батьківщина-Мати», як встановлювали Тризуб та які були труднощі у роботі з проєктом.
Про навчання
— Для початку трохи розкажіть про себе — як ви стали скульптором, де навчалися?
— Я займаюся скульптурою з 8 років. У цьому віці мама записала мене до керамічної студії «Мозаїка», що була при заводі «Комуніст» (у Києві, на проспекті Науки). У цій студії я займався петриківським розписом і вчився працювати з глиною, з керамікою. Це було цікаво і корисно, адже глина виховує охайність у роботі: неохайно зроблена кераміка розвалюється або й вибухає в печі.
Пізніше кілька років я майже не займався мистецтвом, бо захопився спортом. Але коли мені було 13 років, батька запросили на роботу в університет міста Саутгемптон (Англія), на один рік. Там я знову почав займатися мистецтвом, ходити на заняття до художньої студії. Пам’ятаю, як робив там величезного скорпіона з картону, завдовжки 2 чи 3 метри. Вже тоді мені хотілося робити якісь великі, довгострокові проєкти.
Згодом через роботу батька ми переїхали до США. У Штатах у мене була можливість навчатися в школі в арт-класі, працювати у керамічній майстерні. У майстерні була глина, піч для випалювання, глазур, — усе, що треба і дуже якісне. Я знову захопився керамікою, скульптурою. Увесь вільний час проводив у майстерні, навіть продавав деякі свої роботи у сувенірному магазині за $100-$200.
Також у США (у місті Кент, штат Огайо) паралельно зі школою я почав навчатися в університеті на факультеті скульптури та живопису. До 12-13 години був у школі, а потім ішов на заняття в університет. Так навчався 2 роки.
— Які враження у вас про мистецьку освіту у США?
— В Штатах мистецьке навчання відрізняється від нашого. Там дуже дбають про те, щоб не «тиснути» на художника, не обмежувати його творчість. Студенти не вивчають академічного малюнку, правил анатомії тощо. Усі малюють і роблять скульптуру так, як хочуть.
Скажімо, ми робили скульптуру з натури. У групі — 30 людей. Я і ще один студент з Китаю намагалися зробити щось схоже на ту натуру, яку бачили перед собою, решта людей — фантазували, ліпили інопланетян абощо. Тобто навіть на занятті з натури можна зробити людину з трьома, чотирма руками і усім, що підкаже фантазія. Викладачі не мають права виправляти це.
Коли я повернувся в Україну, вступив до художньої школи ім. Тараса Шевченка і за пів року закінчив її екстерном. Ці пів року займався дуже інтенсивно, працював з хорошими вчителями.
Далі вступив на скульптуру у художню академію (Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури). Через три роки обрав навчання у майстерні монументальної скульптури у Володимира Андрійовича Чепелика. Це був дуже потужний скульптор. Серед його робіт — пам’ятник Грушевському, Гончару і багато інших. Також він був хорошим педагогом. Не хвалив і не журив студентів, навчав своїм прикладом і наголошував, що бути скульптором — це важка праця. Треба щодня працювати, а не чекати натхнення.
Я вважаю, що це справді так. Недавно порахував, що своїми руками зрізав вже 400 тонн каменю. І це без роботи з бетоном, склопластиком, бронзою тощо.
Про роботу скульптора
— Ви найчастіше працюєте з каменем? Чому?
— Так, я вибрав для себе роботу з каменем. Цим матеріалом займається не дуже багато людей, бо різати камінь досить складно, треба мати й фізичну підготовку.
Вперше спробував працювати з каменем у майстерні Чепелика і захопився. Для дипломної роботи також готував твір з каменю — пам’ятник князю Святославу. Захистився, а потім ще три роки працював з ним. Тепер цей пам’ятник стоїть у Києві, на Пейзажній алеї.
Взагалі, я почав працювати як скульптор з 1996 року. Було багато різних замовників, різного досвіду. Робив і гранітні надгробки, і замовлення для ресторанів. Це складно, але отримуєш корисний досвід, — вчишся спілкуватися з різними людьми і надто не перейматися критикою.
Насправді небагато людей, які закінчили художню академію, працюють у цій професії і заробляють собі на життя скульптурою чи живописом. Мені здається, що з тих художників, скульпторів, які навчалися разом зі мною, залишилися у професії лише 10%. Але й серед них не у всіх справи йдуть успішно — хтось живе у нестатках, хтось спивається.
Робота скульптора справді непроста. Треба дуже багато працювати, знаходити натхнення і не відпускати його від себе. Бувають дні, коли на вулиці мороз, або вітер — при такій погоді не завжди хочеться бігати навколо каменя і щось робити.
Часом робота скульптора — не за гроші. Скажімо, тепер я за свої кошти роблю пам’ятник Степану Бандері. Я взяв з річки Тисмениці великий валун. Він має цікаву історію: вважають, що на ньому є кров бандерівців. За крайньою хатою у селі бандерівці спускалися з гір і переходили річку, йшли через цей валун. Та одного разу у тій крайній хаті були НКВД’исти, хлопців не змогли попередити і почався бій. Декілька бандерівців поранили, і на камені залишилася їхня кров. Те, що велике погруддя Стапана Бандери саме з цього каменя, — для мене символічний момент. Згодом я маю встановити його у Києві, на Печерську.
Також я роблю пам’ятник Івану Мазепі. Він стоятиме біля Києво-Печерської лаври і буде повернутий так, щоб дивився на лаврську дзвіницю. Адже Мазепа був не лише гетьманом, а й меценатом. Він давав великі гроші і на будівництво дзвіниці, і на будівництво муру навколо лаври. Лише на лаврські мури витратив величезну суму — 1 мільйон золотих.
Як встановлювали Тризуб на скульптурі «Батьківщина-Мати»
— Розкажіть про роботу із скульптурою «Батьківщина-Мати». Скільки часу ви працювали з цим проєктом?
— Майже два місяці. Сюди входять усі переговори, розробка, уточнення, монтаж…
Я дуже радий, що був причетний до цієї справи. Мій проєкт переміг на конкурсі, тому що я дуже детально підійшов до нього — зробив багато ескізів, розробок, підготував макети з пластиліну. Усе це погоджували у Міністерстві культури.
Загалом, я намагався це робити так, як робив би Василь Бородай (скульптор «Батьківщини-Матері»), якби він був живий. Уявляв собі, як би він підійшов до проєкту. Думаю, що він обов’язково зробив би зразки справжнього розміру. Підвішував би ці зразки на щит і дивився б, перевіряв, щоб не було ніяких «сюрпризів» — ні за товщиною, ні за шириною.
Так само робив і я: ми підвішували зразок Тризуба на щит, далі я спускався вниз, їхав аж на міст Патона і дивився, чи видно його звідти, чи він «читабельний», чи треба збільшити або зменшити випуклість зображення.
Якщо б Тризуб був занадто випуклим, він виглядав би нав’язливо, «нарочито», якщо би був занадто тонким — його було б погано видно, особливо у похмурий день. Оскільки не я автор скульптури, я не міг втручатися в композицію. Тризуб мав органічно вписатися у весь монумент, не відволікати уваги від композиції.
— Як ви створювали ескіз Тризуба, які були варіанти його зображення?
— Ще на початковому етапі я перебрав багато інформації, розглядав багато варіантів, як міг би виглядати Тризуб на цій скульптурі. Радився з колегами, знайомими.
До речі, одна з майстерень, де ми працювали з Тризубом, знаходиться у музеї Віктора Ющенка «Код нації» (у цій майстерні я працюю давно, близько 7 років). Коли ми спілкувалися там з архітекторами, дизайнерами, Віктор Андрійович також охоче брав участь у обговореннях.
Серед варіантів, які ми розглядали, був варіант переплетеного Тризуба як у Володимира Хрестителя, був такий, як під час Визвольних змагань (1917—1921). Зрештою ми обрали той Тризуб, який у 1992 році прописали у нашій Конституції як Малий герб України.
Я спілкувався з геральдистом, одним з авторів цього Тризуба, радився як варто розташувати герб на щиті. Не змінив ніяких розмірів, пропорцій щодо того, що прописано у нашій Конституції. Експериментував лише з товщиною і розміром.
— Які були труднощі, виклики у роботі з цим проєктом?
Для виготовлення Тризуба нам потрібна була титано-насичена нержавіюча сталь, товщиною 1,5 мм. Але вийшло так, що сталь, яку нам дали з компанії Метінвест, була товщиною 1,7 мм, а не 1,5 мм. Ця сталь збільшила б вагу Тризуба на 100 кг.
За інженерними розрахунками ми не могли цього зробити. Маса Тризуба і листів, які закривали вільні місця, що з’явилися на щиті, не могли бути більшими, ніж маса старого радянського герба, щоб не збільшувати навантаження на конструкцію. Ці норми — дуже важливі. Навіть при монтажі на щиті одночасно знаходилися лише чотири людини, щоб не створювати надмірне навантаження для скульптури.
Щодо інженерних розрахунків — ми співпрацювали з інститутом сталевих конструкцій ім. Шимановського. 42 роки тому цей інститут також допомагав створювати скульптуру «Батьківщини-Матері», займався інженерною частиною.
Матеріал, який не підійшов, ми віддали назад. Купили бельгійський метал, такий, який був потрібен для Тризуба. Закупили його собі в мінус, бо хотіли встигнути вчасно зробити Тризуб — до Дня незалежності.
Непросто було монтувати Тризуб. У деякі дні була страшенна спека, температура повітря піднімалася до 30-32°C. Металева скульптура працює як величезний термоакумулятор, за ніч вона не встигала охолонути, тож на щиті було ще гарячіше, близько 40°C.
Крім того, навколо метал, нержавійка, яка відбиває світло під різними кутами. Усе сяє так, що можна осліпнути. Дуже складно працювати навіть в окулярах.
Щоб вийти і зайти в люльку, треба перестрибувати через метрову прогалину (і це на висоті 93 метри). Звісно, ми були на страховці, але все одно — не надто приємно.
Уся команда, яка займалася проєктом, — монтажники, зварювальники, архітектори, інженери — працювала якісно, професійно. Ми робили Тризуб на умовній радіальній площині, яка нагадувала щит, її радіус — 7 метрів. Коли готовий Тризуб підняли для монтажу, він став на своє місце на скульптурі практично ідеально. Враховуючи, що Тризуб величезного розміру — 7,5 метрів висоти, 4,5 метри ширини, вагою майже 500 кг — я був дуже радий, що так вдало усе вийшло.
Про монумент «Батьківщина-Мати» і декомунізацію
— Розкажіть, будь ласка, про саму скульптуру «Батьківщина-Мати». Чим вона цікава?
— Коли я працював з Тризубом, багато часу провів поруч із скульптурою, всередині монументу і нагорі, на щиті. Її масштаби вражають і водночас — вона побудована як космічний корабель, усе вивірено дуже точно. Це — найвища скульптура в Європі і одна з найвищих у світі. Радянська пропаганда навіть пропустила той момент, що вона повернута у бік Москви, а не Європи.
Перший проєкт «Батьківщини-Матері» розробляв скульптор Євген Вучетич. Але він помер, і далі скульптурою займався Василь Бородай. До речі, Василь Бородай був одним із моїх викладачів в академії, ми були добре знайомі, я часто з ним спілкувався.
Бородай переробив проєкт, тож кінцевий результат суттєво відрізнявся від початкового задуму. Якщо Вучетич тяжів до монументального бруталізму, то стиль «Батьківщини-Матері» — інший, я б назвав це монументальною героїкою.
На мою думку, скульптура «Батьківщина-Мати» вийшла вдалою. Вона стримана і потужна водночас. Поза, вираз обличчя — хоч і монументальні, але людяні. Це трансцендентний образ, який не вказує на «совок» чи якийсь конкретний стиль. Він — позастильовий, паністоричний. Тут є риси давньогрецького стилю, з якого почалася європейська культура, — хітон, закриті стопи, пропорції тіла і зачіска, які нагадують Венеру Мілоську. Її симетрична поза, положення рук нагадують трипільські скульптури, Оранту. Загальна композиція навіть трохи схожа на Тризуб.
Київ — історичне місце, на цих схилах жили люди тисячі років тому. Поруч — давня забудова, Києво-Печерська лавра, яка також має тисячолітню історію. Звісно, скульптори враховували усе це, у такому місці мусила бути якась архітектоніка, стриманість.
Скажімо, скульптура «Родина-мать зовет!» у Волгограді — зовсім інша. Вона повернута у бік Європи і виглядає агресивною, знервованою, кудись біжить. Наче закликає нищити усе цивілізоване, демократичне, що є на шляху. Хоч це робота того ж скульптора, Євгена Вучетича, який починав працювати з київською скульптурою. Волгоград, Мамаїв курган — це місце, яке не має культурної історичної спадщини, дике поле. Тож і завдання скульптора тут було іншим. До речі, Євген Вучетич — також українець за походженням, народився у місті Дніпрі, як і Василь Бородай.
— Є багато історій, правдивих і вигаданих, про створення «Батьківщини-Матері». Зокрема, кажуть, що її меч був довшим, але через вітер він закручувався і нагадував штопор, тож довелося трохи його вкоротити. Це вигадка, чи щось подібне було?
— Це — байка. Мабуть, хтось робив штопор і придумав таке.
Але відомо, що коли будували скульптуру, зробили її 4-метрову копію і випробовували у аеротрубі: вивчали аеродинаміку, як потоки повітря діятимуть на скульптуру.
За початковим планом меч мав бути завдовжки 15 метрів, та згодом його справді вдвічі укоротили — до 7,5 метра. Меч не закручувався, але могло бути завелике навантаження на руку скульптури. Я вважаю, що це рішення було вдалим. Коротший меч нагадує давній київський меч. Такий, як був у князя Володимира, князя Святослава.
— Чи вплинула заміна символа на щиті на загальну композицію і на сприйняття скульптури?
— Думаю, що з Тризубом «Батьківщина-Мати» виглядає краще. Вертикальні лінії Тризуба гармонують із великими вертикальними лініями усієї скульптури. Зображення на щиті виглядає врівноваженим. Його видно навіть краще, ніж раніше радянський герб.
Я знаю, що було багато розмов — на часі, чи не на часі змінювати символіку на скульптурі. Але якщо людина після молитви виходить з церкви і бачить на куполі пентаграму — на часі її змінювати чи ні? Або уявімо собі, що в Парижі на верхівці Ейфелевої вежі — свастика. Треба її зрізати, чи нехай залишається? Як можна зберігати ворожий символ в тилу у той час, коли йде війна? Тим більше, що ми добре знаємо: росіяни пам’ятатимуть про свій символ «однієї держави, одного народу» і згодом захочуть його «освободить».
У всіх протистояннях, війнах символи дуже важливі, яку б війну ми не згадали з історії людства.
Цим жестом — заміною радянської символіки на Тризуб — ми показуємо і собі, і усьому світові, що скидаємо радянську ідеологію і не збираємося повертатися до неї.
Крім того, Тризуб — це прадавній символ. Він був на цій землі більше тисячі років тому, він викарбуваний на монетах за князя Володимира Хрестителя, у 988 році. Ми нічого не «висмоктуємо з пальця», як наші північні сусіди.
Тепер у нас з росіянами екзистенційне протистояння: насправді не йдеться про мову, про землю, йдеться про приналежність до великої культури, до держави Київська Русь. Ми воюємо за те, що ми — корінний народ, корінна нація, яка має свою історію. Росія не має спадкоємного зв’язку з цією культурою, уся їхня історія побудована на викривленні фактів і брехні.
Звісно, у Києві є ще й інші місця, які треба декомунізувати. Це зірка на обеліску, що на площі Перемоги. Думаю, її можна просто зрізати. Обеліски — це універсальні меморіальні пам’ятки, їх придумали ще давні єгиптяни, але радянська зірка там не потрібна. Міст Патона також весь у зірках, їх варто прибрати. На «Батьківщині-матері» також залишилися чотири зірки на гарді (руків’ї) меча. Ми вже розробили план, як туди можна дістатися без будівництва дорогих лісів і інших витрат. Я готовий за власні кошти організувати це: разом з трьома альпіністами піднятися, закріпитися і просто зрізати зірки, під ними є метал, нічого переробляти на потрібно. Але, звісно, потрібен дозвіл і треба дочекатися кращої погоди, весни.