Як будували головний універмаг країни

Матеріал із журналу «Антиквар» №114

На розі Хрещатика та вул. Богдана Хмельницького в Києві міг постати житловий будинок, «офісний центр» або Будинок книги. Але з’явився ЦУМ. Його урочисте відкриття у травні 1939-го стало знаковою подією для міста й усієї України. Майже детективну історію будівництва та розвитку ЦУМу розповів письменник та історик Станіслав Цалик.

Про існування універсальних магазинів кияни дізналися ще наприкінці ХІХ століття. Але не як покупці, а як читачі — з роману француза Еміля Золя «Дамське щастя», який вперше вийшов друком 1883 року. Автор описав серед іншого появу в Парижі нових незвичайних магазинів, де можна придбати все. Перший у французькій столиці універмаг «Au Bon Marché» («За доброю ціною») відкрив Арістид Бусіко.

До цього ж як було? Крамнички чи більші магазини мали спеціалізацію: одяг, взуття, посуд, парфуми тощо. Мовляв, так зручніше орієнтуватися, куди саме вирушати за покупками. Пан Бусіко зібрав усі товари в одному величезному приміщенні, у якому передбачливо відкрив також бар, де клієнти могли трохи перепочити. А щоб привернути увагу до свого закладу, підприємець влаштовував там художні виставки, концерти.

За рахунок значного обороту Бусіко вдвічі зменшив торгову націнку і замість звичайних 40 % «накручував» тільки 20 %. Отже, ціни стали доступними людям не лише високого, але й середнього достатку. А під час розпродажів — теж новинка! — гаманці радо відкривали парижани навіть зі скромними можливостями.

Ідея універсальної торгівлі не оминула й Київ, проте набула спочатку іншої форми. На Подолі працював Гостиний двір, на Хрещатику — два Пасажі та ще один — на Великій Васильківській. Там можна було придбати найрізноманітніші речі, скористатися послугами кравця або чоботаря, подивитися кіно тощо.

Але то були об’єкти суттєво відмінні від класичного універмагу. Замість єдиного закладу зі спільним торговельним простором і узгодженою ціновою політикою вони являли собою скупчення невеличких крамничок і майстерень — у кожної своє приміщення з окремим входом з вулиці, свій власник чи орендар, свій стиль обслуговування, своя цінова стратегія.

Під час Першої світової війни та визвольних змагань Києву було не до опанування нових форм торгівлі. Проте в мирний час, який припав уже на радянський період, ідея універмагу почала втілюватися. Приміром, 1926 року в місті існувало кілька магазинів, що мали назву «Універсальний». Вони намагалися зацікавити покупця якнайширшим асортиментом, але містилися в старих «дореволюційних» приміщеннях, мали відносно невеликі торговельні площі. Найвідомішим з таких магазинів був універмаг Сорабкопу, розташований на Хрещатику (ріг сучасної Лютеранської) — там, де колись був дуже популярний магазин торгового дому «Карл Людмер і сини»

Збудувати в Києві сучасний універмаг вдалося лише в 1930‑ті роки, коли давнє місто повернуло собі столичний статус, адже до 1934 року «містом № 1» в Україні був Харків. Саме столичному Києву знадобився знаковий універсальний магазин — така собі вітрина досягнень радянського товаровиробництва й зразкового обслуговування. Спорудили цей важливий об’єкт відносно швидко, натомість історія будівництва виявилася дуже непростою, майже детективною.

Зміна профілю

Хрещатик завжди приваблював підприємців — це вулиця найвищої в місті торговельно-комерційної активності. На початку ХХ століття на розі Хрещатика та Фундуклеївської (нині Б. Хмельницького) стояв чотириповерховий прибутковий будинок київського «цегляного короля» Якова Бернера, певний аналог сучасного торгово-розважального центру: крім численних крамниць і майстерень, там розмістився також невеличкий готель «Невский» і навіть знайшлося місце для історичного та анатомічного музею.

Будинок Якова Бернера на розі Хрещатика та Фундуклеївської
(нині Б. Хмельницького). Саме на цьому місці буде збудовано
київський ЦУМ. Фото 1915 року

Націоналізувавши будинок, радянська влада зберегла його різнопрофільний характер: у колишніх крамницях працювали численні установи, готельні номери перетворили на житло, а замість музею відкрили трудову школу № 52.

Сусідство урядовців зі школярами та пожильцями не було зручним, тому чиновникам вирішили надати окреме приміщення. Колишній будинок Бернера наприкінці 1920‑х знесли, а на його місці ухвалили звести Будинок радянських установ. Оскільки на Хрещатику Будинок установ вже існував (його збудували 1912 року і зовсім недавно, у 1927–1928 роках реконструювали), то новий назвали відповідно — Будинок установ № 2.

У 1920-х роках будинок Якова Бернера знесли, і ділянка пустувала до середини 1930-х. Фото з колекції Михайла Кальницького

Архітектурний проєкт у стилі модного на той час конструктивізму розробили фахівці Київської філії Головпроєкту. Він передбачав два різностильові об’єми: семиповерховий для контор уздовж вул. Леніна (нині Б. Хмельницького) та зальний п’ятиповерховий фасадом на вул. Воровського (тодішня назва Хрещатика).

Ескіз і креслення справляли враження, майбутня споруда обіцяла виглядати стильно, та було одне але. Запропонований зодчими проєкт дуже нагадував шестиповерховий торговий дім Рудольфа Петерсдорфа, збудований у 1927–1928 роках у Бреслау (нині польське місто Вроцлав) за проєктом відомого архітектора Еріха Мендельсона. 

Так мав виглядати Будинок радянських установ № 2
на вул. Воровського, 44. Проєкт Київської філії «Головпроєкту»

Повірити в те, що подібний збіг — проста випадковість, доволі складно… Втім, у київській міськраді нічого про це не знали, а тому 1930 року її голова Юрій Войцеховський проєкт затвердив. Наступного року 4‑та Райбудконтора розпочала будівництво. Кошторис складав 1 757 000 карбованців.

Торговий дім Рудольфа Петерсдорфа у Бреслау.
Фото 1928 року

І тут комусь із міських урядовців спало на думку, що непогано було б дістати комфортне помешкання з вікнами на Хрещатик, адже через житлову скруту навіть високопосадовці тулилися переважно в комуналках.

Будівництво зупинили, до справи залучили архітекторів. 1933 року Будинок установ № 2 перепрофілювали на… житловий. А будівельникам сформулювали пріоритетне завдання: у першу чергу звести саме те крило, що виходить на Хрещатик, але сталася несподіванка…

Випадок безпрецедентний

18 січня 1934 року в Харкові на партійному пленумі другий секретар ЦК КП(б)У Павло Постишев оголосив, що Кремль (тобто ЦК ВКП(б) і «особисто товариш Сталін») пропонує перенести столицю республіки з Харкова до Києва. Зрозуміло, учасники пленуму не наважилися заперечувати. Того ж дня відкрився ХІІ з’їзд КП(б)У, делегати якого 21 січня ухвалили повернути Києву столичний статус. Президія ВУЦВК — попередниця Верховної Ради, формально вищий орган влади в республіці — теж проголосувала «за» і прийняла відповідну постанову.

Підвищення статусу Києва докорінно змінило ситуацію: тепер до міста мали переїхати численні урядові та партійні установи, для роботи яких знадобилися приміщення. Будівництво житлового будинку на розі вулиць Воровського та Леніна знову зупинили.

Спорудження Будинку радянських установ № 2. Фото 1930-х років

Вирішили повернутися до ідеї «офісного» центру й розмістити в майбутній новобудові загони «бійців ідеологічного фронту» — державні видавництва «Більшовик», «Вісті», «Держлітвидав», «Комуніст», «Партвидав», «Нацменвидав» тощо. Споруді дали нову назву: «Будинок книги».

Після доопрацювання проєкту роботи відновили. Цього разу споруду майже завершили — принаймні, звели всі поверхи та накрили дахом. Редактори, коректори, друкарки, секретаріат і решта працівників видавництв подумки вже готувалися до в’їзду в красиву модерну споруду… Проте центром українського книговидання вона так і не стала: з’ясувалося — швидше за все, з Москви надійшла вказівка, — що республіканській столиці за статусом належить мати солідний універмаг.

Укотре переробити існуючий проєкт, перетворивши «Будинок книги» на універмаг? Цього разу не вийде, адже конструктивізм устиг вийти з моди, бо ж партія розкритикувала цей архітектурний стиль ще рік тому. Не дивно, що практично готову споруду кинулися атакувати фахівці: мовляв, невдало розташована, врізається рогом у тротуар, «заважає рухові і створює скупченість на місці перетину двох основних магістралей міста». І це ще не все: буцімто за своїми мистецькими якостями новобудова жодною мірою «не відповідає вимогам архітектурного оформлення на розі двох центральних вулиць».

Тим часом з Москви надіслали проєкт універмагу на Хрещатику. Його розробила майстерня академіка архітектури Олексія Щусєва. Проєкт розглянули на нараді в Київській міськраді — і… відхилили. Інший проєкт запропонував колектив київських зодчих у складі Йосифа Каракіса, Льва Киселевича та Миколи Холостенка. Але і він не влаштував.

Тоді в ситуацію втрутився уряд республіки. У січні 1935‑го наріжну земельну ділянку передали Вукоопспілці для спорудження універмагу. Умова: за будь-яких обставин розпочати будівництво не пізніше 1 січня 1936 року, а здати об’єкт в експлуатацію до 1 січня 1938‑го.

Будівництво універмагу. Фото з колекції Михайла Кальницького

Стислі терміни змусили міське начальство повернутися до пропозиції архітектурної майстерні О. Щусєва — тим більше, автори суттєво доопрацювали проєкт: зменшили кількість елементів конструктивізму, натомість адаптували майбутню споруду до новомодного стилю, який згодом назвуть «сталінським ампіром». За таких обставин Київська міська рада в березні 1935‑го затвердила удосконалений проєкт майстерні О. Щусєва. А конструктивістський «Будинок книги» наказала знести — випадок безпрецедентний! — звільнивши майданчик для спорудження універмагу.

Розкіш неймовірна

Архітектурний проєкт ЦУМу передбачав, як і в «Будинку книги», сім поверхів. Площа торговельних приміщень — 5 570 м2, складських — 3 200 м2. В універмазі мали працювати 500 осіб, яким належало щодня обслуговувати до 15 тис. покупців. Планований товарообіг становив 8 млн крб щомісяця.

Але 1 січня 1938 року будівництво не було закінчене. Чи вплинула на це зміна власника, невідомо. Хай там як, а завершували роботи вже під «крилом» Наркомату торгівлі СРСР.

Остаточний термін здачі об’єкта в експлуатацію прив’язали до річниці більшовицької революції — 7 листопада. Урочисте відкриття в контексті найголовнішого державного свята мало підкреслити піклування партії про добробут киян.

За кілька днів до події, 3 листопада 1938 року, універмаг відвідали керівники республіки на чолі з Микитою Хрущовим, якого за кілька місяців перед тим надіслали з Москви на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У. Що сталося під час оглядин новобудови, та які саме претензії висунули високі візитери, невідомо, але до річниці революції універмаг не відкрили. На виправлення недоліків пішло ще пів року. І лише 1 травня 1939‑го, в день іншого радянського свята, київський універмаг нарешті прийняв перших покупців.

Враження у людей було колосальним. Височезні стелі, просторі зали, широкі сходові марші, суцільні мармур і граніт, монументальні колони з капітелями, мозаїчна підлога — розкіш неймовірна. Ще й ліфти для відвідувачів! А також зразково ввічливі продавці. Це не просто дивувало киян і гостей міста, звиклих до невибагливого радянського сервісу, — у людей перехоплювало подих від побаченого.

Так виглядав ЦУМ у 1938 році

Щоправда, тогочасний ЦУМ був трохи менших розмірів, ніж тепер — принаймні, фасад правого крила, яке виходить на Хрещатик, мав тільки чотири секції вікон. Так сталося через те, що з різних причин міська влада не узгодила знесення триповерхового будиночку, що сусідив з новою спорудою. Тож довелося її «вкоротити». З цієї ж причини універмаг залишився без підсобних приміщень… Згадані недоліки вдалося виправити тільки після Другої світової війни.

«А ви в ЦУМі були?»

Під час нацистської окупації 1941–1943 років значна частина Хрещатика була підірвана. Вибухи знищили й будиночок поряд з ЦУМом. У повоєнний період це відкрило можливість добудувати корпус універмагу, який виходить на Хрещатик. Тим більше, що під час війни ЦУМ дуже постраждав від пожежі й у будь-якому разі потребував реконструкції.

Хрещатик у період окупації
Колона полонених німців на Хрещатику.
Фото з колекції Михайла Кальницького

Але спочатку відновили діяльність ЦУМу в його довоєнному обсязі. У лівому крилі, яке постраждало найменше, вже 1944 року відкрили секції з продажу продовольства за картками (тоді ще існувала карткова система). Згодом відновили діяльність усього універмагу.

Кияни розбирають завали на Хрещатику. Фото 1944 року з колекції Михайла Кальницького

Рекламне оголошення 1950‑х років закликало: «Купуйте товари у київському універмазі „Укрунівермагу“ (вул. Леніна, 2)». Прикметно, що звичної нині абревіатури «ЦУМ» в оголошенні нема. Не було її і на вивісці над входом, де було позначено: «Універмаг».

Про тогочасний асортимент дізнаємося з того ж таки оголошення: «У продажу є в широкому виборі чоловічі та жіночі костюми; пальта чоловічі, жіночі та дитячі; готові жіночі та дитячі плаття; шовкові, штапельні тканини; парфумерні та посудогосподарчі товари; телевізори, радіоприймачі, іграшки та інші товари».

У 1950‑ті роки ЦУМ розширювався за рахунок філій, які відкрилися на Бессарабці, на Шулявці тощо.

Відбудова Хрещатика.
Фото з колекції Михайла Кальницького

Тим часом київські архітектори Ігор Гомоляка та Вадим Жога отримали доручення розробити проєкт реконструкції основного корпусу ЦУМу. Будівельні роботи за їхнім проєктом розпочалися в середині 1950-х і тривали до 1960 року.

До правого крила добудували шість нових секцій вікон, довівши їх кількість до десяти. Торговельні площі магазину збільшилися до 9 000 м2. Також змінився зовнішній вигляд двох верхніх поверхів: їх обклали світлою плиткою (первісно весь фасад був з червоного граніту), а до одного ряду віконечок додався ще й другий.

Добудування універмагу з боку Хрещатика. Фото 1956 року. Відтворено за: Київ.1943–1970. Фотоальбом. К.: Sky Horse, 2009

Зміни торкнулися й внутрішнього простору. Зокрема, перепланували торговельні зали, і саме тоді кожен поверх ЦУМу дістав власну «спеціалізацію» — поверх товарів для чоловіків, для жінок, для дітей тощо. А трохи згодом в універмазі вперше в Україні встановили ескалатори.

«Запрошуємо вас відвідати і зробити необхідні покупки в Київському центральному універмазі, — закликала реклама до оновленого закладу. — У великому виборі товари подарункового асортименту, сувеніри, тканини, швейні та трикотажні вироби, культтовари, іграшки, посуд, кришталь, фарфор, фаянс, килими та інші товари».

Тоді ж ЦУМ відкрив незвичайну філію, де відпускали товари не за карбованці, а за товарні чеки «Зовнішпосилторгу». Клієнтами цієї філії, розташованої на Сирці, були кияни, які певний час працювали за кордоном. Що ж, новий час — нові послуги.

ЦУМ став провідним торговельним закладом України. Тут справді можна було купити будьякий товар, і коли хтось скаржився, що не може знайти в продажу якусь необхідну річ, знайомі одразу уточнювали: «А ви в ЦУМі були?».

Першотравнева демонстрація на Хрещатику. Фото І. Пап. 1958 рік

Знову оновлення

На початку 1970‑х у Києві нараховувалося вже 11 універмагів, проте центральний залишався лідером. Він підпорядковувався вже не «Укрунівермагові», а Головному управлінню торгівлі міськвиконкому. І вже після того, як 1967 року на площі Перемоги відкрився універмаг «Україна», вивіску «Універмаг» над входом замінили на іншу — «ЦУМ» (а багатьом здається, ніби вона була завжди).

Тогочасна реклама запевняла покупців: «…В універмазі досвідчені продавці відмінно вас обслужать, дадуть добру пораду», а також: «…Ви завжди знайдете необхідні вам промислові товари». Напередодні свят пропонувалася спеціальна послуга: «У передсвяткові дні в ЦУМі можна придбати подарункові набори, які комплектуються з урахуванням смаків і побажань покупців».

Відділ тканин Київського універмагу. Зробити гарний вибір допомагає
продавець Лариса Вединевська. Фото 1960 року

ЦУМ процвітав, натомість міська влада замислилася про капітальний ремонт головного універмагу республіки. У 1979 році затвердили відповідний проєкт (його автором був І. Гомоляка, один з авторів проєкту модернізації 1956–1960 років), і за кілька років будівельники взялися до справи.

Саме після цього оновлення Центральний універмаг дістав нарешті той вигляд, який зберігав аж до 2012 року, коли закрився на чергову реконструкцію. Адже від попереднього капітального ремонту минуло чверть століття, а новий час знову диктував нові вимоги.

У 1970-ті роки над входом уже було написано «ЦУМ».
Фото Б. Градова

Реконструкція 2012–2016 років виявилася наймасштабнішою за всю історію універсального магазину. Власне, від минулого варіанту залишився тільки фасад, який є історичною пам’яткою.

Демонтували застаріле технічне устаткування (ліфти, ескалатори), розібрали частину перегородок, які перебували в аварійному стані. Внутрішнє планування змінили повністю. Водночас більш ніж удвічі збільшили площу торговельних приміщень, яка становить нині 23 500 м2. ЦУМ осучаснився — у ньому з’явилися нові функціональні складові: підземний паркінг, фуд-корти з ресторанами, барами та кондитерськими, арт-галерея. Тож своє 80‑річчя (у 2019 році) Центральний універмаг зустрів оновленим і сучасним.