Від редакції
Нещодавно у київському Театрі на Подолі відбулася прем’єра вистави «Хазяїн» Івана Карпенка-Карого. Це — сучасна постановка режисера Івана Уривського. Події, що показують жадібність і жорстокість, перенесені у наш час, в офіси людей, які займають високі посади.
В оригінальній п’єсі Івана Карпенка-Карого, написаній у 1900 році, є негативний герой, економ Зеленський. У новій постановці це прізвище замінили: Зеленський став Залуським, у решти персонажів оригінальні імена та прізвища залишились. В соцмережах і в медіа заміна прізвища викликала багато суперечок. Люди обговорювали, цензура це, чи ні? Чи не натякає прізвище Залуський на генерала Залужного, Головнокомандувача ЗСУ?
Режисер Іван Уривський написав у Facebook, що «…деякі прізвища змінені, бо не хотілось використовувати дешевий прийом і спекуляції на відомому прізвищі, щоб потішити глядача, та і в структурі вистави це виглядало б недоречно». Проте цей допис не зменшив напругу й увагу до п’єси. Суперечки в соцмережах продовжуються, в афіші на сайті театру прибрали усі прізвища персонажів, а квитки на виставу глядачі викупили далеко наперед.
Режисер-постановник Тарас Ткаченко, що також працював з цією п’єсою Карпенка-Карого, осучаснив її у серіалі «Хазяїн» (2022 року), поділився своїми думками щодо скандалу.
«Скандал відбувся б у будь-якому разі»: про реакцію суспільства і чи можна було її уникнути
Коли ми починали працювати з серіалом «Хазяїн», за 2 роки до його виходу на екрани, у нас також запитували: «Чи є у вас Зеленський в цій історії?». Ми суттєво перебудували сюжет, тож героя з таким прізвищем у нас не було. Треба сказати, що реакція журналістів на мій коментар була досить спокійна у той час.
Тепер, з театральною постановкою, — інша історія. Мені здається, що в суспільстві виникла якась параноя: як за часів Порошенка було політикою їсти цукерки, тепер політикою стало абсолютно все. Це насторожує.
Розумію, в якій ситуації опинилася дирекція Театру на Подолі. Якби в п’єсі залишили персонажа Зеленського, то почалася б хвиля незадоволення, що театрали розхитують державу. Якщо прибрати, перейменувати його — починається те, що ми бачимо тепер: закиди, що в театрі боягузи, бояться влади. Виходить, скандал відбувся б у будь-якому разі.
Колись у суспільстві був скандал з фільмом про Василя Стуса. Люди обговорювали: приберуть чи не приберуть зі стрічки епізод з Медведчуком. Ця ситуація — зовсім інша, адже Медведчук справді був у тій історії, там був прямий зв’язок. Ситуація з Зеленським в «Хазяїні» — просто співпадіння. Я не думаю, що Карпенко-Карий, створюючи сюжет сто років тому, мав на увазі нинішнього президента.
Якби в театрі залишили прізвище Зеленського, публіка ходила б на вистави та сміялася: «А бачили, яким там показали Зеленського?». Я не вважаю себе прихильником Володимира Зеленського, але хіба це достойна позиція? Критика має бути правильною, аргументованою. Думаю, що в Театрі на Подолі так само не хотіли піднімати, педалювати ті смисли, які б привели до примітивного гигикання в залі: не дуже вихованого, не дуже аргументованого.
Щодо Залуського і Залужного: репетиційний процес триває кілька місяців, тож коли почалася робота з п’єсою, коли проходила її літературна редакція, в ЗМІ не говорили про конфлікти між Зеленським і Залужним. Якби прем’єра відбулася кілька місяців тому, мабуть, ніхто й гадки не мав би про такі паралелі.
Нинішня реакція в соцмережах і медіа — таблоїдна. Проте вона формує думку широкого глядача, думку потенційної публіки Театру на Подолі.
«Ми живемо на сто років пізніше й історію прототипів зараз бачимо об’ємніше…»: про те, чому варто переосмислювати класику
«Хазяїн» Карпенка-Карого — це класика, жорстка політична сатира на злобу дня. П’єса стала класикою за часів комуністів. Історія про те, як погано поводяться пани-ненажери, подобалася тодішній владі. До радянської шкільної програми теж відбирали ті твори, які, як тоді казали, «відображали класову боротьбу». Та я не думаю, що «Хазяїн» — найвдаліша річ Карпенка-Карого.
П’єса написана у 1900 році. Очевидно, що прототипом Терентія Пузиря був цукровий магнат Терещенко. Він доволі нечесно і жорстоко нажив свої капітали, за рахунок експлуатації людей на цукроварних заводах. Це справді — тяжкий, нелюдський труд.
Проте, на його кошти побудований цілий квартал у Києві — від Хрещатика до Університету. Побудовані лікарні, навчальні заклади, музеї, бібліотеки. Його родина привезла з Заходу картини і предмети мистецтва, які зараз є основою, скарбницею мистецької України.
Звичайно, те, як діставалися гроші підприємцям, викликало осуд, жорстку сатиричну реакцію. Тож Іван Карпенка-Карий написав п’єсу про це. Але чи міг він передбачити, що через 17 років діти Терещенка рятуватимуть його спадок як музейну колекцію? Чи міг він думати про це, коли писав п’єсу?
Ми живемо на сто років пізніше й історію прототипів зараз бачимо об’ємніше, ніж її бачив Карпенко-Карий. Тому я вважаю, що будь-який текст — чи Шекспіра, чи Карпенка-Карого — має право на режисерську трактовку, на постановку за мотивами, на досить вільну роботу з текстом. Лише так класика буде живою.
«Зі шпальт професійних видань критика перейшла в соцмережі»: чому критика перестала бути спокійною і аргументованою
Іноді складається враження, що в суспільстві з’явилася мода на істерику. Особливо, — у галузі театру і кіно.
Завжди мистецька критика виглядала як виважена розмова. Вона могла бути неприємною, ти погоджувався з нею, чи ні, але сприймав, бо вона була зваженою і аргументованою.
Тепер, у випадку з «Хазяїном», ніхто не написав про спектакль загалом: про трактовку класичної п’єси, про те, як вона осучаснена. Це нова, свіжа робота, то ж є багато речей і аспектів, про які варто писати.
Справа у тому, що ідеальних робіт не буває. Будь-який твір — це сума успіхів і невдач. Втім, потрібна спокійна розмова, а не хайп. Треба говорити і про помилки, і про корисні речі, а не просто агресивно трощити.
Мені здається, що непримиримі, агресивні відгуки створюють таку атмосферу, яка паралізує професіоналів — сценаристів, режисерів, продюсерів. Ми дуже часто бачимо коментарі про те, що треба знімати і чого знімати не можна: чи можна знімати розважальні історії, чи це недостойно; чи варто тепер знімати кіно про війну, чи не варто, бо вийде неправдиво, неправильно, або недостатньо масштабно…
Зі шпальт професійних видань критика перейшла в соцмережі. А публікації в соцмережах начебто знімають відповідальність: мовляв, це моя особиста позиція, думка, і я публікую її у Фейсбуці. В результаті будь-яку ситуацію можна розкрутити на дуже високу температуру. Тож з’являється навіть не самоцензура, а така ситуація, коли люди довго зважуються на певне висловлювання і при цьому чекають, що до них прилетить.
Може здатися, що агресивні емоційні реакції — миттєві, згодом усі про них забудуть. Проте це не так. Ми бачимо, що у випадку з «Хазяїном» в Театрі на Подолі мова йде лише про заміну прізвища. Цей скандал перекриває усі інші моменти, усі результати, перетворюється на цькування. Звісно, подібні ситуації психологічно болісні, вони б’ють по професійній репутації митців, часто знижують касові збори.
Тепер в країні йде війна, люди живутьу стресі. Цей стрес треба кудись вилити, тож негативні пости збирають багато коментарів, стають точками виливу агресії. Іноді складається враження, що люди чекають наступного скандалу: коли і на кого накинутись.
Нам треба видихнути і повернутися до спокійної розмови. Попри все. Це складно, та якщо ми цього не зробимо, то самі себе заклюємо.