Куратор проекту «UU#Kyiv» Валерій Сахарук розповідає про неофіційне мистецтво України і роботу над сайтом-архівом, який презентують для користувачів вже цієї осені.
«UU#Kyiv» — це перший проект програми «Ukrainian Unofficial», яка ставить перед собою досить амбітне завдання: систематизувати, докладно дослідити і впорядкувати масив неофіційного образотворчого мистецтва в Україні. Точкою відліку у цьому дослідженні, що згодом включатиме різні мистецькі осередки (Львів, Харків, Одесу тощо), став саме Київ.
Ініціатор і організатор проекту – аукціонний дім “Дукат”. Проект здійснюється за підтримки Українського культурного фонду, і вже восени цього року ми побачимо перші результати роботи. Їх презентують у вигляді сайту-архіву з профайлами вибраних київських художників — цифрової, динамічної і доступної широкому загалу платформи.
«Антиквар» поговорив з куратором проекту і мистецтвознавцем Валерієм Сахаруком про суть «Ukrainian Unofficial».
— Що ви визначаєте як «неофіційне/альтернативне українське мистецтво»?
— Це мистецтво другої половини ХХ століття. Часові межі я б визначив таким чином: кінець 1950-х — початок 1980-х років, однак поодинокі лінії розвитку творчості того чи іншого художника можуть сягати як початку 1950-х, так і кінця 1980-х — початку 1990-х, тож визначення «друга половина ХХ століття» видається найбільш влучним. Зараз прийшло розуміння того, що це явище — одне з найцікавіших і оригінальних в історії українського мистецтва, зокрема, мистецтва ХХ століття. Останнім часом з’явилося багато публікацій, відбулося чимало тематичних виставкових проектів, — тобто інтерес зростає, і переконаний, ця тенденція залишиться незмінною.
Деякі критики й дослідники намагаються поширити згадане явище на все ХХ століття і навіть на сьогодення. У полі їх критичних рефлексій опинився навіть український авангард. Безперечно, коріння неофіційного мистецтва сягають цього періоду, однак не слід забувати, що у 1920-ті авангард був офіційним, визнаним мистецтвом, таким, що відповідало завданню революційної перебудови дійсності. Продовжувати ж його до сьогодення просто нелогічно, бо після перебудови і здобуття незалежності стало дозволеним практично все. Ті, хто хотів і міг вільно працювати, — працювали, хто не хотів, — залишався в царині офіційного, тобто намагався пристосуватись до політичних, економічних, інших умов.
Неофіційне українське мистецтво як таке є дуже неоднорідним, складним і навіть суперечливим. На відміну від аналогічного феномену в Москві, де мистецтво цього напряму було зґуртованим, монолітним, чітко визначеним, в Україні творили одинаки-індивідуалісти на кшталт Анатолія Сумара, який практично не підтримував зв’язків з художнім середовищем, були художники, тісно пов’язані з Клубом творчої молоді «Сучасник», для яких визначальними стали пошуки національного у мистецтві, існувало коло Валерія Ламаха. Для останнього головними були образотворчі, формальні пошуки, спроби надолужити час, втрачений у 30–40-ві, бажання долучитися до європейського модернізму, котрий тоді вже можна було побачити не тільки в поодиноких репродукціях, а й в оригіналах: зокрема, на великій виставці творів Пабло Пікассо, що відбулася у 1956 році, виставці сучасного західного мистецтва, влаштованій з нагоди проведення Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у 1957-му, Американській промисловій виставці 1959-го, в рамках якої експонувалися роботи Поллока, Тангі, Ротко.
— Період, який Ви назвали, містить багато імен. Лише на першому етапі ви опрацюєте 25 профайлів для сайту. Всі ці художники дуже різняться між собою. Чи можете Ви виділити для них спільну домінанту, окрім того, що вони «альтернативні»?
— Як такої домінанти немає. Можу привести несподіваний, парадоксальний критерій, відштовхуючись від зворотного, — успіх. Ті, хто його шукали, зазвичай намагалися догоджати системі. За це вони отримували визнання, нагороди, привілеї — їх роботи експонувалися на виставках, закуповувалися, потрапляли у музейні зібрання. Звісно, буде помилкою зараховувати всіх їх до мистецтва менш вартісного — більшість були цікавими, обдарованими художниками. Достатньо згадати Тетяну Яблонську – сміливу авторку, яка не зупинялась на досягнутому, шукаючи нові форми і засоби для втілення своїх ідей. Чого варта її так звана неофольклорна серія 1960-х! На особливу увагу заслуговує українське молодіжне мистецтво 1970-х, яке донині залишається невивченим. І все ж, вони не мають нічого спільного з явищем неофіційного українського мистецтва, хоча б з огляду на те, що були офіційно визнаними, досягли успіху.
Художники неофіційного мистецтва загалом такої долі не прагнули. Для них над усе була не стільки соціальна влаштованість, скільки творча, сутнісна свобода. Були автори, які просто не могли внутрішньо змиритися з будь-якими компромісами. Наприклад, Анатолій Лимарєв, який, щоб вижити, змушений був виконувати й офіційні замовлення. Їх було небагато, але щоразу вони ставали для нього справжнім випробуванням — етичним, психологічним, творчим. Були навіть випадки, коли він не міг довести до кінця замовну роботу і йому допомагали друзі. Такі історії є характерними для кола «альтернативних» художників.
— Завдання проекту — систематизувати великий масив даних. А чому комплексного дослідження не зробили ще у 1990-ті? Наскільки я розумію, про багатьох художників є лише окремі згадки, статті, публікації.
— Про деяких згадок не було взагалі. Наприклад, про того ж Анатолія Сумара повністю забули і впродовж тридцяти років не згадували. У 1960-х, з огляду на низку обставин, зокрема й політичних, він припинив творчо працювати і прийняв рішення пов’язати своє подальше життя виключно з цариною приватного. Зараз це відома історія, нещодавно було видано монографію, здійснено виставку його робіт в НХМУ (Національний художній музей України — прим. ред.).
Насправді, на початку 90-х було зроблено багато важливих відкриттів. Саме в цей час відбулися перші виставки, зокрема надважлива ініціатива Олексія Титаренка 1993 року у Спілці художників під назвою «60 із 60-х» — шістдесят митців, які творили у 1960-ті. Були й інші проекти, але до докладної систематизації ніхто не вдавався.
Я не намагаюсь підважити значення традиційних засобів поширення інформації — друкованих видань, книжок тощо, але й ігнорувати сьогодні вебформат не може собі дозволити ніхто. Коли я узявся до пошуку матеріалів, з подивом зауважив, що інформація в інтернеті про певних художників є настільки неповною і поверхневою, а нерідко й спотвореною, що зробити з неї хоч якісь висновки просто неможливо.
Наше завдання — зібрати всю інформацію, яка існує на сьогодні, фахово її опрацювати і донести до якомога більшого числа тих, хто її шукає. Ви згадали про 25 авторів, але це лише Київ і лише вибрані імена. Ми будемо працювати й зі Львовом, Одесою (тут, наприклад, існувало унікальне угруповання одеських нонконформістів, яке, на відміну від Києва, було не тільки згуртованим, а й з часом зняло антитезу національне/модерне), Харковом та іншими центрами.
Сайт репрезентуватиме насамперед художні твори, але, безперечно, дуже важливою є й біографія автора. Ба більше, іноді лише через біографію, окремі події чи колізії життя творця можна зрозуміти генезу тих чи інших творів. Отже, ми працюємо над розширеною біографією кожного художника, плюс бібліографія (це принципово найважливіші публікації про автора) і, ще раз підкреслю головне, — твори.
— Серед них є твори, які будуть опубліковані вперше?
Маємо й такі. Це роботи з приватних зібрань художників або ж їх родин. Приміром, хранителькою доробку Анатолія Лимарєва є його донька Анна. Твори Михайла Вайнштейна, чиє ім’я теж входить до кола обраних нами авторів, взято з колекції його дружини, Ніни Шостак, яка присвятила себе збереженню унікального спадку свого чоловіка.
На першому ж етапі роботи ми звернулися до Національного художнього музею України. Уже певний час керівництво музею працює над тим, щоб поповнити свої фонди роботами авторів, які раніше просто не могли до них потрапити. Серед них є принципово важливі твори, є й такі, що побачать світ уперше. Ми вже відзняли їх у хорошій якості для майбутніх інтернет-користувачів.
— В якому режимі працюватиме сайт, як комунікуватиме зі своїми відвідувачами? Чи будуть там з’являтись нові публікації, статті?
Звісно, він буде оновлюватись. Ми чекаємо на реакцію як фахівців, так і тих, хто був особисто причетний до життя тих художників, які склали основу нашого проекту, ба більше, ми сподіваємося, що останні захочуть поділитися невідомою ще інформацією, а також виправити ті помилки, які існують у тих чи інших джерелах і об’єктивно могли потрапити до матеріалів, опублікованих на сайті «UU#Kyiv». Також маємо надію, що сайт ініціюватиме, провокуватиме подальші дослідження і стане майданчиком для нових розвідок. Тож він існуватиме в режимі постійного розвитку.
За нашим задумом, це тільки початок, адже проект «Ukrainian Unofficial» розрахований на багато років і має охопити всю Україну.
Розмову вела Олена Мигашко
Автор фото: Сергій Святченко
