Галина Скляренко,
кандидат мистецтвознавства
Матеріал з журналу «Антиквар» №111
Творчість київського художника Олексія Миколайовича Захарчука належить до тих явищ, чий зміст, значення та місце в історії вітчизняного мистецтва розкриваються поступово, потребуючи широкого контекстуального підходу, уважного аналізу в просторі складного, сповненого суперечностей і контроверз часу. І хоча вже з перебудови його картини та графічні композиції не раз експонувалися на персональних виставках у Національному художньому музеї України, а у 2007‑му — в одній з провідних лондонських галерей, 2002 року були відзначені премією ім. С. Шишка, опубліковані в кількох солідних альбомах‑каталогах, доробок майстра і тепер надає «теми для роздумів», представляючи «інші» виміри українського мистецтва пізньорадянських десятиліть.
Отже, Олексій Захарчук народився 1929 року в маленькому містечку Іллінцí на Вінничині. Під час Великої Вітчизняної війни він ще хлопчиком брав участь у партизанському русі, у злиденні 1944–1948 роки жив у харківському дитячому будинку. Але, хоч як дивно, у його творах цей тяжкий, трагічний досвід не відбився. Наскрізними в них завжди залишалися ідея гармонії, захоплення природою, здатність, за висловом О. Федорука, переносити глядача до світу чарівних снів… Проте творчість художника ніколи не була відокремленою від життя та змін, що відбувалися в країні, — більше того, вони виразно та своєрідно відображалися у його роботах.
Навчання та початок творчого шляху О. Захарчука припали на повоєнні роки. З 1945‑го він учився у Харківському художньому училищі, у 1949‑му його робота вперше була експонована на обласній художній виставці у Харкові. У 1950–1957 роках продовжував освіту в Київському художньому інституті, спершу на графічному, потім на живописному факультеті. І хоча вимоги соціалістичного реалізму діяли тоді чи не найжорстокіше, обмежуючи не лише індивідуальні пошуки художників, а й саме сприйняття історії мистецтва, Олексій Захарчук умів знаходити для себе плідне та наснажливе. Тим більше, що серед викладачів інституту були такі митці, як І. Плещинський, М. Шаронов, Т. Яблонська, С. Григор’єв, К. Трохименко. Молодий Захарчук щиро захоплювався особистостями та майстерністю цих художників і вочевидь саме тому його власна творчість, попри всі зміни та еволюцію, розвивалася у межах реалістичної традиції, уникаючи радикальних модерністських напрямків. Не випадково згодом у своїх нотатках він зазначить: «Я не люблю, відверто кажучи, абстрактний живопис. Абстракція навіть у найталановитіших художників веде до схеми, до випадковості, до свавілля. Тут починає велику роль грати особистий смак художника, а це завжди збіднює пластичну форму, викликаючи повторюваність, одноманітність. Елементарно говорячи, я — реаліст». Однак і тут позиція Захарчука була відмінною від офіційної версії «реалістичного», а точніше — соцреалістичного мистецтва. У творчості вчителів і колег його цікавила не ідеологія, а майстерність, розуміння засад і принципів малярства. Згадуючи про роки навчання в інституті, однокашник Захарчука Микола Стороженко писав: «Ми сповідували реальність. Реальність художню. Красу реальності — вірність красі. Дух реальності через душу: до краси. Ще: диплом Альоші «На плотах. Вечірня пісня». Він любив плотарів, мандрував з ними по Дніпру. Щоб слідувати правді, Льоша з нашою допомогою привіз якір в аудиторію на 2‑й поверх… в 300 кг! Щоб біля нього, в робах компонувати натуру — плотарів. Правда життя — не фотографія, ми того не знали. Життєва правда — художня правда, його, Альоші, сповідь…».
У бібліотеці КХІ Захарчук з друзями потайки роздивлявся «заборонені» репродукції творів Врубеля, картини класиків світового мистецтва — Веласкеса, Гальса; під час поїздки до Ленінграда копіював портрети Валентина Сєрова. Так формувалися творчі принципи та вподобання митця, серед яких головними були вірність натурі, художня якість твору, а також інтерес до мистецтва кінця ХІХ — початку ХХ століття, коли увага до навколишнього світу поєднувалася з оригінальністю формальних рішень. Усе це не раз обговорювалося у колі друзів художника, до якого входили Г. Гавриленко, А. Лимарєв, Г. Григор’єва — митці, котрі, як і Олексій Захарчук, шукали та відкривали інші виміри художніх традицій, більш складний, індивідуальний погляд на світ. Чи не найдинамічнішими та найнапруженішими стали для О. Захарчука 1960‑ті роки. Разом з друзями він відвідував виставки сучасного західного мистецтва у Москві, що стали можливими саме у часи хрущовської відлиги, бачив легендарну авангардну експозицію до 30‑річчя Московського відділення Спілки художників у Манежі… У 1964‑му йому пощастило познайомитися з удовою одного з найвитонченіших вітчизняних живописців ХХ століття — Роберта Фалька та подивитися його картини.
Величезне враження на молодого художника справила виставка Фернана Леже у Москві (1963), під впливом якої він навіть спробував оновити власну манеру письма та колорит. Згодом він згадував: «Мене тоді потягло до Леже, і ці пошуки були, як виявляється, плідними. По кількох роках я знов поринув у природу, але на новому витку, відмовився від ліній, яскравого кольору. Ішов від етюду до картини…» Однак роздивляючись сьогодні його пейзажі, створені «під впливом Леже», простежити явні паралелі дуже важко: і тут художник відштовхувався не від тем і образів, що його вразили, а від засад формального рішення, вибираючи те, що було притаманне його власному баченню, й докорінно перетлумачуючи «взірець» у свій спосіб. Серед пейзажів цього періоду, мабуть, найпоказовішим є «Осінь» — майже по‑бароковому схвильована, побудована на русі площинно трактованих кольорових мас, пронизана гнучкими ритмами.
Частину полотен 1960‑х написано у дусі того «сучасного стилю» (чи скоріше «стилю журналу «Юность»»), що став однією з прикмет «нового радянського мистецтва». Його характеризують відмова від розлогих описових сюжетів, динамічність і несподіваність композицій, виразний малюнок, площинність, кольорова декоративність. У сюжетному колі цього мистецтва Захарчука привернула тема спорту — одна з найменш ідеологізованих, така, що асоціювалася з самою добою змін, енергією, молодістю, та й в суто художньому плані відкривала можливості для свіжих образно‑пластичних рішень. Серед подібних творів митця — «Лижник» (кінець 1960‑х), «Стрибок» (1973) з чіткими силуетами спортсменів у стрімкому русі на тлі зимового пейзажу, «Свято моржів» — теж узимку, де маленькі, експресивно намальовані людські постаті яскравими акцентами читаються серед м’яких силуетів білих пагорбів… «Спортивні» картини О. Захарчука демонструвалися на всесоюзних виставках, друкувалися у журналах. У 1966‑му він став членом Спілки художників України.
Особливе місце у творчості митця займають натурні пастелі кінця 1950‑х — початку 1970‑х років. Як зазначає дослідниця доробку батька Ю. Захарчук, він полюбив цей матеріал «за здатність швидко передавати побачене, зручність і м’яку, соковиту, оксамитову фактурність. Інколи йому подобалося додавати штрихи кольоровими олівцями, простим олівцем або робити акварельну основу». Постійні натурні замальовки, робота на пленері ще з інституту міцно ввійшли у практику митця. Проте художня цінність цих творів полягає не тільки у майстерності виконання: у них є живе, правдиве, безпосереднє бачення життя та навколишнього світу. Сьогодні може здатися, що для мистецтва цього дещо замало. Однак у контексті радянського часу, тієї тотальної ідеологічної брехні та пропаганди, що привчала людей дивитися, але не бачити того, що їх оточувало, категорія правди, навіть камерної, далекої від соціальної критики чи суспільної аналітики, набувала особливого змісту. Невеликі за розмірами, дуже прості за сюжетами та зображуваними мотивами твори О. Захарчука — рибалки посеред замерзлої річки, київські вулиці — старі, з пам’ятками архітектури та нові, з багатоповерхівками, куди переїздять люди, залізнична станція «Київ‑товарний», затишне подвір’я, земснаряд у Трипіллі та човни на дніпровому березі — утверджували цінність того повсякдення, яке, попри все пробиваючись крізь показний пафос і фальш, складає найголовніший зміст людського буття… Пастелі О. Захарчука не втратили своєї мистецької привабливості й сьогодні. У їхньому прозорому, наче легко намальованому світі живе поезія, невдавана зацікавленість і повага до людини, що й перетворює етюд на художнє висловлювання, надає йому образної глибини та значущості.
У середині 1960‑х на хвилі загального інтересу до монументально‑декоративного мистецтва, що сприймалося тоді чи не як найсучасніший та найдемократичніший вид малярства, де нові матеріали, технології, образність зростали на ґрунті національних і світових традицій, О. Захарчук звернувся до стінопису. У 1965–1966 роках працював над розписом бібліотеки‑музею А. Гайдара у Каневі, однак цей досвід став для нього справжнім випробовуванням. Адже монументальне мистецтво знаходилося тоді під пильним контролем партійного керівництва, котре шукало формалізм у будь‑яких незрозумілих для себе художніх рішеннях. Панно О. Захарчука мало вигляд триптиха, у кожній частині якого Аркадій Гайдар був зображений у різні періоди свого життя — як боєць Червоної армії у Громадянську війну, як учасник Великої Вітчизняної, на якій і загинув, як письменник, що замислено сидить за столом… У стилістиці розпису помітні риси мистецтва 1960‑х — пластична узагальненість, динамічність, романтична трактовка образу. Однак сам процес роботи — з нескінченими перевірками начальства, яке то зупиняло, то забороняло, то знов дозволяло завершити розпочатий стінопис, і такими ж нескінченними затвердженнями на художніх радах назавжди відбили бажання працювати у цій царині. Розпис у Каневі залишився єдиним монументально‑декоративним твором у доробку митця.
Не менш драматичним виявився для О. Захарчука й досвід створення великого полотна на актуальну тоді історико‑революційну тему. Звернення до неї певною мірою було спричинене черговим захопленням художника — цього разу творами бойчукістів, дістав закид у формалізмі. І тільки у Москві під тиском голови Спілки художників Катерини Бєлашової картина була прийнята, більше того — закуплена для Центрального літературного музею.
1960‑ті роки з їхнім позірним лібералізмом добігали кінця. Країна вступала у новий період своєї історії, позначений введенням радянських військ до Чехословаччини, наступом на свободу слова. У 1968‑му Олексій Захарчук був серед тих, хто підписав протестного «листа 139» на ім’я Л. Брежнєва, О. Косигіна та М. Підгорного з вимогою припинити протизаконні політичні судові процеси. Певна річ, розвиткові його кар’єри це не посприяло… побачених у фондосховищі Музею українського мистецтва у Києві завдяки майбутній дружині — головній хранительці Аллі Чебан і науковому співробітникові Дмитру Горбачову. Зіграло свою роль і бажання сказати «власне слово» про буремні 1920‑ті роки, про революцію, мистецтво і народ, його піднесення та надії…
У 1967‑му, до 50‑річчя Жовтневої революції, О. Захарчук написав велике полотно «Ленін і солдати», у стилістиці та образності якого досить одверто відбилися захоплення школою М. Бойчука та роботами забороненого тоді В. Пальмова. Однак громадське сприйняття щиро написаного твору для самого художника було несподіваним. «Товариші, радянське мистецтво у небезпеці!» — пролунало на художній раді. Роботу було не допущено до виставки, а її автор з початку 1970‑х художник повністю присвячує себе пейзажу. Будучи з юності закоханим у природу України, тонко відчуваючи її поетичну красу, він поринув у свої враження, уточнюючи, узагальнюючи у процесі роботи натурні замальовки та етюдні знахідки, що набували на великих полотнах нового звучання. В одному з інтерв’ю О. Захарчук пояснював: «Мене надихає українська природа, дуже різноманітна й красива… В основі моєї роботи завжди лежить перше потрясіння від побаченого в природі. Воно стає пережитим, западає в душу… Я вірю, що можна дуже плідно працювати в мистецтві, не покидаючи маленького клаптика землі — треба лише знайти його для себе». Таким «клаптиком» стала для ньго центральна Україна з неповторним київським ландшафтом, розлогими пагорбами Полтавщини, луками та лісами Чернігівщини, які він писав багато разів, відкриваючи в кожному полотні нові риси, здавалося б, добре відомих краєвидів. За десятиліття змінювалася й стилістика його живопису: натурні спостереження доповнювалися певним символізмом, набували пластичної узагальненості, більш лаконічного композиційно‑колористичного рішення. Етапними для живопису О. Захарчука стали полотна «Синій вечір. Пам’яті Лариси» (1972–1992), «Старокиївські пагорби» (1980–1985), «Вид з Чернечої гори. Канів» (1980), «Напровесні» (1981), «Стоїть гора високая. Присвята О. Рапай» (1985) та інші.
Характерною рисою пейзажів О. Захарчука другої половини 1970–2000‑х років стала певна історичність, залучення до образного змісту багатошарового «історичного потенціалу», де крізь уважне відтворення натури проступає «досвід віків», закарбований у формах долин і пагорбів, руслах річок, лісових масивах, шляхах і доріжках. Попри відсутність людських постатей його пейзажі «олюднені» — поглядом художника, його проникливим відчуттям національної історії, де рідна земля завжди виступала не лише тлом, а й змістом історичних рухів…
Аналіз творчості Олексія Захарчука не обмежується прямолінійними протиставленнями її «офіційної» та «неофіційної» складових. Його роботи унаочнюють ті непрості процеси розширення та еволюції мистецького простору, що з часів відлиги поступово, але безповоротно розмивали канонічні межі соціалістичного реалізму. Картини, малюнки, етюди майстра відобразили різні етапи мистецького розвитку, відбили пошуки оновлення, якими за всіх коливань культурного клімату так чи так жили художники, що сповідували цінності «чистої творчості».