Світ, що його збудував Микита

Матеріал із журналу «Антиквар» №132

Художник і мистецтвознавець Михайло Сирохман розповів про художників-«першопрохідців», які розпізнали мистецький потенціал Карпат і започаткували професійну мистецьку освіту в регіоні, а також про їхніх учнів в регіоні, одним з яких був Володимир Микита. 

Автор аналізує принципи побудови художником багатофігурних композицій, портретів та пейзажів і пояснює, як ця «конструктивістськість» дозволяє йому зберігати правдивий і зворушливий образ світу, який насправді відійшов у минуле.

Художник Володимир Микита належить до групи митців, що презентують так званий феномен закарпатського малярства ХХ століття, або, за іншою усталеною назвою, школу закарпатського живопису. Він дієва особа цього дивовижного за силою і розмаїтістю процесу і водночас представник заключної фази явища, яке мало початок, розквіт і закономірне завершення.

Про школу закарпатського живопису ХХ століття

Виникненню цього явища, наповненню його багатющим художнім змістом сприяло декілька факторів. 

• Це  існування певної мистецької традиції — діяльність кількох професійних митців, що виконували у кінці ХІХ століття і на початку ХХ переважно церковні замовлення та зрідка світські. 
• Також — включення 1919 року Закарпаття до складу демократичної Чехословаччини і, відповідно, вибух інтересу до народного мистецтва та зацікавлення у розвитку професійного. 
• І, нарешті, найголовніше: поява осіб, що здобули вищу художню освіту і завдяки цьому та особистим якостям змогли побачити заповідний світ Карпат як свою мистецьку землю обітовану, своє «Таїті», якщо проводити аналогію з пошуками Поля Ґоґена. Для цього їм не довелося мандрувати у далекі краї, цей світ існував поруч, потрібно було лише побачити його і перетворити на живописний матеріал високого рівня.

Вони змогли усвідомити важливість людей Карпат, їхнього побуту, господарювання, змогли зачаруватись ландшафтним багатством, переповнитись не лише інтересом, а й пристрастю до цього світу, пристрастю першовідкривачів. Відкриття були настільки багатими, що вистачило на всіх учасників нового малярства — і на перших, і на тих, що йшли одразу за ними. Кожному вдалося зачерпнути зі скарбниці й створити своє мистецтво. У їхньому розпорядженні було майже все ХХ століття з усіма його катаклізмами, що вимагали пристосовування до радикальних змін тієї доби.

Першими, хто розгледів мистецький потенціал Карпат, були Йосип Бокшай і Адальберт Ерделі. Один подав найвищу за якістю і майстерністю імпресіоністичну інтерпретацію краю, другий прагнув представити віднайдений зміст експресивно, сприяти утворенню нових модерних шляхів його тлумачення.

Ерделі й Бокшай організували також художню освіту, заснувавши 1927 року Приватну школу малювання, створили Спілку художників і мистецьке середовище, виховали учнів — учасників і наступників малярської традиції.

Про Володимира Микиту як представника закарпатського малярства

1973 року в залах Ужгородського замку (краєзнавчого музею), що був тоді головною виставковою площею, відкрилася персональна виставка творів Володимира Микити, виставка, що вразила міцністю побудови ще одного живописного простору. Це був час кристалізації мистецтва Микити, виведення його канону, його варіанту участі у формуванні феномену закарпатського малярства. 

Стіни залів заполонив Карпатський світ у проявах щоденних занять, святкових дійств, у варіаціях любовно підмічених особливостей побуту верховинців і долинян, зрештою — у величі побудови самої експозиції, коли всі персонажі, герої сцен — це зовсім правдиво, коли художник малює, інтерпретує їх як свій пережитий світ. Вони ще не баналізовані, не затерті безконечними повторами, і тому сприймаються як достовірність, переконлива конструкція, як відкриття — дух відкриття ще ширяє над ними, тобто — як мистецтво.

Конструкція, побудова творів художника

Володимир Микита саме будує свій живописний світ, виразним є конструктивне чи монументальне начало, на яке працюють усі учасники дійства, всі елементи живописної конфігурації. Переважають багатофігурні композиції. Узагальнені персонажі, гіперболізовані фігури, частини тіла: руки, долоні, якщо це хлібороб, ноги, якщо це господар на своїй землі, як «Дідо-садівник» (1963); фігури сплітаються у суцільному танку «В сільському клубі» (1972), переплітаються зі стовбурами, гілками дерев під час «Весняних турбот» (1973), чергуються із зображеннями вічних сільських супутників — корів, коли настає «Ранок на фермі» (1974), овець, коли народжується «Ягнятко» (1969). 

Саме так вони виконують щоденні рухи, стоять, ходять, працюють — «Збирають картоплю» (1970), «Звозять сіно» (1971); так само надійно посаджені на ґрунт їхні хати, стодоли, обороги, копиці сіна; так ростуть дерева і здіймаються гори — найвищою мірою переконливі, вічні.

Відгомін давніших впливів, зокрема стилістики «суворого стилю», тане під натиском емоційного поля, ліричного ставлення і, збагативши палітру автора певними формальними здобутками — площинність, окреслення кольором, особлива фактурність, — переплавляється на стиль Микити. Це вже потім отой принцип гіперболізації, «огрублення» перетворять на трафаретний хід під «народність», а тут це правдиво, тут є віра: Микита вірить у цей світ, що його будує на полотнах як свою малярську інтерпретацію Закарпаття.

Конструктивний підтекст виразний і в пейзажах Микити. Його презентація ландшафтів — це будівництво природи, що виявляється і в багатопланових роботах, і в камерних сценах. Часто майже немає неба — його ефемерна сутність не найкращий будівельний матеріал, на відміну від матеріальності земного. У пейзажах віддалено відчувається вплив манери Ерделі, однак у композиції більше логічної впорядкованості, часом елементи більш геометризовані.

Можливо, найвиразнішими є невеликі пейзажі, коли на відносно малому форматі створено лаконічну сцену, чітко прокреслену кількома енергійними лініями, а обмежена кількість кольорів підсилює їхнє звучання, задає тональну гру. Подібно до пейзажів вирішено натюрморти — чим менше складників у композиції, тим вона виразніша, монументальніша.

Так само збудованими є портрети, від елегійного образу матері та композиційно іконописного зображення лікаря Снігурського — до портретів митців Манайла, Контратовича, письменника Чендея, міцно збитих і так само міцно вмонтованих у середовище.

Будівництво передбачає також колір, який у Микити підпорядковано конструктивності. Однак художник допускає в нього емоції, коли з глибин душі око й рука формують найзаповідніше — рідну хату, затоплену теплим світлом, що зігріває прохолодний блакитий колір стін, інтер’єр тієї хати зі старим умеблюванням кольору давніх років, портрет матері з найскромнішою квіточкою в руці, заповідний куточок природи з прогалиною світла.

Канон склався, мистецтво відбулося. Володимир Микита має щастя бути учасником епопеї, що здобула назву Закарпатської школи малярства, йому пощастило застати всіх учасників цієї епопеї і увійти в їхнє коло. Пощастило стати співавтором у живописній мандрівці тривалістю майже в століття і пронести, не розгубити в мандрах свій світ, такий милий йому світ його дитинства, його села, його батьків, хати, рідного ґанку… Зрештою вибудувати й зберегти образ цього світу, який в реальності назавжди відійшов у минуле.