Інтерв’ю з Романою Соутус
Нещодавно в Україні з’явився експериментальний театральний клуб NASHі.etc. Це новий формат театру, який не має постійного приміщення, акторської трупи та визначеного репертуару. Його мета — допомагати різним митцям втілювати їхні творчі ідеї: надавати локацію, обладнання, інформаційну та організаційну підтримку. Загалом — розвивати в Україні сучасну і незалежну театральну спільноту.
Заснувала NASHі.etc Романа Соутус, американка українського походження, акторка, режисерка і продюсерка. Тривалий час вона працювала в нью-йоркському авангардному театрі La MaMa, що працює за схожим принципом.
У київському Будинку кіно тепер йдуть покази першої вистави експериментального клубу — «Кабаре На Кордоні» (18 і 20 січня — останні спектаклі). Вистава складається з п’яти частин, п’яти окремих етюдів. Відповідно, у проєкті беруть участь п’ять творчих груп:
- театрально-музичний ансамбль Schmalgauzen,
- театр тіней «Тіньова»,
- проєкт Andrii Barmalii x Yevheniia Vidishcheva,
- Dima Levytskyi,
- AMÆNTES.
Окрім живих показів, шоу NASHі.etc транслюють у прямому ефірі. Це — невід’ємна частина проєктів експериментального клубу. Адже засновники NASHі.etc хочуть, щоб українські історії були представлені і почуті на міжнародному рівні.
В інтерв’ю «Антиквару» Романа Соутус розповіла про досвід роботи з українськими митцями, про власну роль у виставі «Кабаре На Кордоні» та про майбутні проєкти клубу NASHі.etc.
Про молоде покоління українців
Те покоління, з яким я працюю, добре розуміє, яку силу насправді має наш народ. Ми народилися в незалежній Україні, пройшли через Помаранчеву революцію, були на Майдані в 2014 році під час Революції Гідності, ми знаємо, що таке війна, бо живемо у цей час.
Крім того, вік близько 20 років — ключовий. Це той час, коли людина формується і усі події, які вона переживає, мають глибокий вплив на неї. Сучасна молодь розуміє, що ми переживаємо величезну травму. Війна несе дуже багато деструкції, та водночас ми бачимо потенціал для змін на краще. Ті трагедії, які ми переживаємо щодня, дають зрозуміти:
- у чому наші цінності,
- що таке — бути українцем,
- якою ми хочемо бачити свою країну.
Тепер молодь дуже глибоко пов’язана з театром. Адже театр — це місце для вираження усіх емоцій. У театральному просторі глядачі і митці можуть обговорювати важливі теми і разом будувати національні наративи.
В останньому етюді вистави «Кабаре На Кордоні» є фраза, яка мене глибоко зворушила (щоразу, коли чую її, плачу) — «я не знаю як бути, бо тут (всередині) — я маю бути м’яким, а там (зовні) — маю бути міцним»… Ми всі розуміємо, що ця м’якість — дуже українська риса. Ми, українці, — народ поетів, що мусили стати воєнними, аби захистити себе. Проте ця м’якість все одно є у нашого народу. І я думаю, що молоді митці розуміють, що м’якість, чутливість — дуже важлива для нашої країни, для нашої ідентичності. Ми не можемо назавжди стати твердими, міцними. Мусимо зберегти цю м’якість всередині себе.
Про окремі етюди або новели, з яких складається вистава
Формат вистави побудований за концепцією кабаре. Я дала повну незалежність кожній новелі. Вони об’єднані лише спільною темою — перетинання кордонів. Я відчувала, що не варто робити просто кабаре, ця форма сама по собі не матиме особливої цінності.
Перетинання кордонів — дуже широка тема. Це і про війну, яка почалася через перетинання кордонів, і про багато іншого: ми перетинаємо кордони мови, перетинаємо кордони в інтернеті (одночасно маємо глядачів в Америці і в Україні), перетинаємо кордони самих жанрів…
Цінні і самі роздуми, розмови про це — що є нашими кордонами, не лише фізичними, а й ментальними:
- де починається українець
- де починається наша країна,
- де є кордон — ми із заходом чи зі сходом.
Усе це — частина національної розмови в Україні.
Про власну роль у створенні вистави
Я би сказала, що у цій виставі я приблизно на 75% продюсерка і на 25% — режисерка. Я хотіла віддати митцям якнайбільше відповідальності і незалежності, щоб вони могли обрати і показати усе те, що хотіли.
Можливо, навіть краще сказати, що у цьому проєкті я була продюсеркою і кураторкою.
Моїм головним завданням було поєднати окремі новели спільними технологічно-візуальними прийомами. Я багато розмовляла про це з митцями. Адже дуже складно працювати з цифровими елементами, звертатися до відео, але при цьому думати театрально, а не кінематографічно, використовувати відео на театральний лад.
Я часто казала митцям: ми маємо думати про те, як застосовувати цифрові елементи, щоб запросити глядачів з-за кордону до Будинку кіно, і навпаки — щоб ті глядачі, що є в Будинку кіно, могли стати частиною великої міжнародної розмови.
Я думаю, що остання новела вистави — дуже добрий приклад того, як можна театрально використовувати цифрові елементи. Кадр тут додає нові сенси, робить глибшим те, що вже існує в просторі, на сцені.
Я дуже часто повторюю, що для мене театр — це гра символів. У виставі ти або вживаєш такі національні символи, які ми всі розуміємо, або створюєш символи на сцені. Тож коли цифрові елементи поглиблюють ті символи, які вже існують у просторі, — це найкраще їх використання, на мою думку.
Думаю, що в процесі роботи над виставою найбільш унікальним було для мене — бачити стосунки між людьми у колективі. Я не випадково обрала для цього проєкту митців, що працюють у зовсім різних стилях. Та усі вони дуже добре усвідомлювали, що їхнє завдання, їхня відповідальність — розуміти один одного. В результаті вийшла хороша колаборація. Мені дуже подобалася їхня співпраця.
Це саме та можливість, яку дає театр, — ми можемо мати велику, цікаву і глибоку розмову, коли співпрацюємо. Для мене дуже цінно будувати такий простір, де зовсім різні колективи працюють разом.
Про NASHі.etc
NASHi — це експериментальний театральний клуб. Ми зареєстровані в Україні як громадська організація, в Україні ми почали свою творчу роботу.
Для фінансування першого проєкту ми мали три ресурси. По-перше, — отримали щедрий грант від американського посольства через їхню програму Strengthening Ukrainian Culture in Performing Arts, це величезна частина нашого бюджету. По-друге — зробили краудфандинг в Америці. Ми розуміли, що неправильно просити в українців гроші на цей проєкт, коли в Україні є важливіші потреби, коли усі ми збираємо кошти для ЗСУ. Та ми відчували, що краудфандинг в Америці — хороша ідея, бо у світі цікавляться українцями, цікавляться, що і як ми можемо робити. Тож театр — чудове «вікно», аби запросити людей до нас, показати наші рішення, нашу країну. Крім того, я думаю, що приклад України — те, що ми тепер робимо, наші наративи, наші цінності — можуть змінювати цілий світ. І виявилося, що люди в Америці справді зацікавлені в українському театрі, ми заробили гарну суму через цей краудфандинг. І третій пункт бюджету — мої особисті гроші. Я інвестувала у цей проєкт, бо вважала його важливим, це — як моя дитина.
Про покази вистави і наступні проєкти
Ми думаємо, що у Будинку кіно покажемо 7 вистав. Далі зробимо воркшоп з театральним клубом La MaMa та з українськими митцями в Америка-хаус у січні — розповімо, як ми створювали виставу «Кабаре На Кордоні», як можна використовувати цифрові елементи в театрі, як усе взаємодіє тощо.
Також ми відкриті для інших можливостей, пов’язаних із цією виставою. Мабуть, зробимо ще один прямий ефір на Youtube або на платформі La MaMa. Загалом, я думаю, що вистава «Кабаре На Кордоні» має дуже багато потенціалу в Україні, і ми відкриті для інших показів.
Дві групи з вистави вже стали першими резидентами NASHі.etc. Наш формат роботи такий: з компаніями-резидентами ми щороку робимо нову виставу, допомагаємо з грантами, допомагаємо шукати ресурси. Ці дві компанії — театр тіней «Тіньова» (вони були у третій новелі вистави) та проєкт «Vidlik» (з останньої новели).
З командою «Vidlik» ми вже говоримо про міжнародний тур їхньої нової вистави «Місто Марії: щоденники облоги». Це — документальний музичний проєкт, в основі драматургії — щоденники та уривки інтервʼю з двома сестрами, які пережили облогу Маріуполя.
Тобто ми вже починаємо будувати відносини з новими компаніями-резидентками, починаємо будувати партнерство з Українським інститутом. Наша мета — створити якомога більше можливостей, щоб на Заході люди могли частіше бачити українське мистецтво, український театр.
Я би сказала, що робота з виставою — це найпростіша річ для мене: я знаю, як робити вистави, як займатися репетиціями. Але попереду наступний крок — розбудова компанії. Це буде складно, адже у цій роботі багато нового для мене.
Спілкувалася Ганна Шерман