Нещодавно художниця і мистецтвознавиця Олена Голуб взяла участь у міжнародному арт-ярмарку «TRYST/NOMAD» в окрузі Лос-Анджелесу, США. Це — проєкт Торранс Арт Музею, який спеціалізується на підтримці альтернативного світового мистецтва.
Мистецтвознавиця Анна Лобановська поспілкувалася з мисткинею про цей арт-ярмарок; про твори українських митців, представлені під час події; про актуальні теми і тенденції у сучасному мистецтві.
Про арт-ярмарок «TRYST/NOMAD»
— Пані Олено, давайте поговоримо про арт-ярмарок «TRYST/NOMAD» в Торранс Арт Музеї. На фейсбуці поширюють відео і фотографії експозиції групи OpenO’pen$, створеної за вашої участі. Чи складно було потрапити українцям на міжнародну арт-подію в Америці?
— З одного боку, це відбулося завдяки щасливому випадку, а з іншого, — цілком закономірно (якщо брати до уваги не закони чиновників і бюрократів, а спонтанність мистецтва). Нас запросили, бо у нашій країні є те, що суголосне розвитку сучасного мистецтва у світі:
- безцензурна вільна творчість,
- прагнення до свободи вираження,
- відстоювання принципів свободи у боротьбі з авторитарною державою.
Про це мені розповів Макс Преснейл (Max Presneill), головний куратор Торранс Арт Музею. Він також пояснив, що музей ТАМ спеціалізується на альтернативному мистецтві: творчості тих, хто прагне донести актуальні меседжі, що виражають час, але не має підтримки державних інституцій.
Саме тому на міжнародний арт-ярмарок з 23 по 25 серпня 2024 року запросили дві мистецькі групи з України, разом з представниками Албанії, Італії, Іспанії, Нідерландів, Румунії, Швейцарії та інших європейських країн, а також з Австралії, Мексики, Японії й Америки.
Міжнародний форум TRYST/NOMAD зібрав понад тисячу творів, розташованих на трьох поверхах. На одному поверсі демонстрували міжнародний проєкт митців з різних країн TRYST (слово означає «зустріч»), на двох інших розташували твори митців з Південної Каліфорнії і США — проєкт NOMAD (що означає «кочівник», з термінології трансавангарду).
Особливість цих проєктів у тому, що організатори допомагають групам художників, які спонтанно об’єдналися, реалізувати нові цікаві ідеї. Вони знаходять спонсорів і надають безплатну платформу тим, хто не налаштований на комерційне, заангажоване мистецтво. Водночас заохочують колекціонерів підтримувати «номад».
Команда музею справедливо вважає, що коли держава дає митцеві гроші, то чекає від нього на певні дії. Такий ідеологічний тиск викривлює справжню картину стану речей, позбавляє чутливості до сутнісного відтворення, яким має займатися мистецтво.
Організатори ретельно знайомляться з поглядами художників з різних країн світу у соцмережах, і не запрошують тих, хто обслуговує авторитарні ідеї, стоїть на боці Трампа, Путіна чи іншого диктатора.
Цьогоріч на арт-ярмарок запросили з України групи «OpenO’pen$» та «Інституту автоматики», що стихійно самоорганізувались у Києві. Окрім своїх творів, я презентувала роботи Олега Харча і Вальдемара Клюзко, які не змогли приїхати (добре, що допомогли облаштувати експозицію донечка Ганна й чоловік Петро). Так само художниця Лідія Мороз демонструвала свої твори та ще трьох авторів з «Інституту автоматики» — Максима Мазура, Андрія Підлісного, Марії Матієнко.
Про твори представників України
— Що вас об’єднує? Які ідеї втілюють твори представників України?
— Нас об’єднує любов до України. З Лідією ми познайомилися лише в Америці, про їхню групу я дізналася на фейсбуці. «Інститут автоматики» працює як експериментальна творча лабораторія у майстернях покинутого інституту. Розвиваючи інсталяційний напрямок, вони шукають позаміметичні засоби виразності, збирають нетипові матеріали й предмети. Їхня експозиція на арт-фестивалі передавала атмосферу переживання війни, документувала руйнації інституту, спричинені агресором. Для багатьох глядачів це був новий незнайомий досвід.
З «OpenO’pen$», яка утворилася у 2020 році, я познайомилася через інтернет. Із Олегом Харчем (Харченком) ми чимало спілкувалися по телефону, і я вирішила приєднатися до команди, де мені імпонують іронічність, необмежена свобода, спільна позиція у протистоянні російській ідеології та бажанні підносити надбання української культури на світовий рівень. Із Вальдемаром Клюзко ми теж спілкувались, здебільшого, у фахових питаннях: про фото й відео роботи, які він демонструє в нашій країні й за кордоном. У кожного з нас, трьох авторів нинішньої експозиції, за плечима чимало нагород і вдалих виступів на відомих міжнародних форумах.
В Америці ми вирішили продемонструвати проєкт NOTBLURRY/ НЕЗАТЬМАРЕНІСТЬ. Назвою підкреслили, що наша позиція чітка і нерозмита
- щодо подій в країні та світі,
- засудження російської навали й тоталітаризму,
- прагнення перемоги світла над злом і темрявою.
Назва групи «OpenO’pen$» має певне антикомерційне значення, висміюючи «доларизацію» творчості. Втім, іронія не стоїть на заваді колекціонерам, щоб матеріально підтримувати твори нестандартного ґатунку, як-от панк-колаж, відео і цифрове мистецтво. Ми з Олегом обрали для демонстрації цифрові принти у вигляді шпалерних смуг, щоб можна було вирізати окремі роботи за потреби (продали по одній роботі).
Відео «Home East» Вальдемара Клюзка демонстрували на ноутбуці. Воно сприймалося як символічна перемога світла над темрявою, для цього автор зняв перформанс перетворення типового балкону хрущовки на сяючий арт-об’єкт.
Принти Олега Харча є цифровими копіями його графічної сатиричної серії «Евакуація», з детальним перекладом англійською. Американським глядачам дуже подобалося читати й обговорювати їх. Свідомо чи підсвідомо художник спирався на низову українську культуру, розвиваючи традицію висміювання ворога, до якої наш народ не раз звертався у найтяжчих ситуаціях.
Своїми аркушами Олег розвінчує фейкову ворожу пропаганду, показує жалюгідність окупантів на тлі їхніх пафосних лозунгів, зображуючи перекази сучасного фольклору, про «хароших руськіх», мародерство «другої армії світу» та багато інших історій (у 24 принтах). Стилістика робіт десь посередині між українськими народними картинками та коміксами.
— Розкажіть, будь ласка, про вашу особисту участь у проєкті TRYST.
— Мій проєкт «Десант краси /Landing of beauty» складається з 20 цифрових принтів, створених на комп’ютері. Твори передають рефлексії на лихоліття останніх років та енергію їх подолання. Композиційно — це колажні сюрреалістичні співставлення різнорідних об’єктів, які ніби виринають з глибин підсвідомості й зіштовхуються з немилосердною реальністю.
Мені було важливо не тільки передати переживання від людських втрат, жорстокості війни, обурення від безглуздості й несправедливості фейкових обмовлянь, що випускає про нас російська пропаганда й поширює у світі, а й акцентувати на протидії цьому.
Візуально я створюю колажну композицію, що не є статикою для споглядання, як живопис, а являє собою рухому нарацію перетворення взаємозв’язків, задіяних у композиції зображень. Таким чином надаю можливість глядачеві переходити від одного стану до іншого, керуючись художніми акцентами (саме в цьому я уявляю собі призначення напрямку акцентуалізму). Так в серії робіт «Під небом війни» з сумного стану споглядання руйнацій і могил погляд глядача переходить до іншого зображення і поглинається іншим станом — переможним сяйвом багатобарвного неба, побудованого за ритмами українського народного орнаменту, що несе меседж вітальності.
Диптих «Десант краси» не тільки демонструє вулиці Києва, позбавлені світла під час блекауту, а й акцентує на фантастичному приземленні дивовижної повітряної кулі, що символізує красу, яка рятує світ. Віру у мир після перемоги, у побудову нових прекрасних споруд випромінюють роботи серії «Кроки до відродження».
Серії «Простір» і «Перемога світла» нагадують абстрактні композиції. Вони апелюють до авторських переживань: збереження власної гідності, опору ворогам. Кожен аркуш є трансформацією щоденникових малюнків. Завдяки фотошопу малюнки перетворилися на орнамент, а дати, помітні на малюнках, увійшли до назв. Такою медіа-трансформацією я пропоную глядачеві, як і собі, відчути катарсис перетворення страждань на світлу надію, яка зберігає особистісну ідентичність.
Серія «Неоконструкції» не тільки емоційно налаштовує на втілення мрій про побудову мирного життя у майбутньому, а й має конотацію до авангардного напрямку сторічної давнини. На зламі епох конструктивісти створювали свої утопічні футуристичні уявлення у вигляді чітких геометричних композицій. Нині я синтезую нові конструкції через цифрові інструменти. З’являються найрізноманітніші форми, що несуть життєдайність і спрямованість у майбутнє (зокрема, головну роль в них грають руки моєї правнучки Мії).
Як бачите, у своїх колажах я спираюсь на складні теоретичні засади, на які нанизую безпосередні враження. Розповідаю це для тих, кого цікавлять деталі. Але глядачам не обов’язково враховувати усі мої роздуми, вони мають діяти непомітно, за принципом 25 кадру.
Вважаю, що доля не випадково подарувала мені нагоду потрапити в осередок саме такого мистецтва, яке вільно розвивається як альтернативне, не в офіційному руслі. Адже так я і починала свою творчість: разом з неофіційними митцями, не визнаними владою, київським андеграундом 1970-х. Тоді я гостро відчула різницю між вільним і цензурованим мистецтвом, і назавжди обрала бік андеграунду, з яким я відчула справжнє натхнення і духовний злет. Відстоюю думку, що сучасне українське мистецтво почало відлік саме з тих пір: від 70-80-х років, а не з 90-х, коли вже закладені напрямки вийшли на широкі виставкові простори.
Період андеграунду вважаю цінним не тільки для нашої історії, а і для світового мистецтва. Про це ми говорили з Максом Преснейлом, головним куратором Торанс Арт Музею, натхненником альтернативного руху. Я навіть уявити не могла, що зустріну однодумців так далеко від дому, на іншій півкулі планети. Подарувала для бібліотеки Торанс Арт Музею свою книгу «Свято непокори» (прим. — Олена Голуб «Свято непокори та будні андеграунду. Життєпис двох не визнаних за життя художників, з коментарями». Київ: Антиквар, 2017), присвячену яскравим постатям української опозиції. У ній текст написаний не тільки українською, а й частково англійською мовою — стислий виклад-резюме та підписи під 250 фото й назвами робіт художників. Отже, нас тепер краще розумітимуть в Америці, розширивши уявлення про драматичну історію протистояння в українському мистецтві минулого століття.
Про цікаві роботи митців з інших країн
— Які твори на фестивалі вам особливо запам’яталися?
— Розмаїття творів створювало феєрично-святкову атмосферу, десь грала музика, лунав сміх поблизу тих, хто плюскався у надувному басейні-інсталяції. Мене зацікавили ті твори, біля яких я мала зупинитися і подумати.
Уявіть, побачила знайомий золотий батон, який нагадав часи боротьби з Януковичем. І не один, а цілу купу, і в зовсім іншому контексті. Молоді митці групи «Etaj» з Румунії створили цікавий проєкт-перформанс «Роздача хліба», присвячений декомунізації в їхній країні. Як пояснила кураторка Каліна Коман, група відтворила епізод з часів соціалізму, коли полиці магазинів були порожніми, а хліб видавали людям за талонами. Неприродність й антилюдяність комуністичного державного устрою митці символічно висловили через низку прийомів. По-перше, пофарбували хлібні батони неїстівною золотою фарбою. Це контрастувало із самою необхідністю випічки хліба для людей, що демонстрували митці у перформансі, одягнувши білі пекарські костюми для роботи. Бажаючим долучитися до реконструкції дійства пропонували один з купи батонів, але з неодмінною умовою: глядачеві видавали талон певного взірця, він мав їхати ліфтом на інший поверх, де сувора робітниця реєструвала його у товстій книзі й ставила на талон підпис та печатку. Тільки повернувшись з такою бюрократичною відміткою, він мав право отримати свій «золотий» хліб, який йому акуратно відрізали й загортали з попередженням, що їсти його не можна.
Твори Адеоли (Adeola), художниці африканського походження, мені сподобалися тим, як вона береже свою ідентичність, демонструючи оригінальні твори в іншому середовищі — у Південній Каліфорнії, де нині мешкає. Її роботи, виконані в різних техніках контемпорарі арт (фото, інсталяція, живопис), передають сакральні мотиви її народу і зв’язок з духами предків. У свою стилістику художниця вплітає зображення старовинних артефактів, які вона досліджує в історичних замкових спорудах Гани. Символіку африканських тотемів, масок та іншої пластики вона трансформує для того, щоб донести мудрість предків про цінність збереження миру й щасливого благоустрою в сучасності.
Один з проєктів вразив технічною довершеністю й актуальністю. Це — мультимедійна робота американської мисткині із залученням технологій штучного інтелекту «Всесвіт Матільди /Mathilda’s Universe». Художниця Матільда в колаборації з дизайнерами та програмістами створила понад 700 видовищних перформансів у мистецьких центрах Нью Йорку, Чикаго та інших міст, перш ніж продемонструвати проєкт на TRYST/NOMAD.
Мисткиня грає роль віщунки на невеликій затемненій сцені, де сяє «магічна» куля, і до неї «за відповідями» звертається з монітора всезнаюча персона. Художниця інтерактивно, та дещо провокативно, веде живу розмову з глядачем на актуальні теми. Її постать частково видно позаду екрану, звідки вона керує мімікою й голосом штучного «аватару», що приваблює схожістю з відомими обличчями акторок, телеведучих і навіть тварин (обличчя довільно змінюються одне за одним (ефект морфінгу)). Вона весело іронізує з поширеного образу медіуму, насправді безпорадного перед тайнами довірливих клієнтів. Водночас виказує сумнів щодо загрозливих надможливостей штучного інтелекту, який, хоч і допомагає технічно, залишає людину головною у веденні інтерактивної розмови.
У своїх діалогах з відвідувачами, до яких Матільда готується, штудіюючи безліч літератури, вона підштовхує співрозмовників робити самостійні висновки. Наприклад, варто було глядачеві звинуватити штучний інтелект у відсутності емоцій, як перформерка (за його допомоги) почала активно жестикулювати й грати екзальтовану жінку. Цими гримасами викликала сміх та спростувала думку про відсутність емоцій.
Масштабність арт-ярмарку дозволила побачити основні світові тенденції нинішнього розвитку мистецтва: не тільки формотворчі, а й змістові. Постмодернізм, як мені здається, продовжує, але видозмінює розпочаті напрямки, менше переймається шокуючими формами й деструкцією. Митці не тільки традиційно створюють колористично насичені абстрактні картини, а й піднімають важливі для суспільства питання. Серед них — майже вічні, ніяк не вирішені:
- збереження природи та власної ідентичності,
- проблеми міграції,
- перенасиченість товарами споживання,
- пошуки психологічного комфорту через духовні практики та багато інших.
Нерідко тематика розкривалась через пародії на шедеври та майстерні жарти.
