Автор — мистецький критик і журналіст Дмитро Десятерик
У Музеї міжнародного фольклорного мистецтва в Санта-Фе (штат Нью-Мексико, США) проходить виставка «Крізь стогін з-під завалів: Мистецтво втрати та стійкості з України». В експозиції — твори, зроблені з матеріалів війни: гільз, частин ракет, шоломів тощо.
Організатори виставки надихалися віршем Ліни Костенко:
Ще трохи, трохи — й зацвітуть морелі,
і облетять, як сон кореневищ.
Війна малює кров’ю акварелі.
Її палітра — попіл пожарищ.
Її пейзаж—руйновище кварталів.
Порожніх вулиць вицвіла пастель.
Хіба що десь крізь стогін з-під завалів
якийсь тюльпанчик раптом проросте.
Експозиція, співкураторами якої є Лора Мюллер, Ніна Медвінська та Саша Самуельс, свідчить про війну та її вплив на українську громаду. На ній представили понад шістдесят робіт, зокрема
- нещодавно створену на замовлення музею фотосерію «Обгортання — мистецтво порятунку» Марти Сирко;
- арт-об’єкти Ярослави Ткачук, Сергія Полуботька, Романа Селівачова, Володимира Балибердіна, Андрія Живущего, Оксани Дорошенко та учнів Христини Валько;
- музичні кліпи Романа Григоріва, Олександра Селезньова та інших…
Скульптури, картини, музика — кожна робота відображає, як українці справляються з травмою щоденних руйнувань, болю та смерті. Через мистецтво українці переосмислюють залишки війни — каски, уламки ракет, гільзи від боєприпасів — як символи опору і трансформації, що поєднуються з багатими культурними контекстами й народними мистецькими практиками.
«Крізь стогін з-під завалів» триватиме до 20 квітня 2025 року в Галереї свідомості Марка Нейлора та Дейла Ганна Музею міжнародного фольклорного мистецтва.
Ми розпитали Ніну Медвінську про народження задуму експозиції, складності в її організації та унікальність концепції.
— Ніно, як ти потрапила на цей непростий, наскільки я розумію, проєкт?
— Я закінчила майстер-програму в коледжі і знайшла роботу в Музеї міжнародного фольклорного мистецтва у зовсім іншому проєкті. І буквально в перший тиждень мені сказали, що готують українську виставку, але їм потрібна допомога, бо не мають ані об’єктів з України, ані українського куратора. Тож я почала працювати в березні, і все розгорталося дуже швидко.
— За кордоном, у тій-таки Америці, проходить доволі багато виставок про Україну. Чим відрізняється ця?
— Ця виставка проникає і впливає несподіваним чином: ви думаєте, що дивитеся на чудовий витвір мистецтва, підходите ближче і розумієте, з чого це зроблено. I вже нiкуди вiд цього відчуття не подітися.
Коли я прийшла на проєкт, у організаторів була концепція — показати різні твори, зроблені з матеріалів війни: гільз, частин ракет, шоломів тощо. Спочатку думали лише про експозицію світлин таких об’єктів. Хотіли, щоб хтось в Україні сфотографував різні роботи, і ми б зробили виставку цих знімків.
Але я вірила, що необхідно привезти самі об’єкти у США, незважаючи на те, що це складно зробити (в них немає активних вибухових матеріалів, але все одно це рештки амуніції, боєприпасів). Тож спочатку йшлося тільки про фото, але цю ідею вдалося змінити.
— Але фотографії теж є на виставці?
— Так, є серія знаменитої фотографки Марти Сирко. Вона знімкувала історичні монументи й сучасні скульптури. На початку вторгнення у 2022 році фотографувала вуличні статуї у Львові, замотані на випадок обстрілів.
А друга частина серії — роботи її приятелів-скульпторів, які вона сама замотала. Марта пише, що це збереження минулого і теперішнього заради майбутнього. Коли воно замотане, то, звісно, має зовсім інший вигляд і набуває нових сенсів.
— Власне, я хотів поговорити і про учасників виставки. Чому саме вони? Чим вони можуть бути цікаві для американської публіки?
— Ми шукали людей, які створюють роботи з матеріалів війни. Наприклад, Роман Селівачов, художник-iконописець у Києві, розписує ящики з-під снарядів. Спеціально для цієї виставки він створив триптих новітнього іконопису — «Повелителька дронів», «Козак-дронар», «Козак-молитовник».
В іншої художниці, Ярослави Ткачук, приголомшлива текстильна 3D-картина «Жінка» зі щитом з 200 гільз.
Оксана Дорошенко з Херсона розписує гільзи в традиційному українському народному стилі.
Ще один художник, Сергій Полуботько, зробив писанки з гільз і скульптури-соняхи. Центральною скульптурою виставки є його робота — втілення метафори з вірша Ліни Костенко «Хіба що десь крізь стогін з-під завалів якийсь тюльпанчик раптом проросте». Верхівка тюльпана — це шматок ракети, який унаслідок вибуху набув форми бутона.
Серія робіт Володимира Балибердіна називається «Пам’ять серця». Для неї він використав гільзи, зібрані в Ізюмі: розплавив їх і зробив прикраси. Ще одна його пронизлива робота «Ангел перемоги» — це тендітний ангел з ажурними крилами, який стоїть на міні.
— Що було найскладнішим під час підготовки експозиції?
— Усе складно. Насамперед, мало часу: такі виставки зазвичай готуються 2-3 роки, а в нас було менше 6 місяців. Крім того, в Україні жахлива ситуація.
І ще: зважаючи на тему, ми відчували велику відповідальність — донести українську дійсність, не підвести митців, які довірили нам свої троботи. Ми прагнули створити експозицію, гідну об’єктів.
Також дуже складними були процеси, пов’язані з транспортуванням цих об’єктів — отримання сертифікацій, робота з різними поштовими сервісами з різними правилами тощо.
Але дуже хотілося, щоб люди побачили наживо роботи цих художників, щоб відчули реалії війни через мистецтво.
— Як виставка вписується саме в Музей міжнародного фольклорного мистецтва? Бо де фольклор, а де наша війна?
— По-перше, в музеї є спеціальний простір, Галерея свідомості Марка Нейлора та Дейла Ганна для виставок, присвячених актуальним проблемам. Наша виставка розташована саме там.
По-друге, ця війна певною мірою є атакою на українські культурні традиції, на українську ідентичність. Кожен об’єкт на виставці має якийсь елемент української культурної історії: чи то зображення соняшника, чи то гільзи, розписані в стилі петриківського розпису, чи картина із зображенням жінки у традиційному весільному вбранні Покуття, чи козак Мамай з бандурою, чи пісня «Ой у лузі червона калина»… Куди не подивишся, що не почуєш на виставці — усе перегукується з українською культурною традицією.
— Загалом, якого результату ти чекаєш від виставки?
— Американським глядачам треба не просто нагадати про війну, а й дати відчути її реальність. Кожен з об’єктів, представлених на виставці, — більше, ніж просто гарний витвір мистецтва. За кожним з них стоїть історія художників (дехто з них перебуває на передовій), історія матеріалу і, загалом, України.
Глядачі дізнаються про художників, які творять у різний спосіб в
умовах війни, бачать об’єкти, створені зі шматків війни, і відчувають жорстоку реальність цієї війни. Неможливе поєднання: красиві роботи, зроблені зі смертоносних матеріалів; митці, змушені стати воїнами.
Я сподіваюся, що коли відвідувачі підуть з виставки, ця війна стане для них хоча б трохи більш особистою. Я сподіваюся, що вони усвідомлять, що більше не можуть стояти осторонь, і відчують необхідність щось робити. Я сподіваюся, що вони впізнаватимуть Україну у знайомому довкіллі — чи то проїжджаючи повз поле соняшників, чи то від спалаху жовто-блакитного. І для них Україна більше не буде такою далекою…
Автор фото, використаних у публікації, — Еддісон Доті.