Світлана Юсим (1941-2022) — талановита і самобутня художниця. Проте її роботи майже невідомі в Україні. Про життя і творчість мисткині, про особливості її живописних творів, колажів та графіки розповіла Галина Скляренко, кандидатка мистецтвознавства.
Хто така Світлана Юсим
«Hidden Gems» — «Приховані скарби»: з такою назвою проходила персональна виставка Світлани Юсим (1941-2022) навесні 2024 року, організована Музеєм сучасного мистецтва Одеси в Одеському музеї західного та східного мистецтва.
Роботи художниці експонували на близько 20-ти групових виставках в Україні та за кордоном, на 15-ти персональних у рідній Одесі. Її твори відзначені почесними грамотами та дипломами:
- на виставці «Видатні українські мисткині» (Київ, 1988),
- на Міжнародному бієнале «Марина» (Одеса, 2002),
- на Міжнародному симпозіумі живопису у Молдові (м. Комрат , 2007).
Її різноманітна творчість — живопис, графіка, колаж — має виразну авторську індивідуальність та додає свої сенси до загального поступу українського мистецтва. Проте й справді залишається майже невідомою в Україні. Творчість Світлани Юсим прокреслює дві майже протилежні епохи:
- кінець радянської доби, з її «епохою застою»,
- та десятиліття Незалежності, сповнене протиріч і нових викликів.
Розповідаючи про художницю, важко оминути «феміністичний дискурс». Адже на творчу реалізацію жінки набагато більше впливають її родинні обставини, повсякденні обов’язки та соціальні передумови, ніж на творчий шлях чоловіка-художника. Особливо тоді, коли мова йде про родину художників, де чоловік, Володимир Цюпко, — талановитий живописець, один з лідерів одеського неофіційного мистецтва, а син, Іван Цюпко, — активний учасник та організатор новітніх мистецьких рухів в царині медіа-арту та комп’ютерних технологій (з середини 1990-х)…
Про цю проблему у своїй статті «Чому не було великих жінок-художниць?» («Why Have There Been No Great Women Artists?») писала американська мистецтвознавиця Лінда Нохлін. Зокрема, про «діяльність суб’єкта у ситуації» та ту очевидну необхідність «боротьби та жертви», без якої неможливо досягти визнання в мистецтві… До речі, статтю опублікували у 1971 році, саме тоді, коли Світлана Юсим закінчила художню освіту та розпочала свій творчий шлях.
Початок творчого шляху
Отже про художницю. Вона народилася у жовтні 1941 року у Сталінграді. Одеська родина опинилися там в евакуації у перші місяці Другої світової війни. Батько, Рувим Абрамович Юсим — комісар 129-ї стрілецької дивізії, начальник політвідділу 39-ї армії, загинув на фронті у 1942 році. У 1945-му родина повернулася в Одесу.
У 1958-1963 роках Світлана навчалася в Одеському художньому училищі. Потім, у 1965-1971, — на архітектурному факультеті Ленінградського інституту живопису, скульптури та архітектури ім. Іллі Рєпіна.
Після закінчення інституту повернулася в Одесу. З того часу все її життя було пов’язане з рідним містом. А ще — з пошуком свого художнього простору, своєї образної мови, яка б відповідала її власному баченню та розумінню мистецтва. Світлана Юсим писала: «Не потребуючи словесних маніфестацій, філософських чи психологічних орієнтувань, протягом століть воно ( мистецтво — Г. С.) формує власну відповідь на динамічну і невловиму зміну реалій буття. (…) Це — унікальна мова, якою мистець спілкується зі світом, завдяки якій реалізує принцип особистої незаангажованості і свободи».
Тут знову варто згадати Лінду Нохлін та її проникливу тезу про «наївну ідею», наче «мистецтво є прямим, особистим виразом індивідуального емоційного досвіду, перенесенням особистого життя у візуальний світ. Мистецтво майже ніколи не буває таким… Створення мистецтва передбачає самоузгоджену мову форм, більш-менш залежну чи вільну від заданих у часі умовностей, схем чи систем позначення, які необхідно вивчити або відпрацювати за допомогою научання, учнівства, або за допомогою тривалого періоду індивідуальних експериментів. Мова мистецтва — більш матеріальна, втілена у фарбах та лініях на полотні чи папері, у камені, глині, пластиці чи металі — це не сльозлива історія та не довірчий шепіт»…
На шляху творчої реалізації художника стоять «обставини місця та часу», суспільні вимоги та зобов’язання. Творчість вимагає багато зусиль, зосередженості, наполегливості і… терпіння.
У 1971-1973 роках Світлана Юсим працювала архітекторкою в одеському «Воєнпроєкті». Проєктувати військові об’єкти їй не доручали. Та й час приходу в архітектуру був несприятливий: період оновлення радянського будівництва, що, розпочавшись з «відлиги», прокреслив 1960-ті, добіг кінця. Тепер найпоширенішими завданнями, над якими працювали архітектори, були типові житлові будинки. Отримати власний проєкт було майже неможливо. Світлані залишалися лише так звані «встройки»: перепланування інтер’єрів вже існуючих споруд.
В архіві художниці — начерки нездійснених задумів, незбудованих споруд. Однак архітектурний досвід не пройшов дарма, позначився у її творах точним відчуттям просторовості, допоміг їй досить легко опанувати засади стінопису.
Стінопис
З 1973 року Світлана Юсим почала працювати як художниця-монументалістка. Варто нагадати про те особливе місце, яке займав стінопис у пізньо-радянському мистецтві. Розпочаті у середині 1950-х зміни в архітектурі, що впроваджували у будівництво принципи функціональності, простоти, доцільності, типового проєктування та використання нових матеріалів (залізобетон, скло та сталь), спричинили й кардинальну стильову переорієнтацію стінопису. Він звільнився від ілюзорності та описовості, його мовою стали пластичні узагальнення, символічні та алегоричні композиції, площинність, кольорова декоративність.
Нова архітектура вимагала нових засобів виразності, а тому на її стінах з’являлися твори, далекі від традиційних соцреалістичних картин. Тепер цей архітектурно-мистецький досвід називають «радянським модернізмом»: офіційно затвердженою програмою оновлення суспільного простору через архітектуру та залучене до неї мистецтво.
Попри офіційний контроль, монументально-декоративне мистецтво було на той час чи не найліберальнішим з видів образотворчості. На вимогу архітектури тут дозволяли відмінні чи навіть протилежні соцреалізму рішення.
Невипадково у цій царині працювало тоді багато митців, чиї творчі інтереси розгорталися далеко за межами офіційного художнього дискурсу. У стінописі працювала більшість художників одеського андерґраунду. Образність своїх «заборонених» полотен вони часто чи не напряму переносили на стіни.
Твори Світлани Юсим були саме такими. Серед найбільш відомих — розпис в залах Одеського археологічного музею (1979-1983). На його стінах, у широкій фризовій композиції, мчаться вершники, рухаються невідомі фігури та умовні прозорі кольорові форми, площини, що відсилають до образів легенд, казок, історичних фантазій.
«Космос» в цеху заводу «Квант» в Іллічівську (1985), по суті, відтворює образність та мову колажів художниці, в яких абстрактні малярські форми поєднувалися з написами, цифрами, літерами.
Композиція у вестибюлі одеської школи (1980-ті) — суто абстрактно-декоративна.
Композиція «Молодість» в інтер’єрі Міжшкільного учбового комбінату (1987) написана цілком в дусі «одеського живопису»: стилізовані фігури дівчат серед абстрактних кольорових фрагментів…
Розписи Світлани Юсим, як і інших одеських художників, на загальному тлі українського мистецтва вирізнялися легкістю, прозорістю, світлими кольорами, вільною просторовістю…
Безперечно, доводилося виконувати й оформлення дитячих садків, і мозаїки на зупинках міжміських автобусів… Усе це давало заробіток, залишаючись при цьому осторонь від ідеологічних пропагандистських замовлень.
Неофіційне мистецтво
Але найважливіше у творчому житті художниці відбувалося не там, а «вдома»: у тому творчому колі неофіційних художників, у якому вона разом з чоловіком Володимиром Цюпком опинилася одразу після закінчення вишу та повернення в Одесу на початку 1970-х.
Пізніше Світлана Юсим писала: «Пластична мова моїх робіт склалася цілком природно. Її становлення почалося з усвідомлення того, що натуралістична зображальність не може бути метою — дійсність потребує інтерпретації. Тобто мистецтво не є прямим віддзеркаленням дійсності».
Про неофіційне мистецтво Одеси 1960-1980-х років сьогодні написано вже досить багато. Ці роботи увійшли до музейних колекцій, їх експонували на численних виставках. Серед імен — Олександр Ануфрієв, Володимир Стрельников, Валерій Басанець, Віктор Маринюк, Людмила Ястреб, Валентин Хрущ, Станіслав Сичов, Євген Рахманін, Володимир Цюпко, Олександр Стовбур, Олег Волошинов, Валентин Мацкевич, Микола Морозов, Володимир Наумець, Микола Степанов…
При своєрідній творчості кожного, це коло митців мало спільні художні спрямування. Головною була не лише програмна опозиція соціалістичному реалізму, а й прагнення повернутися до модерністських цінностей: образної умовності, формальної витонченості, подолання сюжетної описовості… Людмила Ястреб писала у своїх нотатках: «Була насущна жага — відродження зневажених традицій. Кожне таке відкриття, яке проходило крізь власні руки, давало відчуття зворушливого зв’язку з минулим, дарувало надію в себе».
Серед зацікавлень одеських митців — європейський та вітчизняний живопис кінця ХІХ-початку ХХ століття, мистецтво Ренесансу та іконопис, різні напрямки абстракції. Усе це «переплавлялося» в індивідуальній свідомості художників у своєрідні форми «чистого мистецтва», де виразна «присутність автора» та прагнення естетичної краси поставали опозицією до пропагандистських творів на офіційних виставках.
Вплив цього потужного кола художників на творчість Світлани Юсим — незаперечний, як незаперечна і її особиста присутність, а отже — участь у спільних пошуках. Однак і тут вона не просто зберегла та утвердила власну індивідуальність, а й своїми роботами внесла у творче середовище свої сенси, образи, інтонації…
Серед ранніх робіт мисткині — «Над містом»: умовний пейзаж, написаний у своєрідній стриманій сіро-білій гамі; «Паж» (1980) — золотаво-вохриста композиція із зображенням одного з улюблених персонажів того часу — карнавалу, театру, комедії дель-арте…
Більшість одеських художників з неофіційного кола, у цілому, віддавали перевагу «середземноморській гамі» — поєднанню синьо-біло-вохристо-блакитно-червоних кольорів. На відміну від них, твори Світлани Юсим вирізнялися кольоровою та емоційною стриманістю, можливо, раціональністю. На тлі «сонячних творів» одеської групи роботи художниці виглядають більш драматичними, динамічно насиченими, в них є прихована, чи точніше — стримувана конфліктність, що стане чи не головним мотивом її абстракцій та колажів…
Твори Світлани Юсим
Серед графічних творів Світлани Юсим — малюнки олівцем та тушшю, цикли за мотивами «Дон Кіхота» та зображеннями вершників, вільні динамічні пейзажі, де натурні враження трансформуються в майже умовні композиції… А також надзвичайно витончені, точні та лаконічні у засобах, ніби «мініатюрні» пастелі: берег моря, пляж, білі будиночки, дерева…
Художниця наче «випробовувала» різні шляхи, шукала свою тему та свою мову, свій образно-пластичний простір, який би відповідав її власному світовідчуттю і баченню.
Особливе місце не лише у творчості художниці, а й в мистецтві Одеси займають її колажі, до яких вона звернулася наприкінці 1970-х. Треба зазначити, що колаж як техніка, пластичний прийом досить рідкісний в одеському мистецтві, загалом зосередженому на живописі. Можна згадати лише колажі Олега Соколова (1919-1990), що стали видатним явищем в українському мистецтві другої половини ХХ століття.
Як не парадоксально, та в коло «неофіційного мистецтва» 1970-1980-х років він не входив. Невідомо, чи спілкувалася з ним Світлана Юсим… Однак у її колажах, що поєднували текстові паперові та кольорові фрагменти, у свій спосіб ніби продовжувалися, розвивалися ті прийоми та ідеї, які розробляв Олег Соколов. А саме: поєднання, зіткнення, порівняння вербального та суто візуального, кольору та напису, різних фактур як вираження окремих пластичних тем. А ще — пошук мови, тої самої, що здатна висловити мінливі та контроверсійні реалії, змісти, відчуття сучасного світу.
Проте, якщо Соколова цікавила саме парадоксальність мови у широкому значенні цього слова, де стикались «високе та низьке», утилітарне та художнє, а у своїх колажах та зроблених за його принципами авторських книжках він своєрідно «відслідковував», «фіксував» зміни, катаклізми, події, знаки своєї епохи, колажі Юсим існували в іншому, скоріше метафізичному вимірі, зосереджені на тих внутрішніх творчих проблемах самовизначення та самореалізації, які були важливі для художниці.
Колажі Світлани Юсим досить різноманітні. Деякі побудовані структурно: композиція аркуша, розділена на кілька чітко окреслених частин, складається з окремих контрастних фрагментів — шматок газетного аркушу, рукописного тексту, гладко зафарбованого паперу, авторського абстрактного малюнку.. Разом це утворює внутрішньо рухливу, але цілісну композицію.
Або інші, де побудова аркуша зроблена за принципом палімпсесту: нашарування різних фрагментів (різний папір, вільні начерки, кольорові смужки..) то підкреслено динамічне, виявляючи композиційний рух, то навпаки, простір розгортається «зсередини» назовні, як нашарування… Однак і тут виразно проглядає своєрідність авторського бачення: те поєднання раціональності, стриманості, інтелектуальності та пластичної, формальної рухливості, що, як здається, стане визначальним для усієї творчості художниці.
У колажах Світлани Юсим присутнє особливе «творче завдання», яке ставить перед собою авторка, саме через таку «програмність», «заданість» збираючи разом «шматки світу». Показово, що текстові фрагменти, які вона використовує у своїх творах, — здебільшого іноземними мовами. Вони наче й не призначені для прочитання. У її колажах ніби присутні різні голоси та різні мови, як різні світи, яким складно чи навіть неможливо порозумітися між собою. Такі, що поєднуються лише в просторі мистецтва, естетики, що «гасить» їхні протиріччя…
Одночасно, з кінця 1970-х, художниця звертається до живописної абстракції, яка поступово займатиме головне місце у її творчості. Згодом, розмірковуючи над особливостями нефігуративного мистецтва, аналізуючи його життєздатність і силу, Світлана Юсим зазначала: «Абстрактне мистецтво звертається до асоціативних шарів сприйняття, вивільняє можливості особистих виявів мистця, його схильності до вільної інтерпретації баченого і знаного, невичерпність пластичних ідей, безкінечність концепцій їхнього розвитку і поєднання, і, нарешті, — можливість творити «паралельну природу» — є надихаючими стимулами для мистця».
Так виникає особливий образний простір художниці, у якому замість «зображення» життя з’являється його пластичне переживання, де стикаються різні, часто майже протилежні імпульси: пластична визначеність і програмна спонтанність авторського жесту, «відкритість» просторових рішень, що можуть ніби «вийти за межі полотна», та внутрішня ритмічність, яка поєднує складові твору…
Як змінювалася творчість мисткині впродовж років
Звісно, за радянських років твори художниці не експонували. У цей час вона брала участь лише в одній виставці: Всеукраїнській виставці графіки у 1978 році у Києві. Та й, чесно кажучи, активно творчо працювати Світлана не могла: на руках зростав маленький син, що вимагав уваги та піклування…1970-ті — початок 1980-х стали для неї часом накопичення «творчої енергії», роздумів, внутрішніх пошуків. Активний період настав у кінці 1980-х, коли з’явилися її головні твори.
Серед абстракцій Світлани Юсим —- композиції гуашшю на папері 1980-х — початку 1990-х років. Одні написані густо та пастозно, інші — в дусі дріппінгу, де «рух» крапель ніби фіксує пульсацію крові, внутрішній стан авторки… Вони стають результатом особистого емоційного, психологічного та інтелектуального досвіду, що в кожній роботі розкриває різні складові.
Вона пише й твори на полотні, поступово переходить до більших розмірів.
Можна простежити й характерні зміни, які відбулися в живописі художниці протягом 1990-2000-х років: вони стають більш «розкутими», різноманітними у кольорі (з’являються червоні, зеленкуваті, блакитно-сірі, вохристі кольори) та у формальному рішенні. Є роботи площинно-узагальнені, де «розвиток дії» розгортається всередині чи навколо кольорової «плями», і є такі, де кольоровий простір «прошивається» (за влучним виразом одеської мистецтвознавиці О. Савицької) лініями, написами, літерами, поєднанням живописного та вербального, переводячи тему її колажів у новий вимір…
Аналізуючи розвиток сучасного живопису, серед наскрізних його тенденцій мистецтвознавці визначають «пошук негармонійного», «непередбачуваного», а точніше — вихід за межі традиційних просторово-кольорових гармоній, який не лише відкриває нові виміри розуміння простору, а й «прочитання» авторського світосприйняття. У цьому плані абстракції Світлани Юсим, з їхнім поєднанням «несвідомого з усвідомленим», раціонального із спонтанним, можна розглядати в колі традицій абстрактного експресіонізму.
Невипадково серед митців, які цікавили художницю, був Роберт Мазервелл. Варто навести його слова, які ніби перегукуються із своєрідністю малярства нашої художниці: «Усі мої роботи несуть у собі діалектику між усвідомленим (прямі лінії, продумані форми, зважені кольори, абстрактна мова) та несвідомим ( плавні лінії, неясні форми, автоматизм), яка виливається у синтез».
Однак, на відміну від славетного митця, головний етап творчості якого припав на зовсім іншу епоху — 1940-1950-ті роки, Світлана Юсим не прагнула «синтезу», розуміючи його неможливість у теперішньому світі. Її полотна, імовірніше, — про співіснування протилежного, але такого, що існує одночасно і поряд: спонтанних рухів і визначених концепцій, незрозумілих мов і усім зрозумілих почуттів, про «простір живопису», здатний об’єднувати і промовляти…
У своїй статті про художницю одеський журналіст Володимир Кудлач проникливо підмітив своєрідність її живопису, де крізь абстракцію проглядають прикмети повсякденності : « … спонтанність графіті, що вкривають старі стіни, випадкові плями тиньку, що осипається, холодний блиск асфальту, гра світла на воді… Її мистецтво не має чуттєвості, характерної для південної школи. Воно відсторонено-споглядальне.., таке, в якому присутня конкретна художня позиція і неповторний індивідуальний досвід». На полотнах Світлани Юсим у кольорово-живописному просторі летять, рухаються, стикаються лінії, штрихи, написи, то «накладаючись» на їхню суто малярську основу, то наче намагаючись «зруйнувати» її.
Тексти та вербальні символи у творах Світлани Юсим
Окреме місце серед живописних творів художниці займає тема поєднання/протистояння живописного та вербального. Як писала вона сама: « .. я часто вводжу у свої роботи тексти чи окремі слова; або просто жест, що відповідає руху руки, яка залишає свій слід. Ці тексти здебільшого не призначені для прочитання. Вони можуть бути відлунням якихось рядків, які звучать у свідомості».
Так, саме « відлунням», що не очікує «розшифровки», самою своєю присутністю відсилаючи до іншого змістового виміру, як образно зазначила у своїй статті про художницю мистецтвознавиця В. Савченко, існуючого поза поверхнею полотна.
Мотиви східної каліграфії, ієрогліфічні письмена, експерименти з літерами, написами, текстами в мистецтві ХХ століття озиваються у творах художниці, входять у кольоровий простір то доповнюючи, то контрастуючи з ним. Як написала В. Савченко: «Іноді слова створюють нюансну фонову оркестровку до кольорово-пластичного дійства, що є головним у композиції, але часом їхнє звучання набуває більш потужної змістовності й тоді певним чином спрямовує і символічно поглиблює художній сенс твору», де тексти та написи можуть звучати як своєрідний «магічний речитатив»… До нього варто «прислухатися», уважно вдивляючись у його багатошаровий простір. У ньому присутня особлива енергія думки, стриманого, наче спресованого внутрішнього руху всередині полотна.
Творчість Світлани Юсим — це особлива сторінка українського мистецтва. Неповторний світ, що живе у її колажах, малюнках, живописі, має не лише образну самоцінність, а й дарує зустріч із видатною художницею та надзвичайною людиною, у якої вистачило сил та мужності висловлюватися, шукати та знаходити власний голос у світі, де так складно бути почутим…