Палац Фредрів-Шептицьких — унікальний родинний маєток, що знаходиться у селі Вишня (колишня назва — Бенькова Вишня) Львівської області.
Палац збудував у 1835 році Александер Фредро, комедійний драматург, письменник та поет, а ще — дідусь митрополита Андрея Шептицького (по матері). Андрей Шептицький відомий не лише як глава Української греко-католицької церкви, а й як меценат та колекціонер творів мистецтва. Значну частину свого життя він присвятив збереженню і розвитку української культури. На основі своєї колекції він створив художній музей у Львові — нині Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького.
Палац у Беньковій Вишні був місцем, де збиралася родина Фредрів-Шептицьких, і водночас — був осередком культурного життя. Тут зустрічалася інтелігенція, тут обговорювали різні теми…
Палац Фредрів-Шептицьких — єдиний маєток, пов’язаний із постаттю митрополита Андрея Шептицького, який зберігся донині. Проте будівлі потрібен протиаварійний ремонт і реставрація. А ще — переосмислення його ролі, його зв’язку з минулим, сучасним і майбутнім.
Про традиції культурного життя і колекціонування у родині Андрея Шептицького та про проєкт ревіталізації палацу Фредрів-Шептицьких читайте у цій статті. Авторка — Юлія Захаревич.
Про Андрея Шептицького як колекціонера
У 1888 році, у стінах Добромильського монастиря отців-василіян, молодий Роман Шептицький, майбутній митрополит, склав перші чернечі обітниці та прийняв ім’я Андрей.
Тоді ж зародилося усвідомлення його власної місії — відновлення єдності між християнськими традиціями Західної та Східної церкви. Ключову роль у цьому відіграла Добромильська реформа — процес відновлення Василіанського чину, що розпочався за кілька років до вступу графа Шептицького до монастиря.
Глибоке зацікавлення духовною та мистецькою спадщиною привело Андрея Шептицького до вивчення іконопису, релігійної символіки і традицій. Переосмислення значення давньої української ікони дало йому змогу усвідомити її художню та релігійну цінність.
Коли Андрей Шептицький вже став єпископом Станиславівським (з 1899 року — ред.), він знову відвідав Добромиль і завітав до селища Поляна. У цей час місцеві жителі збудували там нову цегляну каплицю й почали розбирати стару дерев’яну церкву. Ікони, що залишилися всередині, за традицією підготували до спалення. Шептицькому вдалося врятувати ці ікони. Згодом вони стали частиною його колекції, на основі якої відкрили «Церковний музей» (нині — Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького).
Приблизно в цей період Шептицький почав систематично збирати пам’ятки давнього сакрального мистецтва та усього, що носить сліди старовини. Андрей Шептицький часто вибирався до сусідніх церков, монастирів та замків у пошуках давніх ікон, книг та інших цінностей, які згодом передавав до монастирського музею та архіву. Незабаром колекція заповнила усі митрополичі палати і, якби він «був колекціонером у традиційному сенсі цього слова і зберігав усі куплені, подаровані та придбані іншим способом книги, то без перебільшення став би власником найбільшої української приватної книгозбірні усіх часів».4
Про родинні традиції культурного життя і колекціонування
Але звідки в Андрея Шептицького з’явилося таке захоплення мистецтвом і пам’ятками історії? Найперше відповідь треба шукати у його родинному оточенні, де культура була невіддільною частиною повсякденного життя.
Колекціонування мистецтва, у нинішньому розумінні цього поняття, почало формуватися в європейських шляхетських сім’ях у другій половині ХІХ століття. Зазвичай це починалося з родинних артефактів — найдавніших родинних документів, які підтверджували аристократичне походження чи давнє коріння роду. Окрім того, значну цінність мали книги, оскільки в XVII–XVIII століттях друковані видання залишалися рідкістю. Також заможні господарі збирали меблі й посуд. Формувалося усвідомлення того, що, окрім ужиткової функції, побутові речі мають також естетичну, мистецьку та історичну цінність.
Родина Фредрів, з якої походила мати Андрея Шептицького — Софія, не була винятком. Так, наприклад, дідусь Шептицького, видатний комедіограф Александр Фредро, з ніжністю й водночас болем згадував предмети, що оточували його в дитинстві, але з часом зникали або втрачали первісну красу. У своїх спогадах він писав: «Коли тепер я зайду до того флігелю, де мешкали батьки, де тепер із кімнати для забав комора, зі спальні кухня… коли погляну на оту піч, колись прикрашену позолоченими скульптурами, а нині заліплену глиною, серце мені стискається…».6
Зникнення цих речей було для нього не просто фізичною втратою, а стиранням зв’язку між минулим і сучасним. Щасливими він вважав тих, хто мав змогу жити в оселях, де все залишалося незмінним — знайомі картини, меблі, темні закутки, які так глибоко вкарбовуються в дитячу пам’ять. У таких місцях, на його думку, не було відчуття непоправної втрати, адже все зберігало сліди присутності рідних, їхнього життя.
Подібні почуття до спадщини поділяв й Іван Шептицький (батько Андрея Шептицького), який мав украй «широкі історичні, літературні й музейні зацікавлення. Збираючи інформацію про свою родину, він проводив пошуки в архівах, купував стародруки й документи. Він зібрав бібліотеку, яка мала близько чотирьох тисяч томів, колекцію картин, памʼятки з часів польських повстань» (з дослідження Маґдалени Новак1).
Особливе зацікавлення в графа викликали артефакти, повʼязані з Александром Фредром, зокрема його рукописи та особисті речі. Дім у Прилбичах (нині — село у Львівській обл., недалеко від Яворова), де пройшло дитинство Шептицького, «був маленьким музеєм найцінніших реліквій, королівських і родинних документів, які збирав вуйко Ян, збірки масонських відзнак, давніх портретів і тих новіших»,2 намальованих Софією Шептицькою. Тож з ранніх років майбутнього митрополита оточували історичні цінності, які передавалися з покоління в покоління.
Візити до родинних місць були важливими для соціалізації та утримання сімейних звʼязків. Водночас маєтки були не лише місцем зустрічей родини, а й осередком культурного життя. З кінця 1830-х років у палаці у Беньковій Вишні збиралися аристократи, літератори, художники та дипломати. Тут жваво дискутували про мистецтво, політику, літературу та науку.
Ця традиція зберігалася і в іншому маєтку Фредрів, на Хорущизні (Хорущизна — назва дільниці у Львові, в районі сучасних вулиць Герцена і Стецька) до початку 1870-х, а згодом продовжилася в домі Шептицьких у Прилбичах. Тут панувала атмосфера, що нагадувала славетні французькі салони XVII-XVIII століть, які свого часу стали осередками світського життя та інтелектуальних дискусій.
Про трагічні події початку ХХ століття
Однак ця ідилія проіснувала до вересня 1939 року, коли солдати НКВД вивели на подвір’я одного з синів Шептицьких — Лева, його дружину Ядвігу, наказали їм власноруч викопати яму, та на очах у селян розстріляли. У той же день з будинку Шептицьких у Прилбичах вивезли книги, картини та інші цінності у невідомому напрямку. Два роки потому, 23 червня 1941 року, сапери Червоної армії заклали вибухівку під палац, і родовий маєток Шептицьких був повністю зруйнований.
Анджей Фредро був останнім прямим нащадком Александра Фредра (діда Андрея Шептицького) по чоловічій лінії. Він успадкував дворик на Хорущизні та маєток у Беньковій Вишні, але, оскільки не мав нащадків, записав усе на свою дружину Феліцію. На початку 1900-х років, попри передсмертне прохання чоловіка, вдова Анджея продала дворик на Хорущизні. Нові власники розібрали будинок Фредрів, а землю поділили на невеликі ділянки (парцели). Сьогодні на цьому місці знаходяться житлові будинки.
У 1919 році Феліція продала двір Фредрів із парком у Беньковій Вишні Господарському товариству у Львові. Вони організували промислову школу для молоді та консервну фабрику. Згодом, після приходу радянської влади, у палаці Фредрів-Шептицьких розмістили Вишнянський коледж Львівського національного аграрного університету. Цей коледж функціонує там і донині.
Про відновлення палацу Фредрів-Шептицьких
Сьогодні палац родини Фредрів-Шептицьких залишається єдиним майже повністю збереженим архітектурним комплексом, який залишився не лише від родини Фредрів, а й від Шептицьких в Україні та у Польщі.
Палац, збудований у неоренесансному стилі, є яскравим прикладом архітектурної розкоші ХІХ століття. На жаль, ця памʼятка зазнала негативних змін під впливом часу та історичних обставин: дах частково пошкоджений і протікає, стічні канали не функціонують належним чином, тож дощі підтоплюють стіни і підвал. Будинок потребує комплексного підходу до збереження та ревіталізації. Саме тому постає питання: як поєднати необхідність реставрації історичної пам’ятки з дбайливим ставленням до її автентичності?
Проєкт ревіталізації палацу Фредрів-Шептицьких розпочався завдяки ініціативі Юрія Яценка, який родом із села Вишня, де розташований палац. Він зібрав команду однодумців, готових працювати над тим, щоб перетворити палац на центр культурного життя місцевої громади. На його переконання, відродження палацу Фредрів-Шептицьких повинне ґрунтуватися на новій філософії збереження спадщини, що сформувалася в Центральній Європі на рубежі ХХ століття.
Суть цього підходу полягає у тому, що важливо не просто відновити споруду, а зберегти її як носія історії, уникаючи спрощеного ремонту, який може знищити історичне джерело. Це означає відповідальне використання традиційних матеріалів, збереження історичних деталей і гармонійне поєднання реставрації з сучасними потребами.3 Збереження слідів історії дозволить палацу виглядати старим та водночас — мати естетичну цінність.
Ця ідея відповідає і переконанням Андрея Шептицького, який завжди наголошував на тому, що культурна спадщина повинна жити і бути інтегрованою в життя сучасного суспільства.
На відкритті Національного музею у Львові його засновник і головний меценат, Кир Андрей, доречно висловив думку про те, що витвори мистецтва і культури загалом «цінуються й бережуться, як на те заслуговують, лише тоді, коли все суспільство бачить у них святощі, переказані предками, святощі, які мають бути збережені для наступних поколінь. Тоді вони — не памʼятники археології, а жива основа національної культури на майбутні століття».5 Якщо памʼятки є висловом живої культури, а «не усунені з місць, для яких були створені, ще й оточені теплою атмосферою життя, тоді вони у зв’язку з життям і культурою постають тим, чим вони є насправді — живим висловом національної живої душі».5 Для збереження таких будівель, церков чи інших обʼєктів не потрібні музеї.
Першим кроком у напрямку такого відродження може стати організація виставки історичних предметів інтер’єру, елементів декору, сучасної скульптури та живопису для тимчасового внутрішнього оздоблення палацу. Вже є домовленості про це з колекціонерами, скульпторами та художниками, які готові надати свої роботи для експонування.
Чому важливо використовувати саме автентичний декор? Антикваріат є свідченням історії та відображенням ремісничої майстерності і матеріальної культури свого періоду. Поєднання автентичних історичних елементів з сучасним мистецтвом дозволить створити діалог між минулим і сьогоденням, обʼєднати в одному просторі старе і нове, що сприятиме гармонійному розвитку об’єкта. Таким чином сучасна культура стане частиною простору, щоби він не завмер на якомусь конкретному моменті історії. Також цей підхід допоможе протестувати різні формати роботи, напрацювати оптимальні сценарії використання палацу, забезпечити його еволюцію як активного культурного осередку.
Проведення виставки допоможе також залучити ресурси для першочергових протиаварійних заходів: тимчасового ремонту даху, очищення стічних каналів, природного сушіння та провітрювання приміщень. Ці роботи — критично необхідні. Однак, для збереження пам’ятки потрібні і додаткові кошти, що дозволять оперативно вирішувати проблеми та запобігти руйнуванню споруди.
Важливою частиною процесу є розробка документації та інформаційний супровід. Планується створення цифрової 3D-моделі палацу з візуалізацією етапів відновлення, підготовка друкованих матеріалів, тематичних газет, артбуків і відеоматеріалів, а також проведення історико-реставраційних досліджень для оцінки технічного стану будівлі. Отримані дані стануть основою майбутньої проєктно-кошторисної документації, що включатиме експертний супровід архітекторів, реставраторів та інших фахівців, а також друковані рекомендації й висновки. Ці напрацювання можуть бути передані потенційним партнерам, які захочуть долучитися до відновлення пам’ятки.
Усі заходи супроводжуватимуться повним юридичним забезпеченням, що включає дефектні акти, проєктно-кошторисну документацію, інвестиційні угоди, меморандуми з громадськими організаціями та інші необхідні документи. Це дозволить сформувати правові підстави для майбутньої реставрації та ефективного управління палацом як культурним простором.
***
Реставрація палацу — це не лише відновлення історичної будівлі, а й символічний акт визнання та продовження справи митрополита Андрея Шептицького. Упродовж життя він прагнув зберегти і передати наступним поколінням матеріальні свідчення нашої культурної самобутності. Колекціонував і реставрував давні ікони, стародруки та інші мистецькі пам’ятки й, зрештою, створив музей у Львові, де зберігалися тисячі експонатів часів українського Середньовіччя, Ренесансу та Бароко.
Тож відродження палацу Фредрів-Шептицьких — це шанс заново відкрити важливу сторінку нашої історії, і водночас — створити сучасний осередок культури, де поєднуються історична спадщина та актуальні мистецькі й освітні ініціативи.
ПРИМІТКИ
- Nowak, Magdalena. Stanislaw Stempień, Szeptycki Jan Kanty Remigiusz, Polski slownik biograficzny, Tom XLVIII/2, Zeszyt 197, Warszawa Kraków: Instytut Historii PAN 2012, p. 236-238.
- Sister Maria Krysta Szembek and her Memories / Published by Andrzej A. Zięba, «Harvard Ukrainian Studies» 1991, Volume XV, № 1–2, p. 138.
- Tomaszewski, Andrzej. Ku nowej filozofii dziedzictwa. 1st ed., 2021, 375 pages.
- Качур, Ірина. Книгозбірня Андрея Шептицького: від Прилбич до митрополичих палат. Записки Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника, Львів 2015, Випуск 7, с .54.
- Набитович, Ігор. Сага мистецької родини: Алєксандер Фредро, Софія Шептицька, митрополит Андрей Шептицький. Видавництво «Дух і Літера», 2023, c. 623.
- Фредро, Александр. Сім мішків гречаної вовни. Від. щодо назв.: спогади про наполеонівську епоху. Серія: Бібліотека журналу «Ї». Пер. Андрій Павлишин. 2013. с. 130.
- Шептицький, Андрей. Мої спомини про предмет музейних збірок. Двадцятип’ятиліття Національного музею у Львові, за ред. І. Свєнціцького, 1930, с. 3.