Матеріал із журналу «Антиквар» №133
Про любов до Києва, циклічність історії та актуальність теми, порушеної в «самаркандському» випуску журналу «Антиквар», — в інтерв’ю з відомим узбецьким бізнесменом, засновником групи компаній Anglesey Food, членом Ради опікунів першого в Узбекистані підприємницького вишу TEAM University, співголовою Узбецько-української ділової ради Зафаром Хашимовим.
— Зафаре Камільовичу, наскільки часто ви як представник узбецького бізнесу підтримуєте культурні проєкти? Яким є ваш досвід у цьому плані й чим ви керуєтеся у своєму виборі?
— Наша компанія займається такими проєктами постійно. Щодо принципів відбору, то, напевно, правильно буде сказати, що ми спираємося на власний світогляд. Якщо певні проєкти сподобалися, припали до душі — у контексті нашого розвитку чи тих цінностей, що ми хочемо поширити, — вирішуємо їх підтримати.
Наприклад, нещодавно допомогли видати вже третю дитячу книгу в екологічній серії «Час героїв». Також надали гроші для ремонту в театрі «Ільхом», заснованому 1976 року як перший незалежний театр в Узбекистані. Крім того, наша торгова мережа «Korzinka» спонсорує концерти молодих виконавців, різноманітні спектаклі, виставки. В основному вони проводяться в Узбекистані, тому проєкт із журналом «Антиквар» можна назвати першим міжнародним. І така співпраця зовсім не випадкова, бо як підприємець я є співголовою Узбецько-української ділової ради. Утім, з вашою країною мене пов’язують не тільки ділові, а й особисті стосунки. Я щиро бажаю, щоб Україна відстояла свою територіальну цілісність і незалежність, і щоб ця кровопролитна війна якнайшвидше закінчилася.
— Ви згадали, що з Україною вас пов’язують не лише ділові стосунки. Хотілося б почути про це більше.
— У 1987–1989 роках я проходив службу в армії, і наша військова частина була розташована в Овідіопольському районі Одеської області. Ми ходили у звільнення до Одеси та Іллічівська, та й у самому військовому містечку жило багато українців — офіцери з сім’ями, цивільний персонал. Звісно, ми постійно спілкувалися. Тож два роки моєї молодості безпосередньо пов’язані з Україною.
Але найцікавіше було, коли ми їхали до місця служби з Ташкента — у поїзді міністерства оборони, який, схоже, не був у пріоритеті, тому дорога зайняла аж дев’ять днів. Зрештою рано-вранці прибули до Києва, а на Одесу поїзд мав вирушити пізно ввечері, тож у мене, 18-річного хлопця, і моїх друзів була можливість цілий день провести в українській столиці. Ми гуляли вулицями та парками, побували в музеях, і вже тоді, влітку 1987-го, я полюбив це місто. Враження справді були дуже яскравими, і поки я служив в Одесі, згадував Київ як місто, до якого мріяв повернутися.
Уже згодом, коли ми з дружиною обговорювали, куди поїхати у весільну подорож, я запропонував Київ, і ми провели там чудовий тиждень. Це вже було взимку… Зупинилися в готелі в центрі міста, гуляли Хрещатиком, їли морозиво, і я показав дружині все, що мені сподобалося влітку 1987-го. Вона, як і я, була зачарована.
Востаннє я приїжджав до Києва 2021 року, а доти регулярно навідувався сюди в різних справах. Адже ми співпрацюємо з багатьма українськими компаніями, зокрема з Fedoriv Agency, засновник якої — мій близький друг. Ми відвідували цю компанію ще під час карантину, провели кілька зустрічей, і мене, чесно кажучи, здивувала тоді винахідливість київських рестораторів. Іззовні здавалося, що всередині нікого немає — усе наглухо зачинено й позавішувано, а насправді якимись чорними ходами туди проникало чимало людей. І я подумав, що українці та узбеки дуже схожі, крім усього іншого, своєю підприємливістю. Але не тільки цим. За часів СРСР це були дві найбільш багатонаціональні республіки, хоча нас наполегливо привчали до думки, що російський народ є нашим «великим братом». І ця ситуація, мабуть, також нас із вами зблизила.
— Гадаю, за всіх жорстких впливів відчуття внутрішньої самодостатності та прагнення до свободи все одно знаходили свої форми вираження…
— Безперечно. Повертаючись до зв’язків, нагадаю слова пісні, яку багато років тому виконувала Тамара Ханум:
Полюбила Галя
Смуглого Султана,
Парня загорелого
Из Узбекистана.
Навіть через цю пісню я з юності сприймав Україну як щось близьке, і згодом це відчуття тільки зміцнилося.
Нещодавно торгово-промисловими палатами обох наших країн було створено Узбецько-українську ділову раду, перший бізнес-форум якої відбувся в травні 2021 року. Ми організували цей захід разом із моїм колегою та співголовою товариства, відомим запорізьким бізнесменом Олегом Ревчуком. До Узбекистану приїхала тоді велика делегація — 50 чи 60 ділових людей з України, кілька днів вони провели в Ташкенті й Самарканді, а на травень 2022-го було заплановано візит у відповідь. Залишалося три місяці, ми вже почали формувати списки, хто куди поїде, — а крім Києва, йшлося про Львів або Вінницю, та почалася ця страшна війна. Усі плани порушилися, проте наші контакти не обірвалися.
Наприклад, у лютому 2023 року, коли Росія обстрілювала українську енергетичну інфраструктуру, у мене була зустріч з українськими бізнесменами у Варшаві. Я дізнався, як багато вони роблять для своєї країни, як підтримують людей, що опинилися у скрутних обставинах, скільки сил докладають до того, щоб їхній бізнес вижив. Неможливо не дивуватися їхній енергії та винахідливості, прагненню попри все забезпечувати персонал роботою, а клієнтів і партнерів — послугами чи товарами, на яких вони спеціалізуються. І тоді я написав пост про підприємництво — творче, життєздатне, стійке, про патріотичний бізнес і людей, що ним займаються.
— Те, що зараз переживає Україна, породжує асоціації з Другою світовою війною. Тоді багато наших співвітчизників, у тому числі викладачі та студенти художніх вишів, знайшли притулок в Узбекистані. Це допомогло зберегти нашу культуру, наші культурні кадри, але й внесок українців у розвиток професійної художньої освіти в Узбекистані виявився дуже вагомим. Власне, цій сторінці нашої спільної культурної історії і присвячено номер журналу, над яким ми працюємо.
— Так, історія повторюється… Звісно, зараз українці переважно рятуються від війни на Заході, але є вони й у країнах Центральної Азії…
У перші дні вторгнення ми з братом перебували в Берліні. Пильно стежили за новинами, знали про постійні обстріли, руйнування і весь час говорили про дітей — як вони переживають цю страшну ситуацію, що з нею не кожен дорослий упорається. А потім почалося планомірне знищення інфраструктури та енергосистеми.
І от цього року брат запросив до себе на сніданок посла України в Узбекистані Миколу Петровича Дорошенка з дружиною Наталією. Каже мені: «Приєднуйся». Я прийшов і здивувався предмету зустрічі. Виявляється, брат вирішив привезти до Ташкента українських дітей, щоб вони провели тут зиму та спокійно навчалися. Просто під час сніданку він розпочав цю розмову, і Микола Петрович узявся допомогти. Отже, зараз у родині брата живуть дві дівчинки з Херсона — Катерина та Вікторія, 12 й 10 років, ровесниці моїх племінниць.
Мати сама привезла їх з України, переконалася, що діти будуть оточені тут любов’ю і турботою. Ми влаштували дівчат у хорошу приватну школу, вони навчаються, а найголовніше, що перебувають у теплі й безпеці. Я теж попросив Миколу Петровича дізнатися про дітей, які живуть у прифронтових районах, і яких я міг би запросити до своєї родини. Невдовзі жінка із Сумської області привезла до Ташкента трьох дітей — Марка, Аню та Соломію. Тепер вони мешкають із нами.
Якось ми всі разом їздили в гості, а на зворотному шляху діти побачили монумент, що стоїть у нас на площі Дружби народів. Вони запитали, що це за пам’ятник, і я мало не розревівся, коли пояснював, кому він присвячений. А встановлено його на честь легендарної родини Шамахмудових, яка під час війни прихистила 14 евакуйованих дітей різних національностей. Я розповів їм цю історію, і Соломія каже: «Ой, зовсім як ми». Я не міг стримати сліз…
Ми знаємо, яких втрат зазнала Україна тоді і як важко вам зараз. І добре розуміємо, що ви воюєте не тільки за власну незалежність. Не певен, чи всі це усвідомлюють, але ми маємо і підтримувати вас, і бути вам вдячними.
Те, що «Антиквар» вирішив розповісти про історію взаємовідносин України та Узбекистану в роки Другої світової війни, здалося мені дуже важливим, я б сказав, релевантним у нинішньому історичному контексті. Тож я дуже радий виходу такого видання. Дякую!
Спілкувалася Ганна Шерман.