У суботу, 18 травня, в Українському домі почала працювати виставка «Небачена сила». Це — виставка історій: знятих на фото і відео, намальованих, прожитих в реальному житті і в мистецьких перформансах, записаних віршами і прозою…
Усі історії — про війну в Україні (від 2014 року донині), про життя і спротив цивільних людей, що опинилися в окупації. Спротив без зброї, але все одно сильний і дієвий: винахідливий, зухвалий, сміливий і навіть сатиричний.
Мистецькі твори
Багато робіт, представлених на виставці, створили професійні митці. Деякі з них досі живуть на окупованих територіях, тому працюють анонімно або під псевдонімами, які час від часу змінюють. Інші — виїхали з окупації, тож можуть відкрито розповідати про свою творчість.
Зокрема, на виставці є «пліт Крим», невеликий гумовий човен Марії Куліковської, на якому вона здійснила соціально-політичний перформанс у 2016 році. Тоді Марія прожила три дні на човні та мала намір дійти на ньому до кордону з ЄС — без речей і грошей, користуючись лише тим, чим поділяться з нею люди. Цим перформансом мисткиня привертала увагу до переселенців з Криму і Донбасу, які опинилися у повній залежності від суспільства і влади.
«У мене не було з собою ні води, ні теплих речей, ні їжі, ні ліків. У той час у мене відкрилася виразка і я вмирала від болю без ліків», — розповідає Марія Куліковська. Мисткиня жила на плоту з 16 до 19 серпня: потрапила під сильну зливу, коли пліт ледь не потонув; мусила уважно стежити за ним, бо виявилося, що у човні є дірки і він весь час здувається. Але до Марії весь час приходили люди, приносили їжу, ліки, теплі речі. Навіть влаштували нічне чергування, охороняли мисткиню, щоб її ніхто не скривдив.
Впродовж років Марія продовжує опікуватися цим човном: подорожує з ним, влаштовує різні акції, перформанси. Нагадує світу, що Крим потребує його уваги і захисту.
Поруч з човном — серія малюнків Алевтини Кахідзе, присвячених політв’язням (насамперед, жінкам) з Криму. Яскравими скетчами, колажами мисткиня привертає увагу до людей і подій, розповідає історії. Зокрема, тут є роботи про Ірину Данилович, Леніє Умєрову, Муміне Муртаза-Карабаш. На жаль, ці жінки не дуже відомі, їхні історії не часто з’являються у публічному просторі. Нам навіть складно уявити, в яких умовах росіяни утримують політв’язнів, які тортури їм доводиться витримувати, та наскільки фальшиві звинувачення проти цих людей.
Тема окупації, спротиву близька Алевтині Кахідзе, бо сама вона з Донеччини. Багато років її мама залишалася на окупованій території, а Алевтина жила у Києві. Вони наче знаходилися у різних реальностях, коли Алевтина розповідала мамі про своє життя у Києві, а мама їй про те, що відбувається на Донеччині.
Ще одна яскрава серія робіт — невеликі кахлі, керамічні плитки Юлії Данилевської. Ці роботи мисткиня створювала в окупованому Херсоні, фіксувала окремі моменти з життя міста та своє ставлення до подій. Часом її роботи іронічні, сповнені фантазії. Це —
- ракета-змій, що знищує будинок, у якому живуть люди;
- танці на кістках (або російські свята, які окупанти влаштовували під час вбивств);
- «кохайтеся чорнобриві, та не з москалями» — про українок, які фліртують з російськими солдатами тощо.
Один з механізмів спротиву українців — це гумор. У 2014 році в окупованому Донецьку Сергій Захаров робив смішні картонні фігури російських «визволителів» і розставляв їх на вулицях міста. «Насправді це не карикатурні зображення, а реалістичні, фотографічні, — каже Сергій. — Згадайте хоча б фото з весілля Мотороли, їх неможливо ще більше гіперболізувати».
Сергій вважає, що його картонні фігури були не стільки висміюванням, як комунікацією з іншими людьми, які не могли вільно висловлювати свою думку, свої погляди на те, що відбувається. Так само, як синьо-жовтий прапор на териконі в Донецьку, який весь час окупанти зривали, але він знову з’являвся; як інші синьо-жовті прапорці, які то тут, то там з’являлися у місті, — картонні фігури терористів мали підтримувати людей, бути знаком, що «ми є, ми живі».
На виставці представили римейки робіт, бо попередні роботи окупанти знищили, а сам Сергій потрапив у «підвал» на півтора місяця.
Поруч з картонними фігурами — яскраві плакати-меми Максима Паленка. Вони сміливі та актуальні. Показують усе те, чим живе і що обговорює суспільство. «Росіяни їх справді бояться, — каже кураторка виставки Ольга Муха. — Максим сам якось казав, що вірить у те, що думки матеріалізуються». Взагалі, сміх і висміювання завжди були для українців «розчакловуванням демонів». Нинішня війна підтверджує це: ядерна загроза, відключення електрики, політичні перемовини, — і в соцмережах з’являється безліч жартів та мемів.
Ще один вид мистецтва, представлений на виставці, — це поезія. На окремому великому екрані тут транслюють чудові вірші українських поетів про війну: Вікторії Амеліної, що загинула від російської ракети, а також — Галини Крук, Остапа Сливинського, Маріанни Кіяновської та інших.
Документальні історії
Російська влада докладає багато зусиль, щоб боротися з українським опором на окупованих територіях. Цивільні українці весь час нагадують росіянам, що вони — окупанти, що їм тут не раді і що їхні дії злочинні. Спротив цивільних — ризикований, небезпечний, але й справді дієвий.
На виставці можна подивитися окремі відео від проєкту Ukrainer із серії «Деокупація». З квітня 2022 року команда Ukrainer їздить у звільнені міста і села та записує розповіді очевидців подій. Це — неймовірні історії сміливості та винахідливості звичайних людей. В найгірших, найнебезпечніших умовах вони продовжували боротися і вірили у свої сили, в сили української армії.
Один з активних рухів опору, що продовжує працювати на окупованих територіях — це «Зла Мавка». На виставці можна побачити плакати і листівки, які поширюють «Злі Мавки» в окупованих містах. Усі вони російською мовою, бо адресовані російським солдатам. Зокрема, тут є фейкові російські гроші: дуже схожі на справжні, але з написом «Крим — це Україна». Такі гроші активісти розкидають на вулицях, і, звісно, перехожі активно підбирають їх.
Ще одна з активностей «Злих Мавок» — це «Щоденники мавок з окупації». В них публікують розповіді жінок з різних українських міст, що перебувають тепер у російській окупації. Розповіді дуже короткі, але добре фіксують почуття, настрої, атмосферу, в якій люди живуть.
«Щоденники мавок» з 29 квітня до 12 травня транслювали на радіо Культура. Це радіо мовить і на окупованих територіях. «Деякі з жінок, які поділилися своїми щоденниками, написали, що чули ці записи. Для них було дуже цінним, що їх почули у великій Україні», — розповідає Ольга Муха.
«Бувають історії дуже важкі, — каже вона. — Бувають ситуації, коли жінки відкликають свої історії: пишуть їх, а потім розуміють, що не готові ділитися цим назагал. Інколи, навпаки, люди поводяться дуже безпечно. Розповідають про себе такі деталі, за якими їх легко впізнати. Звісно, ми звертаємо увагу на це і намагаємося максимально зберегти анонімність Мавок». На виставці представили 14 записів з щоденників та ілюстрації до них.
Трагічна й водночас зворушлива історія збережена в інсталяції Олени Маляренко «Двічі врятовані». Інсталяція складається з вишитих рушників, сорочок та відео. Ці сорочки та рушники — залишки досить великої колекції (близько 50-ти речей) Олени Маляренко, директорки бібліотеки у одній з громад на Херсонщині.
Під час окупації росіяни знищували бібліотеки або перетворювали їх на катівні і тюрми. Так сталося й з бібліотекою, у якій працювала Олена Маляренко. Вишиванками з колекції росіяни витирали свої чоботи, а люди, яких катували в бібліотеці, витирали та зупиняли ними кров. Після звільнення Херсонщини Олена знайшла деякі речі із колекції. Вони виглядали як ганчірки: були дуже брудні, зім’яті. Олена взялася відновлювати їх, та коли прала ці речі, зрозуміла, що з них тече кров. Проте жінка все одно відіпрала їх, довела до максимально хорошого вигляду.
Згодом росіяни підірвали дамбу Каховської ГЕС, будинок Олени Маляренко затопило. Після того, як вода відійшла, Олена знову відшукала і взялася відновлювати, відпирати вишиванки — цього разу від багнюки.
Інсталяція Діани Берг та Віри Процкіх з прапорами і лозунгами розповідає про те, «де вони були та що робили вісім років» — з 2014 до 2022. «Ми були в Маріуполі, виходили на вулиці, влаштовували акції, на яких показували свої погляди і свої цінності, — каже Діана Берг. — Маріуполь ніколи не був інертним, пасивним. Це — початок Європи на сході. Хочеться передати це відчуття».
Плакати, зібрані в інсталяції, показують події, які організовували активісти Донеччини у Маріуполі між двома окупаціями. Це були не тільки проукраїнські мітинги, активісти також відстоювали права жінок, гендерну рівність, права людей з ЛГБТ-спільноти тощо. Плакати показують, що цінності активістів Донеччини протилежні до тих, які несе з собою Росія.
Деякі прапори і плакати, представлені на виставці, Діана Берг таємно вивезла з Маріуполя у березні 2022 року, коли місто вже оточили і заблокували росіяни.
Щоденник і серія фото Юлії По «Зелені чоловічки» розповідають про події 2014 року, коли росіяни окупували Крим. У той час Юлія побачила оголошення від організації КримSOS, що усі громадяни можуть допомогти збирати докази, що в Крим вдерлися саме росіяни, російські військовослужбовці, а не просто «зелені чоловічки» без шевронів. Так Юлія почала збирати і зберігати фото та відео з російськими окупантами.
Згодом вона дізналася, що росіяни влаштовують в Європі виставки про те, як вони «звільнили» Крим. Свої злочини, свою пропаганду видають за мистецтво і показують у світі. Ця несправедливість обурила мисткиню, тож вона зробила серію з 40 записів у щоденнику, у яких своїми словами розповідає про те, що було насправді, як росіяни окупували Крим.
Серія фото, відео та інсталяція Еміне Зіятдінової «Крим Дім» розповідає про життя родини кримських татар. Глядачі можуть зануритися в життя, у побут сім’ї та простежити, як воно змінюється з 2008 до 2021 року. Це
- мирне життя людей, які нарешті мають право бути вдома, в Криму, можуть вголос говорити про свою історію та дотримуватися своїх традицій;
- час, коли спокій і баланс втрачено — Росія окуповує Крим і починає переслідувати кримських татар,
- страх, арешти та умови життя, коли люди не можуть спілкуватися з рідними, коли діти не бачать своїх батьків.
На відео — три короткі розповіді про життя, інтерв’ю з трьома жінками із родини: з самою Еміне, її мамою та її бабусею.
Ще один важливий документальний експонат, представлений на виставці вперше, — щит Романа Ратушного, відомого активіста, що загинув в бою у 2022 році. На щиті є зображення-символи, що відображають життя і цінності Романа:
- усміхнений Чеширський кіт з Пейзажної алеї, що нагадує про боротьбу за збереження історичного Києва;
- напис «ACAB — All Cops Are Bastards» («Усі копи — виродки») з часів Революції Гідності;
- наліпка молодіжного руху «Гонор» тощо.
Інтерактивні експонати
Поруч з мистецькими творами та документальними матеріалами на виставці є багато інтерактивних елементів. Вони «занурюють» відвідувачів у різні теми та обставини, допомагають відчути себе частиною спільноти.
Зокрема, на виставці є лабіринт, створений за акцією кримського митця Антика Данова «Делаю вид». Цю акцію художник реалізував у 2023 році у Феодосії: у безпечний час на рекламних щитах розвісив плакати з фразами, що починаються зі слів «Делаю вид». Усі ці вислови демонструють відчуття або вимушену поведінку багатьох людей, що живуть у російській окупації в Криму і начебто «не помічають» того, що відбувається довкола.
- «Делаю вид, что все нормально».
- «Делаю вид, что нет войны».
- «Делаю вид, что я счастливый человек».
- «Делаю вид, что люблю».
- «Делаю вид, что живу в свободном государстве».
- та інші.
Плакати з такими ж написами тепер є в лабіринті в Українському домі. Кожен відвідувач може пройти крізь цей лабіринт, прочитати вислови наодинці з собою і спробувати зрозуміти, що відчуває людина, коли мусить щодня носити маску «делаю вид», та коли бачить такі плакати у своєму місті, живучи в окупації.
Також на виставці є невелика інсталяція «Кримський пляж» Юлії По та Лії Достлєвої. У 2016 році авторки проєкту оголосили, що збирають справжні камінці з кримських пляжів. Люди приносили на виставку свої камінці, які колись привезли з подорожі у Крим, які нагадували їм про щось особисте — про власні дні, власні історії, пов’язані з Кримом.
З того часу інсталяцію представляли на багатьох виставках. Щоразу люди приносили нові камінці, розповідали свої спогади, історії, і створювали нове спільне місце, яке їх об’єднує.
Біля інсталяції «Кримський пляж» є м’які крісла-мішки, тож глядачі можуть присісти на них, відпочити і згадати власні подорожі до Криму.
Інсталяція «Вибір» — це великі металеві клітки з жовтими стрічками. Інсталяція присвячена руху громадського опору «Жовта стрічка». Активісти «Жовтої стрічки» — це тисячі людей, які тримають окупантів у напрузі: влаштовують мітинги та акції, розвішують проукраїнські плакати, поширюють листівки, малюють графіті і залишають у людних місцях жовті стрічки, які нагадують окупантам, що вони у небезпеці. Минулого року ця ж інсталяція була на виставці у Брюсселі.
В окремому куточку виставки, присвяченому музейній спільноті, можна вдягнути VR-окуляри та «побувати» у двох зруйнованих музеях — у Тростянці та Охтирці (обидва знаходяться у Сумській області).
Також на виставці можна отримати наліпки, тимчасові тату з символами руху «Зла Мавка». Організатори виставки пропонують робити фото з цими тату у різних куточках світу та публікувати їх у соцмережах з хештегами #НебаченаСила і #ЗлаМавка. На виставці вже є такі фото з Оксфорду, Токіо, Бангкоку, з протесту в Тбілісі тощо. Це — акція «Солідарність» для підтримки українських рухів опору. Свідчення, що люди знають і пам’ятають про них.
Ще один інтерактивний елемент виставки — стіна «Залиш свою підтримку руху опору». Тут відвідувачі виставки можуть залишати свої послання для інших: малюнки, слова підтримки чи гніву.
Зустрічає і проводжає відвідувачів дзеркальна інсталяція. Якщо придивитися, у кожному силуеті можна впізнати відому історію:
- дівчинку з Ірпеня, яка вивезла тварин;
- 98-річну бабусю, що самотужки вийшла з окупації;
- хлопця з балончиком з «Жовтої стрічки»;
- жінку із «Злої мавки»…
Водночас у дзеркальних силуетах ми бачимо власне відображення і тих, хто поруч (знайомих або чужих людей, які випадково опинилися біля нас).
Кураторка виставка — Ольга Муха,
співкураторка — Тетяна Філевська,
дизайн експозиції — Павло Білик.
Виставка триватиме до 2 червня 2024 року. Адреса — Київ, Хрещатик, 2 (з 11:00 до 19:00, понеділок — вихідний).
Підготувала Лариса Лавренюк.