Олег Сидор-Гібелинда,
кандидат мистецтвознавства
В історії світового мистецтва не так багато імен, щодо яких точились би суперечки на кшталт: літератор цей автор чи кінематографіст? Політик чи художник? Нарешті – вже, здавалося б, в одному полі порівнянь: скульптор чи живописець? Чого більше? Адже і з Буонарроті проблема не зовсім вирішена: наче визнано пріоритет першого фаху, але й здобутків другого, підрядного, не так просто спекатися. Та й баню святого Петра в кишеню не запхнеш… Простіший приклад – Едгара Дега, котрий є майстром пензля передусім і над усе. Але ж і його скульптури не віднесемо на рахунок «скрипки Енгра»…
Усяке порівняння кульгає, тож і не проводимо жодних аналогій нашого сучасника, нащадка старої козацької родини – аж від середини «доби бароко»! – Петра Антипа з визнаними корифеями минувшини. Але і в його випадку нелегко проставити всі крапки над «і», бо випадок цей воістину унікальний. Спільноті мистець відомий як автор скульптур, пам’ятників, химерних тривимірних зображень, для означення жанру яких треба ще поворушити мізками, аби збагатився український арт-лексикон. До того ж Антип – засновник пленеру пластики «Скіфський степ». Та й виставки його до недавнього часу – в цьому напрямку. І в українських музеях, галереях – передусім його скульптура; а ще є знаменна магія першої букви: каталоги починаються з неї – і з нього, й на цьому місці вже іншого не уявляєш. Антип – як перша сторінка абетки, як перший день буття. Сам же з того приводу відмовчується – або мовить енігматично.
А притім у малярстві – присутність вагомих, ваговитих каменюк як ознак глобальних, світоглядних зрушень («І утворився космос», назви інших, родинних цьому твору, ще й не складені автором, про їхній характер здогадуємося) – промовляє на користь скульптурного підґрунтя його живопису. Тільки – чесно: чи сказали б ми таке, якби не знали про його пластику? Авжеж – ні, тому й стверджуємо: малярство Антипа цілком конгеніальне та співрозмірне його ж скульптурі, але може розглядатися абсолютно автономно й самодостатньо. Бо й займається ним він, скільки себе пригадує, нерідко з нього починає свій робочий день у майстерні – аби за пів години взятися за щось інше, яке без такого прелюду навряд чи з’явилося би на світ. А з’явилося – так було би зовсім іншим. І першою в нього купили саме картину – не скульптуру.
Жменька біографічних фактів. Син шахтаря, внук мистця, він тричі вперто вступав до престижного художнього училища в будівлі червоної цегли, і то саме на малярство. Домігся свого, аби вже на третьому курсі відмовитися від картини заради героїчного скульптурного покликання. Й тут починається інша історія, де пріоритетність одного виду перед іншим змінюється їхнім напрочуд складним діалогом та взаємоперегуком. Як із рідної Горлівки – мов штихом докинути до города-Парижа, де часом жив і не тужив (але писати чомусь не міг – не писалося), так і картина чимало завдячує бронзово-камінному монументу, та й навзаєм. Теми-ріки теж перетікають – із полотна у відкритий простір, а потім повертаються, невпізнанні, отримавши «друге дихання» – й новий шанс, і «нову шкіру». І шлях степовий, широкий.
Навіть розміри його робіт – скульптурні, величні, величезні, кожна заледве не на пів стіни – чи на пів життя; байдуже, що поруч примостився його ж твір, утричі менший, але по-своєму переконливий. Втім, серце Антипа, загартоване серед широких українських степів, справді належить гігантичним, гераклічним форматам. І якщо бажаєте сприймати їх адекватно, раджу запастися місткими легенями та дихати так глибоко, наскільки є снаги. Картини – справді з доби древніх звитяжців, оспіваних Геродотом, годних кинути виклик божеству. І божество поцінує оте зухвальство належним чином… Приміром, не буде гніватися на велета за звільнення Прометея з камінного полону, де того катував Зевесів, його ж власний, орел; добре, що Хірон під руку втрапив…
Та даремно шукатимете в цих картинах прямі віддзеркалення еллінського міфу – який таки трохи відклався на наших просторах, наших ґрунтах, просочився в повітря, заповз під камінь. (Є в нього, скажімо, «Викрадення Європи» з чарівним нон-фінітизмом фрагментів, зі зворушлими патьоками фарб). Антип творить міф власний, владний, міф волюнтарний і вільний від сухого книжництва – проте книги мистець читає охоче, та ними не приворожується. Не має потреби і в натурних замальовках: що хотів сказати, давно вгніздилося в мізках, лише чекаючи виходу на картинну площину. Зізнається: «Відпускаю пензлика». Хоча, мовить, малярство дається йому важче, ніж скульптура. Не вірю! Бо й на перший погляд так не скажеш. (Тож якщо говорять про абсолютний «скульптурний слух», то Антипові притаманний і слух малярський, із такою ж дозою перфекту). Ще один парадокс: живописний простір зітканий із начебто непіддатливої, непривітної, насупленої матерії – а враження легке, мов подих вітерця, якому так вільно, майже левітаційно, на степових угіддях, суворо оздоблених скіфськими бабами, що їх змалку звик споглядати автор. Споглядати й чудуватися, «чого моїй душі так весело».
Так, він пише ескізи, лише не для картин – для цілих залів, галерей, анфілад, розлогих виставкових майданчиків, і тут мислить скульптурно, просторово, масштабно. Бо створює не окремо взятий кавалок уявної реальності, а широкий, розмашистий її зріз. І часто-густо на тлі картин гордо виструнчуються його скульптури, як це ми бачили на прикладі виставки 2017 року «Амазонка – богиня степу». Неподільна єдність універсуму – альфа й омега світобудови нашого майстра, і це дається взнаки й на власне «мистецькому полі», де об’ємне та пласке не ворогують, а напружено (саме так!) товаришують між собою, усвідомлюючи притім власну інакшість та різномасте призначення.
Божественна легкість – саме в пластиці. Малярство вражає своєю вагомістю, а точніше – різким подоланням кайданних умовностей просторового існування. Відтак – мотив героїчних вершників, котрі лиш на мить застигли на полотні, наступної ж миті вихором опиняться за його межами. А ось вершник скульптурний – нерідко ритуальний і дещо статичний, як частка гербового візерунку. Та навіть із каміннням не все так просто, як може здатися: закомпонувати його в двовимірному середовищі, вважає Петро, – «як «Джоконду» написати».
Ще суттєвішим виглядає суто антипівський прийом заповнення картинної площини наскрізними та різнобарвними паличками, перетинками, тонкотілими шпичками, які утворюють несподіване обрамлення для суворих каменюк, парадоксально завислих у просторі. Ними автор темперує, як на музичному інструменті, ритм свого твору, привносячи в його середовище дух гри та невимушеного ірраціоналізму. Елегантність конфігураційних співвідношень безумовно «тяжкого» та майже «невагомого» – неодмінно варіативна і здатна спантеличити непідготовленого глядача.
Антип наче й сам собі суперечить на кожному кроці. Навіть упивається власними парадоксами, які тут-таки заіграшки й поборює, аж до законів земної гравітації. Чим більше авторові вдається подолати щось у собі, тим більше він, по-ніцшевськи, здатен собою пишатися. Він – маестро в повному сенсі цього слова: владний, добродухий, безапеляційний, несподіваний, артистичний. Працює одразу над кількома роботами й іноді – упродовж кількох років, не помічаючи плину часу. Куди б його не занесла доля, мистця одразу ж оточують архіпелаги власних артефактів, сузір’я картин та скульптур. Картин, здається, відчутно більше… але ж ми ще не зазирнули у двір, де вони дійсно на кожному кроці! Зате кімнатні покої його майстерень видаються фрагментами палацових просторів, що їх стіни помережані прекрасними фресками: ще одна ілюзія авторського таланту, який саме цієї техніки й уникає. Але в станковості його полотен причаївся насмішкуватий кентавр, готовий до стрибка. Між іншим, одну з робіт Антип присвятив Мінотавру!
Малярство нашого сучасника – за всіх констант зовнішньої впізнаваності – позбавлене відчуття однорідного, надто передбачуваного. Нехай у нього пальму першості тримає дух непокірного чубатого язичництва, але здатен Петро в хвилину релаксу написати доньку з прядильним колесом у руках: чудовий ідилічний портрет – і жодного поганства. Справді – тут бачимо «іншого Антипа». Та це, швидше, антракт між основними діями його п’єси, вже драматичної, героїчної за жанром, яку він пише упродовж майже пів сторіччя. Притім деякі його, вже звичні нам, формальні прийоми – той же «паличковий» – сягають не такої давнини, обчислюючись якимось десятком літ. Інші – просто провалюються в запаморочливу криницю часу, викопану руками нашого ж художника.
Плоть його титульних, дуже «антипівських», каменюк – не з вапняку, граніту чи мармуру. На перший погляд, непроникна й сувора, як і автор (коли він не в гуморі), часто-густо висвітлюється містичним екраном, осяйною колискою, затишним кубельцем, що сповиває його персонажів – або ж окреслює окремий сюжет у зародку, так би мовити, «щиток», за Жаном Рікарду. Прийом відверто постмодерний, десь зачеплений Міммо Паладіно, ще трохи Франческо Клементе з його млявеньким гравієм. Але від апеннінських попередників відмінний своєю наївною густою серйозністю та послідовністю картинного втілення, що й не снилося «пташкам гнізда Акілле» – для них це вибрик-каприз, а не доля, яка «руха сонце та світила».
Для Петра Антипа такий прийом уподібнено вікну в іншу реальність, яка розкривається за зморшкуватою, ніздрявою матерією природних речей, уламків перших днів творення – скоріше, за Гесіодом, а не за Книгою Буття. Проблема зародження життя, над якою з давніх-давен велемудра наука сушить мізки, в мистецтві вирішується з геніальною легкістю й простотою – та без задньої думки: апріорі матерія вже була вагітна духом, думкою, людською присутністю. Чи вкладав у цей сюжетно-тематичний мотив подібну ідею Антип? Навряд. Але ж неспроста прохопився: мовляв, «відпускаю пензлика»… Вважайте – на волю.
Як художник із чутливою душею він інтуїтивно розуміє закон притягання матеріального ментальним, захмарно-абстрактного – загострено-конкретним, принцип взаємонеобхідності протилежностей. Антоніми – підґрунтя сенсу. І на камінні ростуть дерева. А в товщі кругляка прокльовується пульс майбутньої світової історії. І на тлі хтонічної брили вимальовуються – гадаю, аж не раптом – спокусливі дівочі сідниці, на епітетний рахунок яких у давніх греків було вигадано окреме слово, й воно схвальне. Сотні, тисячі Антипових рисунків не дадуть збрехати: плоть він любить та поціновує у всіх її динамічних переплетеннях і вигадливих ракурсах. А на картині маніфестує нею могутній струмінь життя – у скульптурі само собою зрозумілий. В малярстві ж, котре буває аскетичним, за нього ще треба позмагатися.
Його stones – може, дійсно rolling – або ж, цілком тавтологічно, каменем падають донизу. Але, швидше, завмирають перед нами, пронизуючи безоким поглядом скаменілого аксолотля (на якого знічев’я глипнула Медуза). Очікуючи нашого відгуку, поруху, бодай подуву ззовні – або ж переселення в їхній непривітний маєстат: ось як тут опинилися цілі людські гурти! Подібне, цілком апокрифічне, mea culpa, припущення невимушено переносить сучасного мистця в ментальне середовище архаїки, де нероздільними були не тільки види власне творчої наснаги, а й геть усі види продуктивної людської діяльності, як-от геологія та мистецтво, ритуал та наука, а будова навіть не уявлялася без скульптурного супроводу, та й малярство залюбки ставало в пригоді. (Відгомін колишніх синтез – квазімозаїчний позем деяких полотен Петра Антипа, мов спогад критського палацу). Сьогоднішній автор – за всього свого бажання, якби таке раптом з’явилося, – не здатен воскресити колишній синкретизм, та й не має в тому конче потреби. Але ностальгія за втраченою цілісністю спокушає його авторське сумління…
Якщо час міфічних, а загалом – не таких уже й міфічних, скіфів не був часом раювання, то, безумовно, він був добою гідності й великих звитяг. Петро Антип відчуває це, як ніхто інший. Твори мистця – наочні свідоцтва опредметнення його ж «міфічної туги» за «часами століття під курганом» (як сказав блаженний степовик-футурист, надихнувшись археологічними знахідками в Україні). І дарування їм другого дихання – та нової цілісності, як не дивно, можливої лише сьогодні, хоча винятково в персональному варіанті. Якщо тільки за діло береться Петро Антип… Є в нього своя підбірка історичних апокрифів, вигаданих із хвацькою відвагою. Наприклад, що не Ван Гог собі відтяв вухо, а Гоген йому за щось «віддячив». Із глобального: якби Наполеон ішов зі своїм військом через український степ, то неодмінно прихопив би скіфські скульптури – й образ Лувру був би нині іншим, аніж ми його знаємо. Додам від себе: якщо би імператору в якихось «коридорах часу» стрінувся Антип, їм би було про що побалакати; не Гете ж єдиним. Можливо, й від Петрових картин Буонапарте не відмовився б…
P.S. У назві статті обіграно рядок із вірша В. Хлєбнікова «Курган» (1915), процитованого також у попередньому абзаці.
Фото: з фкйсбук-сторінок Петра Антипа та PR-агентства “Дель Арте”