У Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка 25 та 27 січня відбудеться прем’єра вистави «Тартюф» режисера Дмитра Богомазова.
Ми поспілкувалися із виконавцем головної ролі — Остапом Ступкою. Він розповів про роботу над новою виставою, про персонажа, якого втілює, та про мистецтво під час війни.
Про п’єси Мольєра
— Остапе Богдановичу, чи доводилось вам раніше працювати із драматургією Мольєра?
— Ще в інституті у нас була дипломна робота «Витівки Скапена». Частина моїх однокурсників грала персонажів, а інша частина була циганами, які відпрацьовували вставні номери. Ми мали навчитися грати і головні ролі, і епізоди, брати участь у масовці. У тій виставі я не мав окремої ролі, був серед циган.
Після цього з драматургією Мольєра я не працював. Мріяв грати у його п’єсах, але не траплявся він на моєму шляху.
— Наскільки, на вашу думку, актуальна драматургія Мольєра у наш час?
— Мольєр писав п’єси під конкретних акторів. Тоді було інше суспільство, інше соціальне становище людей… З часів Мольєра змінився одяг, з’явилися машини, технології, але сутність людини не змінилась. Внутрішньо людина не змінилася, мабуть, ще з часів первіснообщинного ладу.
Тож актуальність п’єс Мольєра — у питаннях моралі, вибору, великого обману.
Мольєр досить складний. Здається, що «Тартюф» — це просто комедія, але грати комедію найскладніше. Треба зрозуміти, у чому саме комедія. Своєю роботою ми якраз намагаємося розшифрувати п’єсу, зрозуміти, у чому полягає комедія твору «Тартюф». Але не можу сказати, що ми розшифровуємо її на 100%.
Ми представимо глядачу свою версію — як режисер розуміє цю драматургію, як працюють з нею актори. Ми шукаємо спільні думки і думки, які не збігаються. Тому що у кожного можуть бути свої фантазії щодо того, як це представити, що означає той чи інший персонаж, чому він чинить так, а не інакше…
— Ця постановка буде більш класичною, чи все ж адаптованою до сучасності?
— Алюзії на сучасність, звичайно, присутні — і в костюмах, і в сценографії. Та скажу відверто, я би із величезним задоволенням зіграв Мольєра в костюмах тої епохи: у перуці, камзолі, намалював би собі мушку, зробив би декорації у стилі «Версаль»… Не знаю, чому зараз так не роблять. Усі намагаються осучаснити класичні твори.
Колись в Україну приїжджав театр «Комеді-Франсез», вони привозили п’єсу «Мізантроп». Актори грали в костюмах тієї епохи (у камзолах, капелюхах з пір’ям), серед відповідних декорацій. Причому це не була стилізація, усе зробили з матеріалів, які дійсно відповідали тій епосі. За цією виставою було надзвичайно цікаво спостерігати.
Звичайно, прочитати, що може Мольєр сказати нам в сучасному світі, осучаснити п’єсу — також цікаво. Адже багато проблем людських стосунків перегукуються з нинішнім часом.
Я ще не знаю, якою буде наша вистава. Після прем’єри робота над виставою не закінчується. Вистава — не цукерка, яку можна обгорнути, запакувати в коробку і все, є готовий продукт. З кожним показом вистава може змінюватись. Важливо, як публіка прийме виставу, які будуть реакції. Тож цей процес безкінечний.
Про Тартюфа
— Зазвичай, при створенні персонажа, актор стає адвокатом своєї ролі. Чи стали ви адвокатом для свого Тартюфа, чи вигадали мотивацію та виправдання його вчинкам?
— Я не хотів би від самого початку робити Тартюфа лицеміром, який потирає руки і має намір усіх пошити в дурні. Оргон знайшов його в церкві, отже тут може бути якась передісторія:
- Чому він опинився в церкві і вирішив проводити в молитвах свої дні?
- Яке в нього було життя до цього? Можливо, він звернувся до Господа, бо мав якісь серйозні гріхи у житті: обдурював жінок, мав проблеми з алкоголем, був шахраєм абощо. Ми можемо фантазувати над цим.
Думаю, що у сценах з Ельмірою, коли Тартюф говорить про кохання, — він щирий, справді закоханий. Проте він розуміє, що цього не можна робити, бо Ельміра заміжня. І він весь час звертається до Бога. Можливо, дійсно, вже тоді він має глибокі «підводні плани», але я робив би його щиро закоханим в Ельміру.
У російській версії п’єса називається «Тартюф или обманщик». Але кого він обдурив врешті-решт? Обдурив самого себе і потрапив за грати. Я не думаю, що Тартюф від самого початку чекав, що Оргон перепише на нього будинок, мав це за план… Він змінився вже тоді, коли дізнався, що Оргон переписує на нього будинок.
Зазвичай Тартюфа трактують як лицеміра і негідника від з самого початку. Але драматургія Мольєра дає багато ґрунту для роздумів, яким він міг бути насправді. Наше завдання — знайти відповіді на ці питання. Адже Мольєр має бути дуже точним, тут не можна помилитись.
Колись я читав, що Бергман ставив «Тартюфа», і в своєму інтерв’ю він сказав, що за точністю виконання ця п’єса має бути як опера. Якийсь крок не туди може зламати всю сцену, або й цілу виставу. Тому з ним треба бути обережним і точним.
— Яких героїв вам цікавіше втілювати — негативних чи позитивних?
— Взагалі, негативних персонажів грати цікавіше, ніж героїв-коханців, які рятують світ. Не тільки мені, так — загалом, у акторській професії.
Позитивні герої — однопланові, іноді такі позитивні, що нема куди й клеймо поставити. А у негативних героїв присутні душевні муки, з якоїсь причини вони не можуть обрати собі кращий шлях у житті. Вони ж теж народжувалися, були маленькими дітьми… Але чому згодом стали злодіями і злочинцями?
Усе — як в реальному житті. От, наприклад, серійний вбивця. Він теж був маленьким, його мама годувала, відправляла до школи, але потім щось сталося. Можливо, цей злам був у дитинстві: щось сталося з батьками, була якась психологічна травма. Люди не народжуються злочинцями, вони ними стають. Тому таких персонажів втілювати цікавіше, в процесі добуватися до причини, чому герой став таким, а не інакшим. Там є біль і драма.
Про театр під час війни
— Під час війни в репертуарах театрів має бути більше комедій чи трагедій, на вашу думку?
— Театр мусить іти своїм шляхом, тому в репертуарі мають бути і комедії, і трагедії, і драми, і сатира.
Звичайно, людям хочеться відволіктися від жахливих думок і новин. Мистецтво рятує у такі часи. Тепер і в Києві, і в інших містах є багато виставок, концертів, театральних прем’єр. Людям треба якось берегти свою психіку: послухати хорошу музику, подивитися кіно, піти в театр на виставу… Не тільки, щоб розвеселитися, а й щоб подумати про якісь речі. Мистецтво не відволікає на 100%, воно дає надію на те, що не все втрачено у нашому житті, в житті нашої країни. У цьому, безумовно, його позитивна роль.
Водночас мистецтво мусить реагувати і рефлексувати. І це відбувається у мистецьких проєктах, присвячених нашим військовим або тим людям, які працюють в тилу.
— Чи помічаєте якісь позитивні або негативні тенденції у театрі і мистецтві загалом, спричинені війною?
— Війна рухає прогрес, якою б сумною і трагічною вона не була. Теперішню війну називають «війною дронів». Чи могли б ми уявити війну дронів 10 років тому?
Коли війна закінчиться, в культурі буде мистецький вибух. Війна дасть поштовх різному переосмисленню. Вже тепер є фільми про війну, але думаю, що згодом вони мають стати мистецьким явищем, а не просто калькою. Для осмислення потрібен якийсь час.
Але, звичайно, знімати кіно треба вже тепер. Кіно — це ще й пропаганда, дуже потужний засіб, який ми також маємо застосовувати. Москалі давно це усвідомили.
— Чи не здається вам, що за спробами створити щось актуальне, у виставах часто втрачається мистецтво як таке?
— У театральному світі дійсно є багато кон’юнктури, погоджуюсь з вами. Люди хочуть зіграти на почуттях, на війні, провести паралелі, які не завжди туляться одна до одної.
Але, наприклад, нещодавно я дивився виставу «Погані дороги». Це справді хороша робота колег, у ній немає кон’юнктури. У нас на камерній сцені є вистава «Війна», вона мені теж подобається. Парадокс у тому, що п’єсу написав автор з дуже спокійної країни — Швеції. Драматургія не прив’язана до конкретної війни, до того, де саме війна відбувається, головне, це — війна і те, що вона робить з людьми.
Думаю, що саме такий матеріал має бути в театрі, без біганини акторів з пластмасовими автоматами по сцені. Потрібно фіксувати і вивчати, що відбувається з людьми психологічно, а не просто робити ілюстрацію. Все ілюстративне не чіпає серце і швидко забувається. Тож драматургам потрібен час, щоб написати про нашу війну. Але мистецтво і театр, зокрема, потрібні вже тепер. Це те, що дійсно на часі.
— У певної частини нашого суспільства є думка, що театр не на часі, що усі мають іти на війну. І часто різноманітна мистецька творчість сприймається негативно, зокрема у соцмережах.
— Люди дуже добре вміють хейтити і обливати брудом один одного. Я майже нічого не читаю у соцмережах, хіба що іноді — новини. Не коментую, нікого не засуджую, і від того почуваюся щасливішим.
У мого персонажа Фердинанда у виставі «Три товариші» є фраза: «Людина зла, але любить добро, коли його робить хтось інший». Це справді так. Якби люди перестали оцінювати один одного, то грубість взагалі щезла би з нашої Землі. Але ж усі ми любимо оцінювати, ставити ярлики, сварити, судити когось. Це людська біда. Напевно, така наша природа. Тож немає сенсу реагувати на хейт, витрачати час на людей, які десь там щось пишуть.
Спілкувалася Маргарита Ткач.