Матеріал з журналу "Антиквар"#111: "Сни про Україну. Олекса Захарчук"
Олекса Захарчук — дивовижний і дуже близький мені художник. Передусім через свою поетичність. І саме вона, та поетичність, стала ключем до розуміння його творчості. Я знайшла цей підхід, дуже суттєвий для мене й дуже особистий, майже відразу по тому як саме переді мною — не фахівцем-мистецтвознавцем, а літературознавцем — постало завдання поміркувати про його мистецтво.
Хоча Захарчук надзвичайно потужний і гарний живописець, у плані поетичності на мене найбільше враження справляють його акварелі, пастелі та, звісно, олівцеві малюнки, що сприймаються як своєрідний візуальний щоденник. Це не просто робочий матеріал, не заготовки для майбутніх композицій, а цілком самостійні твори, де є розмисел художника над життям. Його малюнки напрочуд лаконічні, у них мало ліній, але так багато повітря й простору для думок та емоцій. Для мене вони — мов довершена класична поезія, наче катрени з перехресним римуванням…
Якщо в живописі Захарчук був сконцентрований на природі, то темою його графічних робіт здебільшого є життя міста — така своєрідна урбаністика, зачаєно й підспудно поетична. У деяких із них він виступає навіть як побутописець. А йдеться про побут кінця 40–50‑х років — такий злиденний і, здавалося б, такий нерадісний. Ну яку там поезію можна побачити у захаращених, завалених мотлохом осінніх чи зимових київських дворах? А в його очах і його творах це простір, обігрітий скупим теплом, що йде зсередини тих осель. Його малюнки можна роздивлятися безкінечно, вони мають магнетичну дію, не кажучи вже про те, що в них є гранично точна фіксація часу. Адже побут такий крихкий, такий зникомий…
Майже все, що малював Захарчук, уже змінилося, і як добре, що на його рисунках є тодішній Вознесенський узвіз, старі київські дворики, колишній Поділ… Хтось скаже, що збереглися фотографії тих часів, але в них немає тієї вибірковості, тих ритмів і ракурсів, що є у творах справжнього художника. Роботи Захарчука важко з чимось порівняти. Хоча, мабуть, для себе я знайшла — з чудовою графікою Петра Митурича, такою ж промовистою і такою ж поетичною… А взагалі місце Захарчука в українському мистецтві унікальне.
Колись про пейзажі Захарчука влучно сказав Роман Корогодський, котрий добре знав і розумів митця. На його погляд, варто зосередитись на зображенні, як зринають і «Слово про похід Ігорів», і «Повість минулих літ», а чиясь уява домалює скіфську бабу на кургані, якої на картині немає, але могла би бути. Здається, що виростає міст, який пролягає між часами, картиною і глядачем…
Мені багато про що говорять назви його пейзажів — «Сула», «Стугна» — і відлунюють улюбленими віршами. Пам’ятаєте Ліну Костенко:
Я річку побачила раптом.
Питаю: — А хто ж ти така?
— Я Альта, я Альта, я Альта! —
тонесенько плаче ріка.
Власність родини художника
І як Альта з її долею й тим, що відбувалося на її берегах десять століть тому, так і його річки — говорять, треба лише вслухатися… Вдивляєшся в картину, і немов розверзається історична безодня: починаєш чути велику космічну тишу, яка так багато всього обіймає, що може йтися про містичність пейзажів Захарчука.
Засадничі життєві цінності, які відкриваються у його творах, споріднені з тими, що є в поезіях Володимира Свідзінського:
Три радості у мене неодіймані:
Самотність, труд, мовчання…
І навіть ракурси, ті точки, що знаходить художник аби показати небесну красу, епічність і велич ландшафтів, перегукуються з віршами:
Ходім туди, у ліс, на гору!
Так свіжо там в південний час…
Або ж: «Я вгорі над лісом. День — блакитна повінь»…
Цей погляд дає відчуття висоти духу, здатного злетіти над землею, піднестися й піднести нас…
У галереї «Синій вечір» я бачила дивовижну картину, написану у 60‑ті роки. (До речі, дати на творах Захарчука також промовляють; вони, як і назви, теж є «ключами».) Висить вона у коридорі, де досить темно, але світиться сама по собі. Це «Замріяне озеро». Небо, відбите у воді, коли все зливається у філософську всеєдність світобудови, викликало у мене асоціації із сонетом Свідзінського, де є та ж двоєсвітність:
…І я боюсь, що встану і піду,
Плескатий лист руками розведу
І в глибину спокусливу порину.
І, покіль віку, тихо, без упину,
Все буду занурятися туди,
Де хмари стали в безмірі води.
Коли не стало Бориса Степановича Довганя, Юля, донька Олекси Миколайовича, дуже сумувала, адже Довгань був близьким другом її батька. Я намагалася її втішити й розмістила у Фейсбуку світлину, де Борис Степанович сидить у галереї на тлі картини «Річка Сула. Пам’яті К. Білокур». У тому знімку так багато всього зійшлося: і Сула, і Катерина Білокур — такий же самородок, як Олекса Захарчук, і те, що Борис Степанович у свої останні дні опинився біля цієї картини, і Юля поруч… А сама картина дає привід поговорити про дивовижні живописні відкриття Захарчука. Наприклад, для нього настільки органічними й важливими були акварель і пастель, що згодом і олійні фарби набувають у Олекси Миколайовича їхніх ознак. Саме «пастельність» цього великого полотна дозволяє передати легенький туман, який майже зник під сонцем, та все ще є. Це справді фантастична річ і в живописному, і в поетичному сенсі. Вражає і те, що великі полотна Захарчука такі ж камерні й ліричні, як і маленькі графічні замальовки. І це також унікальна особливість художника.
Паралелі з поезіями виникають у мене і при погляді на Захарчукових коней. Кінь був улюбленим об’єктом зображення і романтиків, і баталістів, але тут вони зовсім інші — покірні трудівники, що день у день ділять із людиною важкий побут. І знову Свідзінський, «Угляр»:
Терплячий кінь уважно подивився
І взяв щипати жовклі бур’яни…
Такі ж — коні Захарчука: терплячі, вірні й віддані наче собаки, готові завжди бути поряд…
Надзвичайно важливими для художника були спогади про дитинство. І в цьому він теж близький до Свідзінського, адже для обох дитинство і дитинність — це передусім безпосередність світосприйняття, але безпосередність поєднана з мудрістю.
Корогодський назвав пейзажі Захарчука філософською лірикою. Це справді так. Коли порівняти його ранні твори з картинами останніх років, то ви помітите, як із них поступово зникає людина. У моєму розумінні це певний перехід від антропоцентризму до антропокосмізму. Тобто людина переходить у якийсь інший масштаб, залишається десь там, де ми її вже не бачимо…
Тихі вечори, панорами, пори року, річки, топоніми — усе це сповнене неймовірної поетичності та краси. Згадуються рядки Миколи Вінграновського:
Сама собою річка ця тече,
Маленька річечка, вузенька, як долоня.
Ця річечка Дніпра тихенька синя доня,
Маленька донечка без імені іще.
Твори Захарчука вирізняє багатство прийомів і технічна довершеність. Але це така майстерність, про яку навіть не думаєш, бо головне — та щедрість душевна, та поетичність, яка змушує перенести пастельність в олійний живопис, дозволяє так обернути хмари у воду, що ти наче поринаєш у всесвіт. Він любить мирні катаклізми природи — розливи, повені, паводки, бо все це сповнене руху і життя…
Певна річ, Захарчукові дуже непросто жилося у радянські часи. Як і Свідзінський, він був внутрішнім емігрантом, і йому нічого не залишалося, як витворити власну нішу, свій схрон, де можна бути собою. При цьому він прекрасно розумів, що це навряд чи залишиться непоміченим і безкарним.
І не раз потрапляв «під роздачу» — як підписант протестних листів і людина, близька до дисидентського кола. Звісно, це не прощалося, але прямих репресій він, на щастя, уник… Захарчук зміг реалізувати себе в дуже несприятливих умовах, і в цьому він для мене теж схожий на Володимира Свідзінського та на поетів-шістдесятників, хоч як по‑різному склалися їхні долі — і творчі, і людські…
Захарчук прийшов до своїх «космічних» пейзажів, бо його хвилювало не те, про що говорять усі, а щось значно більше, суттєвіше, — те таємне, що криється «за дверима буття». І я вкотре звертаюся до поезії, цього разу — молодого Драча:
Що там, за дверима буття,
Обшпугованими дермантином?
Зірок золоте каяття
Мовчить мені тоном малиновим.
…Я стукаю, вперто стукаю,
Чолом б’юсь, б’юсь серцем криваво,
Я хочу намацати мукою,
Де справді наліво, а де направо.
Хоча на перший погляд Захарчук дуже гармонійний та просвітлений, але це вже катарсис — результат того «намацування», тієї питомої гармонії, що здобувається мукою настійних і невідступних питань без надії на відповідь. І знову тодішній Драч:
Питав, запитував, топив
Питання. Й танули і танули.
І пив, солодкий несмак пив,
Аби слова не в славу канули…
Повсюдно тільки знак питання,
Як знак буття, як сенсу знак,
І від світання до смеркання
Ряхтить питанням зодіак.
Досвід найбільш послідовних та стійких митців свідчить про те, що можна жити в радянській країні, мати членський квиток Спілки письменників і при цьому не бути радянським письменником. І так само Захарчук своєю творчістю доводить, що за всієї жорсткості зазіхань системи на душу митця можна зберегти себе, навіть знаючи про всі наслідки цього… У Свідзінського є вірш про маленьку рибку:
Під голубою водою
Живу я, живу…
Золотоокий рибак надо мною
Закидає сіть огневу.
Крізь принадливі очка — знаю —
Не раз, не два я промкнусь,
В баговінню садів погуляю,
А колись таки попадусь…
Тобто було розуміння, що ігри з системою не можуть залишитися безкарними й тривати як завгодно довго. Звичайно, мали значення обставини, оточення та й просто везіння. І все‑таки вирішальну роль у цій готовності протистояти мав внутрішній стрижень, який, безсумнівно, був у Олекси Захарчука.
Текст: Елеонора Соловей,
доктор філологічних наук, професор
