Довгих реверансів для представлення диспозиції проєкту “Після соціалістичного модернізму” не потрібно: виник як продовження діяльності ГО “Розуміти Радянський Поділ” у співпраці з Центром урбаністичних студій та журналом “МІКС”, заручився інституційною підтримкою з боку Національного художнього музею, перетнув межу локальності й вийшов на рівень міжнародного діалогу. Спершу конференція, а згодом видання збірки стали результатом такої взаємодії.
Видимість проєкту дозволяє зробити видимими декілька неочевидних проблем. По-перше, невизначеність архітектурного явища Радянської України 1970–1980-х. По-друге, його спорідненість зі світовими практиками проєктування. По-третє, актуальність і хибність пріоритетів і підходів до облаштування міст. Все це підіймає значно ширші питання критерію успадкованості пам’яток архітектури через (не)визнання окремих явищ минулого, комфортного планування простору та етики взаємодії людини з архітектурним середовищем.
Публіцистичний формат видання сприяє спільності різнорідних, “не викристалізованих” поглядів на проблему, де, серед усього, намацується сутність явища і формується його вага, а тому — інтерес до пізньорадянської архітектурної спадщини. Залученість представників академічних кіл із України, Литви, Польщі, Німеччини, Великої Британії дозволяє не так дійти консенсусу в зазначених питаннях, як розгорнути площини паралельних досвідів і виявити спільні закономірності, що, в цілому, сприяють залученості до світової історії архітектури, а отже, є кроком до загального визнання. Якщо підійти більш прагматично, то цей статус дозволяє долучитись до дискусій на рівні повноправного члена міжнародної академічної спільноти, поглиблювати співпрацю із закордонними культурними інституціями, створювати нові проєкти, і, нарешті, позбутись фатуму terra incognita — невидимості, другорядності, залежності. Отже, шлях видається простим: знайти способи прийняття власної спадщини і обміняти його на квиток до визнання. У цьому випадку двомовна збірка матеріалів “Після соціалістичного модернізму. Архітектура, міський дизайн і планування 1980-х” може слугувати успішним прецедентом. Хоча залишається декілька нюансів.
Непомітні 1980-і в архітектурі післярадянського простору скидають свій тягар на непомітні 1950–1970-і, і навіть 1920–1930-і. Адже чим є соціалістичний модернізм до того, як прийшло ось те “після”? Якою мірою він є “автохтонним”, і, так само як тенденція, що прийшла на його зміну, безсумнівно запозиченим? Чи можна говорити про один великий стиль соцмодернізму, чи радше про соцмодернізм як художній метод (на подобі соцреалізму)? Якщо погоджуємось на існування модернізмів у Центрально-Східноєвропейських радянських просторах, то чи не буде відповідна абсолютизація схожою до розподілу на соцмодернізм 1920–1930-х і радмодернізм 1950–1980-х — так, як це робить у першій статті першого розділу Андрій Пучков, сіючи сумніви щодо доречності існування архітектурного явища постсоцмодернізму взагалі? Словом, якісне визначення спадщини неможливе без якісного термінологічного розмежування, а разом з тим — точної поняттєвої ідентифікації. Хоча в деяких статтях помітна спроба описати по-радянському “сучасні” принципи проєктування разом із причинами відмови від них, але загального компромісу немає. Тому теоретична конструкція постсоцмодернізму, нехай навіть зі спільними ознаками для України, Литви, Польщі, Німеччини, серед яких середовищність, історизм, гуманізація, вернакуляризм, індивідуалізованість як пріоритети проєктування, через відсутність фундаменту — домовленості над тим, що є власне соцмодернізм, — залишається драгливою, хиткою.
Поряд з цим, про новітні концепції в пізньорадянській архітектурі іноді мовиться настільки узагальнено, що складається враження відсутності якої-небудь різниці 1970–1980-х по обидві сторони “залізної завіси”. Так, про більшість зазначених пріоритетів проєктування згадував іще Чарльз Дженкс (автор провідної книги “Мова постмодерністської архітектури”, 1977-го), тому вони не є чим-небудь особливим для розгляданого регіону. Отже, якщо теоретична конструкція постмодернізму Заходу накладається на досвід “під завісою”, то чи не є доречнішим вживати термін “радянський постмодернізм” замість химерного “постсоцмодернізм”, що, ніби мавпування, віє певною екзотичністю і, здається, передбачає зневажливо упереджене сприйняття? Частково на це запитання дозволено обрати відповідь (саме обрати, оскільки конкретної вказівки з боку авторів, принаймні у вигляді післямови чи висновків, немає). Радянський “постмодернізм спротиву” і “постмодернізм як реакція”, про що згадує Світлана Шліпченко, в обох випадках так і не відбувся сповна. Запозичення теоретичної думки з західних часописів та літератури, “толерування” її такими інституціями, як КиївНДІТІ (з 1991 — НДІТІАМ), покровительство окремих партійних діячів і активістів, дедалі більша гнучкість системи прийняття рішень на локальному рівні — усе це нібито сприяло “проникненню” західних концепцій в архітектурну практику радянських держав, що у формі дисидентства (спротиву), чи апробації синтезу набутих знань і навичок (реакцію), розвивалося в окремих проєктах, і по мірі можливостей (випадковостей?) пробивалось у локальних системах соціальних відносин (архітектури), але не набуло загальноприйнятого характеру.
Відтак, чи можемо говорити про окремі формально-стилістичні типи? Авжеж, ні. Скоріше — повторюючи знову Дженкса — про “подвійне кодування”: існування окремих творчих методів на тлі усталених. Постмодернізмів серед модернізму; постсоцмодернізмів на фоні соц/радмодерністських практик масового деконтекстуалізованого будівництва. Тому подані у збірці кейси архітектурних проєктів радянських кварталів на київському Подолі, будинків культури і вуличних ландшафтів у Вільнюсі, Каунасі і Кракові, тотальної відбудови Ельблонга і забудови Гаале (Заале) 1970–1980-х тощо приваблюють насамперед унікальністю: креативною індивідуальністю, людиноцентричністю, увагою до пам’яток і оточуючого середовища, що серед усталено функціонуючих типових модерністських принципів забудови, які стирають минулий час і безоглядно насаджують матеріальну форму на діяльність людини, вимагають впорядкування і зовнішнього уподібнення. Тому міжнародний діалог про післямодерні тенденції в архітектурі підрадянського простору — це спроба приєднання до значно ширшої традиції, дещо оминаючи успадкованості “залізної завіси”. Тобто анонсування спільності супроти цілковитої іншості. Але чи може червоточива інородними впливами радянська архітектура 1980-х розглядатися такою, що пройшла ряд самостійних трансформацій, спираючись на особливості знання, освіти, комунікацій, естетичного смаку, соціально-економічних відносин, політичних впливів, і лише зовні нагадувати спільні риси у рівнянні з одним інтернаціональним відомим (дискурсом постмодернізму)? Чи, можливо, це лише те, що хочеться бачити, вимагаючи від об’єкта піддатливості, як про це мимобіжно мовить в одній статті Олександр Анісімов?
Здається, термінологічні кентаври перетворюються на мову індексування, тому саме час зазначити, що з іншого боку, створення антонімічних пар з гібридів модернізму й постмодернізму є водночас необхідним для дискусії про місто як зручний простір для життєдіяльності, де перше категоризується до недоліків, а друге виникає як рівнозначна йому відповідь. Або ж, іще з іншого боку, задля виокремлення первородності й пошуку балансу між ville і cite, за Річардом Сеннеттом — архітектурною формою і життям соціуму, середовищем і ментальністю, що, здається, буде вічним каменем спотикання урбаністики, архітектурної теорії й практики.
Фігурування усіх цих питань у просторах України, та ще й в умовах війни, попри євроцентричність мовлення, зближує досвіди архітектурної діяльності і дозволяє шукати площини спільних рішень, однією з яких стала співпраця над створенням збірки. Водночас, це загрожує поглибленням відмежування від радянського спадку, що може здаватись “не таким” (а яким?), як у решти цивілізованого світу, хоча нещодавні сум’яття, спричинені приходом до влади в Італії нових правих, які заставили замислитися над можливо не безтурботною інертністю, а навіть заангажованістю архітектурних пам’яток доби італійського фашизму (“фашмодернізму”) в останніх подіях (що б іще зробити винним?), вказують на однокореневу проблему. Минуле оформлюється тоді, коли цього вимагають маніпуляції теперішнього з претензією на майбутнє. Тому не слід абсолютизувати “постсоцмодернізм як спротив”, а шукати можливості для відкриття і визначення того, що досі залишається “невидимим”, вибудовуючи причинно-наслідкові зв’язки в історії архітектури України як частини загальної історії, нехай і зворотнім шляхом — від сучасного до минулого, бодай у форматі міжнародного діалогу — під спільним знаменником. Можливо, саме у світовому контексті незручні явища минулого будуть ближчими й доступними, а тому помітними й визнаними. Але тільки після того, як наше сприйняття залишених ними речових форм у вигляді пам’яток архітектури стане не таким вразливим, а зможе розпізнати їх закономірності, зрозуміти недоліки, переваги і потенціал взаємодії.
Насамкінець, факт видання збірки дозволяє поставити ребром питання функціонування архітектурної критики як топографічно-просторової рефлексії і площадки соціокультурних досліджень, або ж, перефразовуючи Абрама Мардера, того, що заповнює прірву між когнітивними установками (теорією) і способами їхньої об’єктивації (практикою). Через подразнення недостачею бодай елементарної освіти стосовно просторової етики і синтезом продукованих в архітектурному середовищі чуттєвих форм у вигляді естетики, це питання, серед інших, залишається відкритим.
* * *
Видання “Після соціалістичного модернізму” складається із трьох частин, вступу та інтерв’ю. Його наповнення містить тексти десяти дослідників, а також архівні матеріали працівників КиївНДІТІ/НДІТІАМу 1970–1980-х та бесіду з угандійським архітектором, що перебував і навчався у Києві впродовж 1983–1990-х. Композиція збірки дозволяє відобразити інтерпретації перед-умов, контексту, а також особливості теоретичної думки на прикладі праць окремих дослідників, концепцій та архітектурних конкурсів 1960–1980-х, що загалом привідкриває явище архітектури після соціалістичного модернізму. Друкована версія вийшла накладом у 300 примірників. Онлайн-версія не лімітована. Були заплановані презентації видання у Києві, Одесі, Львові та за кордоном.
Тарас Березюк, архітектурний критик