Антиквар побував на виставі «Be my Marguerite, або у незвичайній самоті» швейцарської театральної компанії Dyki Dushi, яка була показана в київському ЦСМ ДАХ, Львівському театрі ім. Лесі Українки і вже зовсім незабаром має приїхати до Маріуполя на ГогольFest. Про розкіш самотності, Марґарет Дюрас, «позитивний образ жінки» і необхідність робити паузи.
Війна мені здавалася схожою на нього: всюди присутня, всюди проникає, обкрадає, захоплює у полон, до всього лізе, втручається, вплутується, вона тут, в моєму тілі, в думках, наяву і уві сні, горить нестерпною спрагою, бажаючи заволодіти чужою землею, чужим тілом, тілом дитини, слабкішим, переможеним. Ось воно, зло, біля моїх дверей, я відчуваю його шкірою.
«Коханець» Марґарет Дюрас
Історії її життя немає. Як і більшість жіночих біографій, вона – клаптикова ковдра, складена із «життя для інших».
На сцені – актриса і авторка тексту Мадлен Бонгард, вона ж М, позаду неї – стіна з чоловічих та жіночих торсів, загорнутих у напівпрозорий білий папір.
Сам текст Мадлен – розповідь про жінку М, її чоловіка Джона, кохання, соціальний образ жіночності, емоційне обслуговування і, зрештою, про вміння радіти своїй самотності. Це історія навіть не стільки самої М, це доволі універсальний образ жінки зі звичним в щоденній повторюваності набором питань: як всім сподобатися, як нікого не розчарувати, як вдовольнити свого чоловіка, як набути визнаного статусу «позитивного образу жінки». І, зрештою, основне питання, яке обов’язково бодай раз виникало у жіночої частини креативного класу – чим краще пожертвувати: своєю продуктивністю чи млосно ниючим тілом?
Текст Мадлен виник з її особистого зачарування прозою Марґарет Дюрас, тому ця вистава, зав’язана передовсім на тексті, містить у собі те найголовніше, чим завжди приваблювала проза французької письменниці: спробу втечі від політичних невдач туди, де тебе не зачепить жодна війна – в необхідність працювати, писати і створювати, не тікати від себе, але дозволити собі розкіш самозаглиблення. Це ті настрої, які побутували в повоєнному Парижі Марґарет, і були головним підтвердженням тому, що немає нічого більш необхідного ніж вміти свідчити про свій біль.
Окрім тексту, «Be my Marguerite» – це техно, танець та інсталяція. Почнемо з останньої.
Конструкція з торсів, роботи Клер Фінотті, ніщо інше як таке собі втілення тілесності жіночої пам’яті, в якій поступово всі образи змішуються і стають схожими один на одного, бо жодна історія про стосунки між чоловіком і жінкою – не про жінку, а про той її образ, який хочуть бачити. Життя з чоловіком перетворюється таким чином на життя за закритими дверима, поза межами якого – страх не мати того, хто окреслить твій образ.
Адже М зупиняє те, що в тій чи іншій мірі зупиняло кожну – поруч з іншим життя відчувається значно виразніше, контури себе самої стає окреслити набагато легше саме через іншого. Тільки цей контур поступово перетворюється в невидимий пунктир, як тільки ти опиняєшся по той бік самотності.
Однак самотність ця все ж явиться М під сам кінець – в балансуванні між тим, що називається «реальним життям» та бажанням створювати дещо, що буде спроможним вийти поза межі домашньої рутини. Те, що і Марґарет Дюрас і сама Мадлен називають «щирим прагненням мистецтва». В цьому, звісно, є і крайність: згадаймо бодай піаністку Еріку з однойменного фільму Міхаеля Ганеке, що являла собою тіло, яке за жодних обставин не зможе бути цілком поглиненим мистецтвом, воно завжди зрадницьки переважатиме. Адже що роман Ельфріди Елінек, що фільм Ганеке артикулювали одну й ту ж саму думку: як би не хотілося витворити з себе «скелю гуманітарного знання», рано чи пізно існує ризик натрапити на «того самого», який спустить на землю твоє недолуге, болісно скрючене тіло, яке живе винятково «духовним життям».
Танець і техно в «Be my Marguerite», в свою чергу, є своєрідним перехідним етапом між «життям для інших» до самотності. Набір диких рухів Мадлен під заглушливу музику – таке собі промовляння: «Припини забагато думати, не здавайся кимось, будь».
І цей хаос, в якому М віддає своє тіло ритму, нарешті повертає їй втрачене відчуття рівноваги. Самотність стає тим бажаним продуктивним спокоєм, в якому ти нарешті стаєш чимось більшим, ніж «позитивним образом жінки».
Саме цей момент концептуалізує історію Мадлен до рівня культурної моделі вічного «суспільства спектаклю» і формулює питання: якою ціною можна вийти за межі своєї репрезентації і чи є порушення культу сімейних цінностей з жіночого боку повноцінною платою за право бути, а не здаватись?
Be my Marguerite актуалізує розуміння самотності як культури свідомого життя і байдуже, як ця свідомість народжується: через танець, війну, невдалі шлюби чи соціальну втому. І якою б ціною не далося це право «бути», воно завжди буде цього варте.
Автор: Анна Калугер