Матеріал із журналу "Антиквар"№124
Про нову роботу, що продовжує колекційну серію друкованої графіки журналу «Антиквар», — у розмові з авторкою «Присвяти Котарбінському» художницею Оленою Придуваловою.
— Ми дуже раді, що ви відгукнулися на наше незвичайне прохання створити омаж майстрові. Що, крім розписів самого Котарбінського, надихало вас у роботі?
— Для мене це теж була несподіванка, але, трохи поміркувавши, я погодилася, бо знайшла певні моменти, що дали змогу зробити саме присвяту художникові, а не стилізацію. Головною «точкою стикання» став Київ. З цим містом пов’язано все, чим я займаюся як художник, воно є темою переважної більшості моїх робіт. Щодо Котарбінського, то для мене це — київський міф. І мій особистий міф теж, бо в ньому поєдналися спогади про дитинство, про бабусю, котра жила на вулиці Франка навпроти Володимирського собору. Я приїздила до неї з Дарниці — зовсім іншого, промислового, району, і вона годинами розповідала про Київ, яким його знала: про тодішніх людей, церкви, базари, кафешантани… Це була якась інша реальність, анітрохи не схожа на сіре радянське буття. Завдяки тим розмовам я занурювалася в незнайомий дивний світ, у міф, де, мабуть, і залишилася на все життя.
Іноді ми гуляли з бабусею і, звісно, заходили до Володимирського собору. Спершу в мене був просто шок від краси, а згодом я дізналася, які саме художники там працювали. Гадаю, я й досі перебуваю в пошуках «того» Києва, адже в усіх його старих вулицях, будинках, фонтанах намагаюся знайти відбитки того, про що чула в дитинстві. І тут без Котарбінського аж ніяк не обійтися, бо він пов’язаний і з містом, і з собором, і з модерном, і зі «старим життям», як любила казати бабуся.
— Тобто серія, що склалася в процесі роботи над омажем, є своєрідним продовженням вашого «київського міфу». Але це — авторська графіка, яка ще має бути втілена у певному друкованому варіанті для нашого колекційного накладу.
— Так, я взагалі багато працюю в гуаші, і прак‑ тично всі мої роботи є авторською графікою, що існує в одному примірнику. Коли я шукала сюжет для омажу, то робила ескізи, котрі врешті склалися в невеличку серію. Це не було реалізацією якогось задуму, але кожна зміна мотиву чи кольору відкривала щось нове, додавала певний нюанс, відтінок настрою — виникало враження, ніби ти хапаєш свої відчуття. Для мене це важливо й цінно, адже в тих нюансах є поезія.
— Я знаю, що ви маєте досвід роботи в техніці шовкографії.
— Так, і чималий — два пленери. Мені хотілося спробувати перевести в шовкографію живопис чи гуаш. Виявилося, що це дуже копітка робота, яка забирає багато часу. Крім того, я зрозуміла, що шовкографія «любить» локальні кольори, бо в ній важко відтворити нюанси.
— Поговорімо про образи, які ви обрали для своєї присвяти.
— Особисто для мене цінність серії полягає в тому, що вона стала цілком спонтанним відгуком на запрошення — такий собі спалах пам’яті. Це непрямі образи Котарбінського, хоча я передивилася низку його робіт, і якоїсь миті перед очами постали саме його ангели, херувими, серафими…
Не можу сказати, що Котарбінський — «мій» художник, проте все, що пов’язано з Києвом початку ХХ століття, у нього є: і певна салонність, і академічність, і доведений мало не до абсурдності модерн. Зрештою все це склалося в моїй уяві в своєрідні й досить далекі від оригіналу образи.
— Ваша стилістика сприймається як повна антитеза манері Котарбінського.
— Мене якраз і привабила можливість зробити омаж Котарбінському, пропустивши все через власне бачення та власне розуміння, щоб це не мало вигляд наслідування.
— Утім, коли ми порівняємо ваш ескіз з чотирма серафимами зі старою фотографією Лазовського, то побачимо, наскільки точно ви передали цю геометрію.
— Мені було просто цікаво гратися з цим. З одного боку, відчути лінію Котарбінського, а з другого — не повторювати її, а запропонувати свій варіант. В інших роботах — навпаки, хотілося впіймати його «код кольору», але, знов‑таки, пропустивши через власне сприйняття.
— Насправді це дуже ємне слово — код, бо в ньому і код форми, і код кольору. Власне, формула художника…
— Хоча в самому соборі все інакше — там не побачиш такого вибуху кольорів.
— Але відмінності стосуються не тільки кольорів: серафими у Котарбінського такі миленькі, солоденькі, а у вас — такі страшненькі. Чому?
— Може, я не вмію так гарно малювати, як Котарбінський, але все ж таки мені хотілося наситити ці образи енергією — і в кольорі, і в лінії. Тож я шукала в його прекрасних янголах певні ритми, щось головне для себе і додавала до всього цього трохи іронії.
— Однак іронія не виходить у вас на перший план, бо передусім у ваших роботах відчувається симпатія до художника. Гадаю, без неї і ваш омаж, і вся серія не з’явилася б за лічені дні на одному диханні.
— Так і є. Для омажу набагато важливішими за іронію є розуміння, повага, захоплення людиною, якій ти присвячуєш композицію. Адже омаж — це передусім свідчення поваги та любові.
Спілкувалася Ганна Шерман