Олександр Міловзоров: В світі до кераміста ставляться як до художника, який працює з об’ємом

Олександр Міловзоров, учасник проєкту «МІТЄЦ. Реаблітаційний простір» про українську кераміку, світові тенденції та колекціонерів. 

Олександре, вас називають легендою української кераміки, тож поговоримо про неї. 

Я відрізняю народну кераміку, яку я дуже поважаю, від професійної кераміки. Яка різниця між народною керамікою і керамікою, створеною професійним художником-керамістом? Дуже проста. Сучасний народний майстер, яких, до речі, дуже мало, спрямований на дотримання традицій, він робить те, що робили батьки, діди, прадіди. Якщо це глечик, то має бути традиційно зроблений вєнчик, приліплена ручка, декор, орієнтований на те, як робили діди, тобто робота народного кераміста не спрямована на творчий пошук, відкриття нових шляхів, можливостей матеріалу. Професійний художник, який отримав вищу художню освіту, якому викладали історію мистецтва самої кераміки, йому розказували і показували як якою була антична кераміка, як вона розвивалася у світі, потім як винайшли порцеляну, як це мистецтво розвивалося, коли створились професійні великі заводи, на яких працювали художники-керамісти в Європі, на території Росії і України. Цього художника навчили не тільки історії мистецтва, його орієнтували на творчий пошук, шукати, придумувати щось нове. 

У 70-ті роки минулого століття в Петербурзі, в Москві була вихована велика когорта професійних художників-керамістів. Ці художники збирались, дякуючи Спілці Художників на творчих базах, їм влаштовували пленери-симпозіуми. Це називалось «симпозіум керамістів». Там ці художники працювали для того, щоб кераміку Радянського Союзу показати на міжнародних виставках. На цих виставках, на бієнале в Італії, Франці чітко розділяли: де – прекрасне народне мистецтво, а де ми показуємо зовсім інші здобутки: і технологічні і творчі. І основна проблема, з якою я стикнувся, коли приїхав в Київ з Петербургу – це те, що тут у Києві не відділяли народне від мистецького експерименту.

Мозаїчний горельєф “Олімпійський вогонь”, 1980, композиція в торці станції метро “Олімпійська”
“Хокеїсти”, керамічні рельєфи на станції метро “Олімпійська”
“Хокеїсти”, керамічні рельєфи на станції метро “Олімпійська”

Ви навчались в Петербурзі?

Так. Я навчався у художньо-промисловому училищі імені Мухіної, а до цього я знав європейську кераміку, тому що  служив в армії три роки в Дрездені. По приїзді з Петербурга до Києва я стикнувся з вищезгаданою проблемою, великою проблемою тому, коли на виставки несли глечики – «глеко-вази», як я їх називаю, бо там є орнаментика  народна, псевдонародна. Автори приносили двадцять глеко-ваз, я ж одну роботу свою – творчу. Звичайно, мої твори не приймали на виставки. Але я був незалежний від економічних проблем, мав можливість заробляти гроші, тому що тим, чим я займався, ніхто тут не займався. Це освітлювальна арматура: люстри, світильники для великих архітектурних об’єктів. Ніхто з художників у Києві це не робив, бо в київському інституті взагалі не було факультету прикладного мистецтва. А мене як раз саме цьому і навчили, тому я міг не брати участь у місцевих виставках, а заробляти на замовленнях в архітектурі, і для мене була важлива у виставковому процесі не фінансова складова, а мистецька. 

Кінець кінцем я добився, що секція прикладного мистецтва в Спілці Художників України розділилась на секцію народних майстрів – народників, і секцію професійних художників. Те ж саме відбулося і в текстилі, між іншим. Секцію народників очолив Володимир Прядко, він тепер академік. Потім він з цієї секції зробив Спілку Народних Майстрів, а професійні художники стали займатись своєю справою.

“Благовіщення”, 1988, h-112 см. Дуніт, кольорові маси

В якому напрямку рухався розвиток української кераміки? Якщо взяти день сьогоднішній, не можна сказати, що вона є актуальним мистецтвом. Чому?

Що я можу сказати про сьогоднішній день? В кераміці майже нічого не лишилося професійного, тому, що керамічні заводи зруйновані. Завод під Харковом в Будах, який робив майоліку і фаянс – прекрасний завод! Його зруйнували, а обладнання порізали на металолом. І так далі з багатьма заводами. Про кераміку в архітектурі теж не можна говорити, бо якихось глобальних замовлень на керамічні панно сьогодні немає, тому, що держава нічого не будує, а будують приватні будівельні корпорації, у яких немає потреби в кераміці і взагалі нема потреби в художниках-керамістах

Як розвивалася кераміка у ті роки?

Ми їздили під Ригу в Дзинтарі, де відбувався симпозіум від Спілки Художників. Там керамічні роботи спеціально готувались для міжнародних виставок, щоб рівень був міжнародний. Тоді була ще львівська кераміка, був вищий учбовий заклад, який цим займався. В Києві цього не було. Тільки зараз створили Інститут Бойчука, який став Академією, але рівень його, на мій погляд, досить посередній. Львів’яни все ж таки були вище.  Тоді там було багато керамістів і вони працювали досить цікаво. Тарас Левків, Роман Петрук і Неля Федчун, тоді кераміка була на підйомі.

Були тоді колекціонери, які колекціонували кераміку?

Ні.

Виходить вона сприймалася як річ побутового дизайну, не як мистецтво?

Так. У 1980-ті взагалі не знали слова дизайн. Це зараз дизайн інтер’єру, дизайн екстер’єру, дизайн меблів, а тоді просто творили.

Ви були на міжнародних симпозіумах, яке місце у світі кераміст займає на арт-ринку? 

В світі до кераміста відносяться як до художника, який працює з об’ємом, його можна назвати просто скульптором, який працює з керамічними матеріалами. Різниця дуже проста: скульптор бере деревину чи каменюку і обробляє її, а кераміст – той же самий скульптор, який робить порожній об’єм з керамічної маси.

“Ліквідатор”, 1987, дуніт, солі глазурі

А чому в Україні не розвинуте творення об’ємної кераміки?

Зараз в Києві з’явилася дуже цікава структура – фірма, яка називається «ЦеГлина». Я до них не дійшов, але познайомився з господинею. Це хороший львівський кераміст – Олеся Дворак. Збираюсь до них прийти в гості поближче познайомитися з їх майстернею. Вони працюють, роблять побутову і творчу кераміку, їздять по симпозіумах. Тобто потрошку процес йде, але бум був у 80-ті.

Зараз в кераміці дуже розвинуті китайці. Мої друзі з Прибалтики літають майже кожен рік до Китаю і там працюють, бо китайці поставили це на широку ногу. Вони кожен рік дають різне, завдання художникам але все на тему їхнього гороскопу. Сьогодні, скажімо, день лева, значить треба зробити чайник в формі лева, наступний – день діви, мусить бути жінка  і так далі. 

Цікаво, а  чому виник бум саме у 80-ті?

Умови такі були життєві. Державі це було цікаво.

В Україні?

Ні, взагалі у світі. Я їздив у Париж робив виставку, і у мене там купили велику керамічну роботу. Там все розуміли і купували. Я їздив в Чехію дуже багато. Там у мене купували кераміку і живопис теж.

“Свято кольору”, 1995 рік, авторська техніка
“Словник античної кераміки”, 2003-2006 рр., 50*45 см., папір, гуаш, аркуш 2
“Словник античної кераміки”, 2003-2006 рр., 50*45 см., папір, гуаш, аркуш 3
“Словник античної кераміки”, 2003-2006 рр., 50*45 см., папір, гуаш, 14 аркушів

Як ви думаєте, якби у нас був такий напрямок, як керамічна скульптура розвинутий, то, українські колекціонери цікавилися б роботами?

Можливо. Я мало з ким знайомий з колекціонерів, майже незнайомий. Їм же треба довго пояснювати, що це кераміка,  вони знаються переважно на живописі, бо він для них зрозумілий. У нас є не тільки колекціонери, а й мистецтвознавці, які працюють з колекціонерами і «втюхують» їм те, що вважають за потрібне, отримуючи якісь дивіденди від художників. Це нормально. Я згоден, щоб мої роботи хтось продавав і я готовий їм платити, але моя кераміка їм нецікава.

В минулому році я зробив дві виставки «Українського народного декоративного мистецтва», і все, що я там показав, подарував музею, тому що колекціонери не цікавляться цим. 

Текст:  Аліна Шевчук

Опис проєкту: 

АРТ-ТЕРАПІЯ ВЕТЕРАНІВ АТО / ООС ТА КОЛИШНІХ В’ЯЗНІВ «ДНР / ЛНР» за підтримки «Українського культурного фонду». 

«МІТЄЦ. РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ПРОСТІР” — інноваційна програма мистецько-психотерапевтичної реабілітації ветеранів АТО / ООС та колишніх в’язнів «ДНР / ЛНР». Над втіленням його у життя працюють команди двох громадських організацій — «МІТЄЦ» та «Львівський психоаналітичний інститут ментального здоров’я».

Впродовж 9 місяців учасники програми беруть участь у 8 майстер-класах із різних видів мистецтва: графіки, живопису, фотографії, кераміки, колажу, ленд-арту, саунд-арту та перформативного танцю. Майстер-класи проводять провідні українські митці: Олексій Аполлонов, Валерій Мілосердов, Сергій Якунін, Олександр Міловзоров, Катерина Свіргуненко, Альона Мамай, Богдан Мороз та ін. Фінальним акордом проєкту стане створення арт-буку та розробка методики психотерапевтами.