Інтерв’ю підготовлене спеціально для газети “День”
З ім’ям Олександра Дубовика пов’язана ціла епоха в сучасному українському мистецтві. Він – син репресованого українського поета, художник – шістдесятник і один з найбільш затребуваних художників ХХI століття, тихий бунтар, який за радянських часів вважав за краще двадцятилітнє розставання з публікою, аніж відмову від своїх ідей. Олександр Дубовик – автор багатьох книг оригінальної есеїстичної прози, в яких він викладає свої погляди на світ, історію і культуру людства, процеси пізнання і творчості. Першого серпня художник святкує 90-річчя.
– Олександре Михайловичу, ви пройшли такий довгий творчий шлях, створили безліч картин і реалізували чимало проєктів, чому ж ви називаєте себе розбовтаним ледарем?
Тому, що я не знаю, що мені наверзеться на думку за хвилину.
– Насправді, – бути готовим до цих миттєвих “озарінь”, вимагає певної сміливості від художника.
Це моє єство! Що я можу вдіяти, якщо лежати мені подобається набагато більше, ніж ходити.
– Проте вам довелося пройти різні періоди і випробування у житті. І при цьому ви справляєте враження абсолютно добродушної людини.
Люди стають м’якими, коли їх багато “мнуть”. Тож, це – просто такий спосіб пристосування. До того ж, я страшенно боюсь надто серйозних людей, вони небезпечні. Особливо, якщо вірять всьому, що чують. А я не вірю. Тому, я цілковито лояльна і спокійна людина. Знаєте, вчора перечитував статтю Жана-Клода Маркаде про мою творчість. Цікаво, що він сформулював якісь речі, про які я навіть не підозрював. Наприклад, він стверджує, що в мені є бароковий дух. Я про це ніколи не думав, але відчуваю, що, частково, це правда. І це навіть незалежно від мене. Бароко – це ж сум’яття і стан постійної тривоги. Це внутрішнє відчуття людини, ніби вона біжить і хвилюється, що її хтось наздоганяє, і потрібно бути обережним. Барокова свідомість – це, коли є надія на те, що є щось вище, і не обов’язково Бог. Сучасні фізики вбудовують ці ідеї в квантову теорію Всесвіту. Я подумав, що через якийсь час вони і до теми реінкарнації прийдуть.
– Я знаю, навіть є такий вислів, що сучасна наукова мова – це аналог містицизму …
Я вважаю, що наука не тільки наївна, але і є самонавіюванною. Ось люди вселили собі якусь істину і “танцюють” від неї. А немає Бога – немає істини, немає Бога – немає краси. І вся система зруйнувалась, знову потрібно створювати піраміду. Для чого? Напевно, тому що життя – коротке і людині важливо знати, що це не кінець.
– Очевидно, ми вже звикли до матеріалістичного, атеїстичного світогляду, згідно якого варто соромитися цих взаємин з вічністю. А є ще “ефект спостерігача”. Квантова теорія стверджує, що просте спостереження за процесом неминуче змінює його результат.
Так, це останній “крик” науки, хоч теорія виникла досить давно. У першій половині ХХ століття з’явився знаменитий принцип невизначеності Гейзенберга. Вчений тільки передчував, а потім це було доведено теоретично, що, якщо стежити за експериментом, він змінюється. Зараз існує фізична теорія, яка стверджує, що реальності не існує. Вона виникає з магнітного поля тоді, коли ми на неї дивимося, з нічого. Це незбагненно. Я сам не можу зрозуміти, як же з нічого може щось виникнути. Так от, я вважаю, що всю культуру породив людський погляд. Тому, шукати якісь аналоги у Всесвіті, мені здається, смішним. Але я припускаю, що ми існуємо в якомусь полі, яке повертається до нас, перетворюється і всі ці несподівані зіткнення, які ніяк логічно виправдати не можна, нам незрозумілі.
– Але ж на якомусь емоційному рівні вони нам зрозумілі, просто не вписуються в ту категоріальну систему, якою ми оперуємо.
Коли йдеться, наприклад, про квантові речі, я запитую: як так могло статися, що Шекспір і Сервантес померли в один і той же день, і в одну й ту саму годину. Будь-яка теорія ймовірності це не може пояснити. Це абсолютно незбагненно, але це сталося. Тож, все мистецтво – це квантова позиція, тому, як би художник не пояснював і не вибудовував систему, спрацьовують зовсім інші принципи. І головне, існують інші цілі, про які ми навіть не підозрюємо зараз. Світ постійно трансформується, Всесвіт розширюється, імперії руйнуються, а люди вважають за краще міркувати про комунальні тарифи. Обирають побутову реальність замість квантової. І це навряд чи розумно.
Справа в тому, що сингулярність вже проникає в наше життя. Є такий тест Тюрінга. Він спрямований на оцінювання роботів (машин) на їхню здатність проявляти інтелектуально обумовлену поведінку. Вважається, що через 30 років роботи будуть набагато розумнішими за людей й володітимуть повним комплектом людських реакцій. І через кілька десятків років їх буде 10 мільярдів, тобто, більше, ніж людей. Я схильний в це вірити, я сам бачив, як роботи обмінюються інформацією без участі людини. І нам цю сингулярність потрібно перетравити. Зрозуміти, чи проявиться це в мистецтві. Все змінюється настільки швидко і настільки рішуче … Це буде інша людина і інший погляд на світ, культуру, мистецтво.
– Розглядаючи ваші роботи за 2020 рік, помітно, що ви поєднуєте в них непоєднуване.
Ідея була в тому, щоб існувати на межі реального, впізнаваного і того абсолютно непізнавано, на межі тих вібрацій тривоги і внутрішньої невпевненості, які породжують навколишній хаос. Тому багато чого ми намагаємося вибудувати до ладу, щоб якось цьому протистояти. Хоча я і не вважаю хаос негативним елементом. Взагалі, не існує ні простих речей ні простого мистецтва. Все вибудовується поза нашої участі.
От, коли я працював над альбомом, чи думав я, що з нього народиться арт-бук? Ні. Просто записував якісь афоризми, які спадали на думку, враження. Я не міркував, що буду щось збирати і це буде щось цікаве. А вийшло цікаве, бо це арт-бук.
– Кажуть, що життя – це парк атракціонів або фільм повного занурення, голографічна ілюзія …
Кілька років тому я дуже старанно перечитав «Божественну комедію» Данте. Всі три томи. Це жах, коли я, сучасна людина, читаю про всі ці жахи. І, знаєте, нинішня галузь технології посміялася б з цього “пекла”. Це ж література для тінейджерів. Інша справа, що я не можу оцінити її зі стилістичної точки зору. Не виключаю, що італійською – це може бути божественно. Припускаю, що просто є якісь аспекти, які раніше ми не сприймали, а зараз цінуємо.
– Але, з іншого боку, це і є свідченням еволюції. Хвіст відпав давно, а ось ці еволюційні щаблі в духовному, інтелектуальному і художньому розвитку, ми проходимо тільки зараз. І ваші афористичні арт-буки цьому адекватне жанрове підтвердження.
Щодо арт-бука, я не усвідомлював, що він вийде таким спонтанним. Зараз я розумію, що ці різнохарактерні і різночасові речі можуть здатися повним абсурдом і еклектикою, можна подумати, що я десь щось насмикав. Але нічого подібного, це не еклектика, це нова цілісність, яку ми ще не цілком усвідомили.
– Давайте докладніше поговоримо про ваш арт-бук, який нині готується до друку.
Він уже в друкарні. В цілому таких великих і маленьких альбомів у мене 53. Цього разу я обрав кишеньковий формат. Це мої записи і вірші, вони хаотичні. Що спало на думку, то і пишу. Але давайте не про мене, а поговоримо про арт-буки, як про літературний принцип. Зараз, на мій погляд, це єдино цікавий варіант. Мені багато хто радив, що арт-бук повинен обов’язково розповідати про жахи навколишньої повсякденності, відображати якимось чином соціально-економічні та політичні кризові моменти, інтерпретувати їх. Таке мислення я вважаю примітивним. Життя – не та жалюгідна вистава, за якою ми з жахом спостерігаємо. Життя – це те, що з нами відбувається, коли ми перестаємо бути маріонетками. Коли намагаємось зберегти себе, власний дух, спосіб мислення. Це героїчні зусилля, треба сказати.
Свобода – це здатність позбутися інтелектуально від таких намірів тебе вкрутити в події, обмежити чимось і пояснити, що ти щось повинен, або не повинен.
– Ми говорили про те, що життя – свого роду експеримент. Чи можемо ми припустити, що людина, проживаючи своє життя, по відношенню до нього і є тим самим квантовим спостерігачем? І таким чином впливає на цей експеримент.
Безумовно! Ось я, наприклад, – впертий хохол, і що б не говорили про українців, наше впертість – це насправді стійкість, в основі якої гнучкість і сприйнятливість. У мені завжди відчувалось протистояння. Це впертість і постійний опір давав свої плоди. Вже потім я поступово усвідомлював, чому мене не задовольняє те чи інше. Наприклад, в 70-х я їздив до Москви, тому що там була краща атмосфера, там не змогли всіх задавити. А коли почав отримувати більш широку інформацію і зрозумів, що їздити в Москву немає сенсу. Це вторинне, як і все російське мистецтво. Як в принципі і вся світова культура. Це злодійство. Але є, я б сказав, відкрите злодійство, коли тобі щось пропонується, але ти можеш і це не їсти. Але, коли тобі пропонують щось пережоване і єдине, тут вже вибачте – це плагіат.
Потім я почав їздити до Європи, відвідав купу музеїв сучасного мистецтва і досі отримую насолоду від мистецтва. Візьмемо, наприклад, сучасних художників, яким раптом відкрилася абстракція, в якій вони нічого не тямлять. Але, оскільки вона купується – вони її роблять. Вони витрачають життя на те, що давно померло. Я, якщо працюю, то роблю все собі на радість. Я відчуваю варіанти, які я міг би прожити, але це інші вимоги та інша міць, інші елементи, які заряджені потужною енергією. Причому енергією бароковою. А барокова енергія – це верх і низ, це діалоги і боротьба між тим і іншим. У мене нічого випадково не буває. Наприклад, коли я в якихось роботах зіставляю безтілесні ідеї, тінь та лише кольорові плями з якимось реальним предметом, це шок. Це є нове в мистецтві, побачити верх і низ, і зіштовхнути їх лобами. В результаті іскри летять. І коли вони стикаються, виникає драматизм небаченої сили. Тому, що життя і мистецтво – це енергія. Є магнетичне поле, куди вони стягуються і де у них починається боротьба. І хтось говорить, що ми це дізнаємося, ми це бачили. Так, бачили. Але ви не бачили в іншому існуванні. Ось вони не можуть відчути весь драматизм людського погляду. Адже, тільки людина своїм поглядом може створити світ.
– Хочу сказати, що це повноцінна експозиція. Причому, мені здається, що вона змінюється.
Так. Коли я створюю роботи, вони красиві, декоративні. Їх можна спокійно повісити і жити з ними. Але ніхто не бачить, що все це камуфляж, тому що за всім цим є тривога. Наприклад, мій фон і все, що є в картині – це моє ставлення до фундаментальних речей. Це повітряна перспектива, воно все одно там залишається. Але ж насправді, її немає і ми не знаємо, якого кольору космос. І ось, коли замість цього кольору виникає натяк на повітряну перспективу – виникає ідея субстанції. Це космічна річ. Це темна матерія, яка на 98% заповнює весь космос і, про яку ніхто нічого не знає. Так ось, ця субстанція – не декоративна річ. А так званий фон – зовсім не фон. Він дає заряд чисто енергетично: спокійний і умиротворений, тривожний … Коли людина дивиться, вона не усвідомлює, для чого це робиться і що за цим стоїть.
Дуже матеріальне, дуже зрозуміле і дуже народне мистецтво – це черства скибка хліба, намащена ікрою. Без ікри можна обійтися. Але, по-перше, це не смачно, а, по-друге, можна вдавитися цим шматком. А коли там є щось, що виблискує, заломлюється і робить це життя прийнятним, – це не те слово. Неважливо, що ти з’їв. Завжди має бути щось вище. Щось, чого хочеться з’їсти, але, що недоступне. Але не тільки тому, що воно дороге, а тому, що потрібно жити, їсти картоплю, займатися ще чимось важливим.
– Чи можна співвіднести вашу творчість з різними етапами в історії країни? У ньому теж є різні періоди, хоча всі вони об’єднані вашим абсолютно пізнаваним авторським «почерком» …
Знаєте, Поль Валері, якого я дуже люблю, одного разу сказав, що значимість художника визначається кількістю знаків, які він вводить в обіг мистецтва. Оскільки у мене з самого початку було досить дискомфортне існування, ці знаки – «Пророк», «Ніка», «Тріумфатор», «Букет» – виникали як певний стан душі, як нові міфи. Між іншим, повернення до міфології характерне саме для мене, тому що актуальне мистецтво не має понятійних рівнів і не вигадує казок. Все це залишилося в минулому … Суть у тому, що, створюючи свій внутрішній світ, ми нашаровуємо його, вибудовуємо своє життя з якихось уявленнях. Народжені нами міфологічні структури по суті – живі істоти, і вони існують вже окрім нас, окрім мене …
Спілкувалась Ганна Шерман
Фотоілюстрації надані Олександром Дубовиком