Владислав Шерешевський — художник, що працює дуже активно: відгукується на події, які відбуваються довкола, фіксує настрої, асоціації, жартує, іронізує, та з легкістю відпускає картини у світ… Сам художник каже, що його мистецтво — як трагікомедія. І справді, у роботах Шерешевського, як і в реальному житті, є і гумор, і абсурд, і приховані сенси, і глибокі почуття.
Учора Владиславу Шерешевському виповнилося 60 років. Ми зустрілися з художником незадовго до його Дня народження, у майстерні на Лук’янівській. Владислав Шерешевський розповів, як став художником, як шукав свій шлях у мистецтві, як з’являються ідеї для картин та що відбувається в Україні у світі мистецтва тепер, під час війни.
Шлях до професії художника
З дитинства усе йшло до того, що я буду художником. У 4-5 років я любив сидіти у робочому кабінеті мого дідуся і малювати. У тому кабінеті був великий зручний стіл, кольорові олівці, ручки і блокноти. Дуже мені усе це подобалося.
Згодом, у 7-8 років, я почав вигадувати якісь історії, записувати і малювати до них ілюстрації. Досить швидко зрозумів, що намалювати історію простіше, ніж записати. І усі мої історії починалися текстами, а закінчувалися малюнками.
Батьки бачили моє захоплення і записали мене у дитячу художню студію Наума Осташинського (у Києві, на колишній вулиці Льва Толстого). Мені не дуже подобалося там, але я все ж ходив, навчався… Зрештою, зі студії мене вигнали, коли я зламав ніс Бетховену. Справа у тому, що в студії була велика голова Бетховена із пластиліну. Мені дуже кортіло дізнатися, чи станеться щось із скульптурою, якщо вдарити по ній. Потрапив по носу, ніс зламався, і мене вигнали. Пізніше пропонували повернутися, але я сказав батькам, що вже не повернуся, не хочу.
Кілька років я ніде не навчався малюванню, та все одно вдома щось малював. І якось батьки вирішили, що мені варто вступити до республіканської художньої школи (тепер — Київський державний художній ліцей імені Т.Г. Шевченка).

Пам’ятаю, це було влітку, я був у спортивному таборі, приїхав тато і сказав, що треба вступати до художньої школи. Я засумнівався: «Може не треба?». Але тато сказав, що мама вже вирішила, отже — треба.
Я малював добре, але до вступних іспитів не готувався. Скажімо, гіпсовий кубик я малював на іспиті вперше у житті. За натюрморт — яблуко з глечиком — отримав трійку або четвірку. Але за композицію отримав п’ятірку. Я не проходив за кількістю балів, та робота з композиції дуже сподобалася директору школи, Музиці Олександру Федоровичу, він побачив у ній щось цікаве, і мене взяли.
Професійне навчання
Художня школа була для мене місцем свободи. Вона знаходилася (і досі там) на Сирці. Поруч були ще дві мистецькі школи — музична і хореографічна. Це було чудове місце: величезний безлюдний парк, дитяча залізниця… Атмосфера довкола сприяла відчуттю свободи. Тепер усе навколо забудоване, і художня школа, і місце — вже не ті. Не тому, що я старий і бурчу, а й справді, дуже багато усього змінилося.
Багато людей, які навчалися у художній школі приблизно у ті ж роки, що і я, стали успішними, відомими (принаймні у Києві, але не тільки) митцями. У школі було багато хлопчиків, приблизно 60-65% учнів. Ми конкурували не тільки бійками, а й у тому, хто краще малює. Цікаво, що тепер у цій школі набагато більше дівчат, ніж хлопців. За останні 15 років професія художника в Україні стала переважно жіночою (серед молодшого покоління). Звісно, багато талановитих художників, які мають що сказати, є і серед жінок, і серед чоловіків. Проте, професія художника вже не така престижна, як раніше. Часто люди закінчують художній інститут, але йдуть працювати на якусь офісну роботу, малюють тільки на вихідних.

В 11 класі я ходив на додаткові заняття у студію Віктора Івановича Зарецького, вчився у нього малюнку. У той час майже усі так робили: займалися ще десь додатково, щоб серйозніше підготуватися до вступу в інститут.
Я вирішив вступати у художній інститут на графіку. Хотів робити ілюстрації до книг, і на той час графіка була найвільнішим мистецтвом. У живописі — не те, щоб ти мусив малювати лише Леніна, та все одно, щось у цьому напрямку. Або — малювати «в шухляду». Багато талановитих художників так і працювали: скажімо, раз на три місяці робили щось на замовлення, аби мати гроші на життя, а решту часу малювали для себе. На виставки ті роботи не брали, але в майстерні до художників приходили шанувальники мистецтва — інтелігенція, іноземні дипломати. Іноді якісь роботи й купували.
Про свій намір вступати на графіку я розповів Зарецькому, і він сказав мені: «Але ж ти все одно будеш живописцем…». Тоді я не розумів, звідки він може знати це. Та тепер, коли у мене є досвід, за роботами художника-початківця я теж можу побачити, як він розвиватиметься, що буде далі.

Як і планував, я вступив на графіку, після розподілу потрапив у майстерню до Василя Яковича Чебаника. Десь на третьому курсі почав писати картини олійними фарбами, а на п’ятому курсі на республіканські виставки подавав вже живописні роботи.
Перші успіхи в живопису
Якось, на старших курсах інституту, я поїхав у Седнів (Чернігівська область), на базу творчості для художників. Іноді там працювали групи активних молодих митців зі всієї України, керував ними хтось зі знаних художників. Нашу групу набирав тоді Тіберій Сільваші, було близько 50-60 митців. На той захід я поїхав як графік, а повернувся живописцем. Перший тиждень намагався робити щось графічне, але потім зрозумів — час розкріпачитися, звільнитися і робити те, що хочеться. Це був вже час економічної кризи, проте у Седневі був магазин для художників: там я знайшов фарби, полотно, і почав малювати. За півтора місяця привіз, мабуть, вісім великих двометрових картин.
Після цієї поїздки я почав багато малювати. Малював здебільшого великі картини — 2х1,5; 1х1. Я шукав себе, і була потреба самовиражатися у великих полотнах. Вже тоді мої роботи були з гумором, часто зухвалі й нахабні, я вигадував до них іронічні назви. Мабуть, це відображення мого характеру. В юності я був балакучим, «майстром розмовного жанру». Лише згодом, коли почав багато працювати, помітив, що став менше говорити. Коли 8 годин працюєш сам на сам, щось обмірковуєш, розбираєшся у собі, змінюється і характер.

Не всі сприймали мої іронічні картини. Іноді мені казали: «Що ти малюєш, хто це купуватиме…». Сумнівалися, чи такі роботи можна показувати на виставках. Проте, якось була виставка творчої групи, у якій я брав участь. Привіз багато картин, але на виставці експонували одну велику роботу (3х2) і декілька маленьких. Решта робіт поклали збоку, у якийсь куток. На цю виставку потрапили іноземці, американці. Їм сподобалися мої роботи, і вони спитали в організаторів: «Де ще можна подивитися роботи цього художника?». Їм відповіли: «Та отам, в загашнику, є ще з десять робіт, дивіться». І ті іноземці купили тоді 6 чи 8 моїх робіт по $170. Я несподівано розбагатів і зрозумів, що все-таки я на правильному шляху: адже люди купили найбільш нахабні мої роботи.
Продаж картин

Найпершим покупцем моїх робіт було Міністерство культури. Це була графіка, курсова робота. Я зробив серію картин до «Снігової королеви», три або чотири з них показував на виставці, і їх купили.
Тоді, у мої студентські роки, це ще працювало: був спеціальний фонд, держава виділяла гроші, і Міністерство культури закуповувало мистецькі твори. Потім роботи розподіляли по музеях, по якихось колекціях, іноді робили спеціальні замовлення для поліклінік або інших установ. Не знаю, де тепер ті мої роботи, не бачив їх з того часу.
Взагалі, є дуже багато робіт, про «долю» яких я нічого не знаю. У молоді роки, коли усе життя попереду, не думаєш про це: продав картину — і добре, далі вона кудись поїхала і живе своїм життям. Тепер теж таке часто буває. Коли картини купують у мене, звісно, я знаю, де вони. Але часто роботи купують через галереї, на аукціонах за кордоном, тоді я не знаю покупців. Буває, колекціонери обмінюються роботами… Але тепер вже є окремі картини, знакові для мене, які я не хочу продавати і залишаю їх собі.
Коли я закінчив художній інститут, продавати картини було складно. Це був 1991 рік, почалася криза, зарплати затримували по пів року і у людей не було грошей. У той час ще працювали державні салони, у яких виставляли і продавали картини. Іноді люди, які їхали за кордон, купували там картини, щоб взяти з собою. Та, звісно, їх більше цікавили полотна невеликого розміру.
Десь через рік після виставки, на якій мої роботи купили американці, у Київ приїхав німецький бізнесмен і колекціонер Натан Ріс. Хтось привів його до мене у майстерню і він купив п’ять великих картин. Потім я зробив виставку у нього в Гамбурзі, згодом — ще одну. У Натана Ріса був великий офіс, всі стіни у ньому були завішені картинами. Також він мав власний замок і під дахом — окремий склад з картинами, кожна робота там була окремо акуратно запакована. Час від часу він змінював експозицію в офісі: 100 картин забирав і привозив 100 нових. З цим колекціонером я співпрацював кілька років, до 1998-го…
Тепер про мене і про мої роботи знає багато шанувальників мистецтва. Тож люди часто звертаються до мене напряму, коли хочуть купити або замовити якусь роботу. Але я все одно часто роблю виставки в галереях. Галереї і музеї — це стіни для робіт, це місце, куди приходять люди, завдяки виставкам з’являються нові шанувальники мистецтва.
Як виникають ідеї картин
Я з тих художників, що малюють на актуальні теми. Довкола, в соціумі, щось відбувається, проходить через думки, — і з’являються картини.
Скажімо, у 2014 році, коли росіяни захопили Крим, я намалював картину «Плебейсцит»: за столом сидять три п’яниці, один з них начебто інтелігент. На столі пластикова тарілка, пляшки та недоїдки, навколо — радянські меблі і різний непотріб. Назва «Плебейсцит» близька за звучанням до слова «плебісцит» (референдум, рішення народу).

Згодом почали з’являтися інші роботи на цю тему — «Батьку, не стріляйте» (про те, що Україна вирішила не воювати за Крим у той час), картини з «зеленими чоловічками».

Також у 2014-му, після Революції Гідності, я намалював «Kish mir in tuches» (Kiss my Ass). Вона нагадує картину Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Ще одна робота, що перегукується з відомою картиною — це «Бавовна». Вона нагадує картину Ван Гога з квітучою мигдалевою гілкою у склянці, проте гілка бавовни для нас сьогодні актуальніша (картина написана вже недавно, після повномасштабного вторгнення).

Також — «Папа слухає вагнера». Я давно помічав, що Пригожин і Папа Римський схожі зовні. Був момент, коли Папа Римський висловлював дуже дивні заяви щодо війни в Україні, тож я не міг обійти цю тему. Картина Рембранта «Повернення блудного сина» також має стосунок до Росії: вона знаходиться у Пітері, в Ермітажі. Тож склалися такі паралелі, і з’явилася ця робота.

«Dark Side» — картина про те, як проходить життя. Я написав її у 2023 році, до 50-річчя альбому «The Dark Side of The Moon» британського рок-гурту Pink Floyd. На мою думку, це один з найкращих альбомів у рок-музиці. На обкладинці цього альбому є промінь світла, заломлений крізь призму. У своїй картині я відтворив його, але й показав, що пройшло 50 років, музикантам вже не 20+, як у ті роки, коли виходив альбом. Мистецтво вічне, а людина старіє.

«Sixty» (60) — також про вік. Троянда вже наполовину зів’яла, але ще тримається і, мабуть, по-своєму красива.

Ідея «Ранкової кави» з’явилася після розмови із знайомим військовим. Він розповідав мені, що іноді — коли затишшя і є можливість — вони вранці на передовій п’ють каву. У ці хвилини військові ще й жартують, підколюють один одного. І коли бачать, що хтось із людей не реагує на гумор, — сприймають це як першу ознаку, що у людини вже надмірна втома, «їде дах». Тоді намагаються цього військового на три дні відправити в тил, щоб він відпочив, або щоб з ним попрацював фахівець. На моїй картині хлопці сміються, тож у них усе добре.

У Києві на Володимирській гірці стоїть скульптура Данте. Для захисту вона тепер обкладена мішками з піском. Я побачив цю скульптуру влітку 2022 року, коли мішки вже облізли, і з них почав висипатися пісок. Це виглядало цікаво, живописно. Згадав «Божественну комедію» Данте, у якій частина подорожі проходить у пеклі, і з’явилася картина «На півшляху свого земного світу я трапив у похмурий ліс густий…».

Іноді я малюю картини на замовлення. Скажімо, якось мене попросили намалювати позитивну картину з назвою «Нам світять божевільні бабки», щоб повісити її в офісі, в кімнаті для переговорів. Я згадав, що сюжет про «Божевільних бабок» колись був у шоу Довгоносиків, і по-своєму відтворив його в картині.

Картина «Smoke on the Water» — за назвою знаменитої пісні Deep Purple — була майже пророчою. Вийшло так, що я намалював її, опублікував на Facebook, і наступного дня ми дізналися, що напередодні українські військові підбили російський крейсер Москва. Багато людей лайкали моє фото, коментували, поширювали. Так фотографія дійшла до гурту Deep Purple, і музиканти опублікували її на своїй офіційній сторінці. Згодом цю роботу купили на аукціоні за 17 000 євро.

Картину «Для збереження обличчя» я написав, коли йшла мова про те, що треба дати шанс «зберегти путіну обличчя». Виникла асоціація з боксерською рукавичкою. Адже її якраз для того і використовують, щоб зберегти обличчя.

Про процес роботи
Тепер я малюю досить швидко. А коли швидко малюєш, з’являється більше нових задумів, ідей. Щоб не забути, я зберігаю ескізи або якісь фото для нагадування на планшеті. Інколи сідаю, переглядаю це, думаю і слухаю себе — що сьогодні я хотів би малювати. Після того, як намалюю щось яскраве, хочеться монохромного, і навпаки.
Над великою картиною я тепер працюю 3-4 дні. Це дуже швидко. Іноді можу намалювати картину й за день — якщо є конкретний задум, усе вдається. Французький художник Гюстав Курбе казав, що картину треба закінчити за один день, бо це — як прірва, її не перескочити за два рази. Як на мене, це справді так.
Тому я не люблю починати роботу над картиною вдень або ближче до вечора. Зазвичай, в перший день роботи над картиною, починаю працювати о 8 ранку і закінчую о 8 вечора. Картина може бути незакінченою, але у цей день я маю вирішити усе найголовніше у ній. Далі вже домальовую: щось покращую, або погіршую.
Колись третину готових, закінчених картин я переписував. Тепер відсоток робіт, які мене не влаштовують, набагато зменшився: переписую одну з 10 чи навіть з 20.
Про БЖ-АРТ
Зі спільнотою БЖ-АРТ я давно. Разом з іншими художниками спочатку працював на Великій Житомирській, у напівзакинутому будинку. Згодом, з 1999 року, — у майстерні на Лук’янівській. Тепер тут менше художників: холодно, і не усім по кишені обігрівати майстерні електрикою. Я вже добре заробляю, тож міг би й виїхати звідси — купити або зняти квартиру для майстерні. Але у тій майстерні не було б найголовнішого, що є тут — спілкування з іншими художниками, творчої атмосфери. Тут ми заходимо один до одного в майстерню, п’ємо каву, говоримо, і знову йдемо працювати.
Раніше більша частина митців, які тут працювали, були вільними художниками. Вони займалися тільки творчістю і більше ніде не працювали. Тепер таких людей мало: художники викладають в інститутах, або ще десь працюють.
Я залишився вільним художником, ніде не викладаю. Після закінчення інституту у мене було декілька учнів, я готував їх до вступу в художній інститут, займався композицією. Але досить швидко зрозумів, що мені не підходить ця робота: говорити доводиться більше, ніж малювати, це забирає дуже багато сил і часу.
Мистецтво під час війни

Я живу у приміському будинку біля Києва. У лютому 2022 року росіяни були вже поруч, з нашого боку вони планували наступ на Київ. Але, на щастя, до нас окупанти не дійшли.
На початку повномасштабної війни ми з сім’єю поїхали до родичів в Івано-Франківську область. Жили там три місяці. Звісно, я приїхав без полотна і без фарб, але за десять днів після приїзду зміг усе роздобути: полотно і фарби мені надіслали зі Львова. Тоді почав малювати, фотографувати картини і публікувати їх на Facebook. Я ніколи не отримував стільки лайків на картини, як у ті перші 2-3 місяці великої війни. Люди писали мені, що я підтримую їх цими картинами, дякували… Одна з картин, написаних у той час, була на Венеційській бієнале як плакат.
Уже в червні 2022 року у мене була виставка у київській галереї «Білий світ». Там були представлені нові роботи, створені після 24 лютого. Люди приходили на виставку, плакали, і я розумів, що ця робота не даремна. Якщо мистецтво справжнє, воно потрібне людям. Крім того, мої роботи — як трагікомедія, завжди є нагода і посміхнутись. Постійно плакати неможливо, потрібна й надія. І мабуть, мистецтво може її давати.
Своїми картинами я також допомагаю українським військовим. Виставляю картини на благодійних аукціонах — в Україні і за кордоном. Крім того, завжди 10% від продажу робіт надсилаю на армію: на певні збори або конкретним людям. Я порахував, що у 2022 році з моїх картин, написаних від початку повномасштабної війни, передав на армію 30 тисяч євро.

Тенденції в українському мистецтві під час війни
Такого активного сплеску мистецтва, як тепер, в Україні давно не було. Митці, які тепер в Україні, працюють дуже активно. Відбуваються цікаві знакові виставки, на які приходять і зрілі люди, і молодь.
Час сконцентрувався: те, що раніше робили за три місяці, тепер роблять за місяць і дуже цікаво. Скажімо, у Київській картинній галереї іноді проходять по три виставки одночасно, і людей приходить набагато більше, ніж коли там експонували Шишкіна й інших художників минулого. Так, сучасні виставки цікавіші, особливо — для молоді. Тож варто робити їх, працювати.
Автор головного фото — Сергій Мазураш.
Підготувала Лариса Лавренюк.