Музей війни: літопис болю й боротьби

Матеріал із журналу «Антиквар» №129

Про те, які завдання постали перед Національним музеєм історії України у Другій світовій війні і як формується новітня частина його зібрання, — у бесіді з генеральним директором музею, кандидатом історичних наук Юрієм Савчуком.

Перші дні повномасштабної війни, евакуація експонатів

— Юрію Костянтиновичу, ви очолили музей у грудні 2021-го, а вже через два місяці вам довелося вирішувати проблеми, не передбачені планом музейного життя. Ідеться не тільки про збереження існуючої колекцій, а й про збір артефактів нової війни — мало не з перших її днів.

— Мабуть, наше життя нічим не відрізнялося б від життя інших національних музеїв, якби не одне «але» — те, що ми є музеєм війни. Навіть у наших статутних документах, затверджених кілька років тому, поряд із повною офіційною назвою — «Національний музей історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс» — фігурує скорочена: «Музей війни».

Це покладає на нас справді історичну відповідальність, окреслює низку питань, які, можливо, не стоять перед іншими музеями, а саме: формування історичної пам’яті, документування війни, поповнення фондів артефактами поточних подій та актуалізації того, що в нас уже є.

— Останнє, гадаю, стосується і монумента «Батьківщина-мати», котрий зараз сприймається зовсім не так, як за радянських часів.

— Так, відбулася зміна інтерпретації пам’ятника, з якого раніше і кепкували, і різні прізвиська йому давали… А тепер ми все частіше називаємо його «Рідна мати», сприймаємо як символ захисту, незламності та боротьби. І от у серпні, до Дня Незалежності України, ми презентували надзвичайно цікавий і з мистецької, і з історичної точок зору, і з погляду психології суспільства проєкт «„Батьківщина-мати“. Переозначення», де були зібрані дуже різні матеріали — від авторських ескізів і креслень до мемів. Але акцент було зроблено саме на трансформації образу монумента у свідомості наших співвітчизників, на тому, як із символу перемоги СРСР у війні 1941–1945 років він перетворився на символ боротьби за саме існування українського народу, української політичної нації та держави як найвищої форми людської самоорганізації.

— Повернімося в лютий 2022-го. Що ви мали зробити як директор у перші дні війни?

— Наш музей був чи не єдиним музеєм в Україні, який «зустрів» війну не тільки відкритою експозицією, а ще й міжнародною виставкою. Незважаючи на обстріли, практично всі співробітники прибули 24 лютого до музею, і ми почали демонтувати й пакувати те, що, на наш погляд, опинилося під найбільшою загрозою. Насамперед — експозицію українсько-американського виставкового проєкту «За волю України» — наймасштабнішого не тільки за 30 років нашої незалежності, а й за всю понад 130-літню історію української діаспори. На цій виставці було зібрано унікальні артефакти з 20 музеїв, архівів і бібліотек України та США, пов’язані з маловідомими сторінками періоду Визвольних змагань 1917–1921 років, зокрема історією уніформи відродженого на початку ХХ століття українського війська. І такий зв’язок між минулим і сьогоденням виявився більш ніж символічним.

Отже, виставку було розібрано, і вже 25 лютого розпочалася її евакуація. Рішення про це мені довелося приймати самому, сказати б, на горизонтальному рівні, оскільки предмети із закордонних музеїв формально не підпадали б під дозвіл на вивіз, навіть коли б він був.

— Тобто ніяких розпоряджень згори того дня не було?

— Не було. Існували певні рекомендаційні документи, розроблені напередодні, а також ті, що ми самі затвердили незадовго до війни. Але в житті все відбувається не зовсім так, як на папері…

25 лютого в музеї вже нікого не було, крім технічного персоналу. Дехто прибув до головного монумента разом зі своїми сім’ями, сподіваючись, що «Батьківщина-мати» стане для них надійним укриттям. Власне, з початку березня вони й доглядали музей. Причому цей догляд має свою специфіку, адже головний зал музею розміщено не в звичайному будинку, а під величезною спорудою, внесеною до державного реєстру нерухомих пам’яток у категорії «пам’ятка науки і техніки України місцевого значення». Залишити її без належного технічного обслуговування просто неможливо.

— А як відбувалася евакуація експонатів? Вам було надано якийсь транспорт?

— Удень 25 лютого я вивіз усе, що міг, на власному автомобілі, і встиг буквально в останні хвилини, бо рух містом ставав дедалі складнішим; по дорозі домовлявся з директорами музеїв, щоб прийняли цей вантаж. Пам’ятаю, як біля метро «Берестейська» нацгвардієць на блокпосту сказав, що виїзд через Святошин уже неможливий, бо там «є контакт». І ці слова дали якесь перше розуміння ситуації. 

Тож я змушений був розвертатися на Білу Церкву, уже в темряві з власної вини втрапив в аварію. Ночував посеред поля, бачив і чув ракети… Спробував за когось учепитися — обірвався трос. Потім таки додзвонився до своїх друзів у Вінниці, які на світанку прислали за мною евакуатор. Інші друзі надали авто, бо моя машина не підлягала ремонту, і наступного ранку я вже був у Львові. А потім уночі поїхав назад до Вінниці, дочекався там поїзда, на який сіло п’ятеро чи семеро людей, і врешті-решт 2 березня дістався до Києва. Саме в ті дні я збагнув, що всі ці події, все, що я побачив і що буде далі, треба документувати всіма можливими способами, у тім числі фотофіксацією. Власне, ця перша поїздка-евакуація і стала підсвідомим імпульсом до подальшої роботи — саме підсвідомим, бо тоді мій стан, як і в переважної більшості людей, був шоковим.

— А коли прийшло вже справжнє усвідомлення?

— Дуже скоро. Якщо по датах, то 5 березня. Того дня на територію комплексу приїхали відповідні служби КМДА, щоб замінити прапор, який майорів над Києвом перші десять днів війни.

— Чому його треба було міняти?

— Бо він був пошкоджений через погодні умови. І от я бачу, як цей величезний прапор — 16 на 24 метри — опускається, а тривало це десь хвилини дві, і розумію, що це унікальний експонат, який увібрав у себе енергію спротиву, став «очевидцем» подій, що відбувалися у столиці. Я миттю підбігаю до працівників тих служб і кажу, що забираю прапор до музею. Вони відповідають, що це неможливо і що прапор треба полагодити, бо виготовити в умовах війни новий надзвичайно складно. Але в мене був такий емоційний стан, що я сказав: «Ні, ви не усвідомлюєте значення й вагу цього артефакту, який стане символом нашої Перемоги». Відтоді я його так і називаю: Прапор Перемоги.

— Тобто він залишився в музеї?

— Так, прапор зберігається в головному корпусі, який від початку війни зачинено, але там відбуваються певні важливі заходи. Ми знайшли для нього місце й зробили виставку одного експоната. 

А за два дні до заміни прапора до нас звернулися представники Нацгвардії, СБУ, тероборони, які просили надати їм техніку та деякі компоненти. 

Нове життя музейних експонатів та перша фотовиставка

— Невже зброя, що зберігається в музеї, стала в пригоді?

— Вона називається у нас не зброя, а музейні предмети. Звісно, для бою вони непридатні, але й просили їх з іншою метою — зараз про це вже можна розповісти. 

Отже, 3 березня на територію музею заїжджають важкі крани, трейлери, траки, завантажують дві бойові машини піхоти вагою 13–14 тонн і везуть на міст Патона — як фальшиві приманки. Крім того, у нас брали триноги для станкових кулеметів, у яких була велика потреба, причому брали прямо з експозиції…

Це був перший досвід взаємопідтримки і взаємодопомоги, і так само завдяки допомозі з боку СБУ та військових нам вдалося здійснити свій задум щодо фотофіксації подій воєнного часу. Я був вражений тим, як швидко все змінюється, як лискучий від благополуччя Київ перетворюється на місто, готове захищатися, як його повітря наповнюється зовсім іншим пафосом, іншими емоціями й відчуттями. Але як усе це задокументувати? І от, скориставшись тісним контактом із силовими структурами, я попросив допомоги у проведенні фотозйомки. Два дні ми чекали на людей, які могли б нас супроводжувати, і тільки вранці 8 березня з’являється авто з трьома автоматниками, оперативниками СБУ.

Вони подбали про нашу безпеку, видали мені та музейному фотографові бронежилети, каски, і ми вирушили. Того дня було зроблено майже 150 кадрів, відзнято все, що можна і не можна — блокпости, укріплення, захисники… Ці матеріали стали основою фотовиставки «Київ: репортаж одного дня. 8 березня», яку вже побачили жителі Франції, Південної Кореї, Німеччини, США, Польщі.

Частина фотопроєкту «Київ: репортаж одного дня. 8 березня 2022 р.».
Фото Олени Шовкопляс

— Скільки фотографій ви відібрали для виставки?

— Сорок чотири. Автор — Олена Шовкопляс, член Спілки фотохудожників України. Цей документальний і водночас дуже виразний репортаж став безцінним свідченням оборони Києва.

Першим місцем, де було представлено виставку, став Всесвітній центр миру, свободи та прав людини у французькому Вердені, що я вважаю досить символічним. До того ж відкрилася вона в перший місяць війни, коли у світі не було жодної іншої музейної виставки, присвяченої цій темі. Це справді наш здобуток… 

Виставка надихнула на подальшу роботу, адже ми побачили, що є запит не тільки на щоденне висвітлення війни в пресі, теленовинах чи аналітичних програмах, а й на музейні проєкти, що мають іншу специфіку.

Додам, що торік ми провели кілька фотовиставок, серед яких «Дивись! Маріуполь!». Її основою стали фотографії місцевого жителя, журналіста В’ячеслава Твердохліба, зроблені ним на звичайний смартфон. У липні цю виставку було відкрито в Братиславі завдяки співпраці зі Словацьким національним музеєм. А загалом 2022 року наші проєкти побачили на 21 майданчику в 12 країнах світу.

«Україна — розп’яття»: виставка артефактів війни

— Досі ми говорили про фотопроєкти, але 8 травня ви відкрили безпосередньо в київському музеї велику виставку «Україна — розп’яття», де було представлено вже артефакти війни.

— Так, і вона стала першою в країні та світі музейною виставкою про російсько-українську війну, що базувалася саме на артефактах. Трохи про її підготовку. 

Наступного дня після звільнення Київщини та Чернігівщини, 3 квітня, я зустрівся з головнокомандувачем Збройних сил України Валерієм Залужним і попросив у нього дозвіл на перебування на цих територіях із правом ведення зйомок. За добу ми вже мали спеціальне розпорядження генерального штабу, і розпочався новий етап нашої роботи. Нам виділили супровід, і п’ятого числа відбувся перший виїзд. 

Але ще раніше я спілкувався із заступницею голови Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки Мар’яною Безуглою, яка повідомила, що Головне управління розвідки та інші наші спеціальні підрозділи вже тоді мали певні артефакти — свідчення недавніх подій. Невдовзі нам було передано перші експонати, і стосувалися вони саме російської армії. Важко описати враження, коли приймаєш за актом паспорти знищених російських солдат, печатку військової частини, залитий кров’ю рюкзак… Усе це, нагадаю, відбувалося в кінці березня, тож як тільки з’явилася можливість звернутися до Залужного за дозволом, я не став зволікати. А потім почалися щоденні виїзди — Буча, Гостомель, Ірпінь, Бородянка, Ворзель, і сотні артефактів, знайдених в окопах, на місцях боїв, у розбитих оселях… Ці перші експедиції тривали з 5 до 16 квітня, а те, що ми з них привезли, стало основою першої музейної виставки.

— Я бачила ту експозицію й відчула в ній не стільки військово-історичний, скільки культурологічно-гуманітарний підхід.

— На це всі звертають увагу. Річ у тім, що з радянських часів ми звикли до іншої традиції — мілітарної, де акцент робився на озброєння, техніку, амуніцію. Нам здався важливішим інший ракурс, відображений навіть у назві «Україна — розп’яття»: можливість показати війну не тільки як великий воєнний конфлікт, а передусім як велику соціогуманітарну катастрофу. Разом із тим була потреба в прямому значенні слова вдивитися в обличчя ворога. На той час його образ уже сформували інтернет, медійний простір, креативна індустрія, проте враження, що справляє фотографія чи картинка в телевізорі, відрізняється від емоцій, які виникають при зустрічі з автентичним артефактом, до якого навіть можна доторкнутися.

Звісно, у нас було зібрано чимало матеріалів про наших героїв, котрі й тепер перебувають на фронті або, на жаль, загинули, про їхні родини, про людей, що опинилися в окупації. Але ми не поширювали цю інформацію, бо за всіма такими речами стежить ворог. Це ускладнює саму можливість показати нашу героїчну боротьбу та оборону, але ми мусимо враховувати всі ризики.

— Мене вразило, як ви представили на тій виставці трансформоване, травмоване мирне життя.

— У виставці поєднано дві протилежні частини: одна називається «Орда», друга — «Розп’яття». У першій ідеться про «цінності» росіян, що розкриваються через певні предмети, документи, пропагандистські матеріали. Поруч ми показуємо, в який спосіб вони несуть свої «цінності» вільним народам і вільним країнам, доводимо, що їхньою справжньою вірою є насильство та агресія. І, певно, ніщо не змогло б проілюструвати це красномовніше, ніж ікона «Зняття з хреста» із застряглим осколком російської міни.

Але є на виставці й друга частина — образ України. Попри те, що ми бачимо там свідчення руйнувань, обпалені віконні рами, врятовані духовні та культурні пам’ятки, вона є життєствердною, бо зміцнює віру в нашу перемогу. Мабуть, найяскравіше соціогуманітарний аспект виставки розкриває частина експозиції під назвою «Укриття». Це інсталяція, де абсолютно точно відтворено гостомельське бомбосховище й показано, як війна змінила життя цивільних людей. Перш ніж перевезти речі з цього укриття до музею, ми зробили кількасот фотографій, щоб зафіксувати розташування предметів і потім так само розмістити їх в експозиції. До речі, зараз ми ведемо перемовини щодо показу цієї виставки за кордоном.

Із дуже важливих для нас подій хочу також згадати виставку, що відкрилася 21 вересня в Каунасі. Її назва — «Forever free Ukraine», і це та сама українсько-американська виставка «За волю України», експонати якої я в березні вивіз до Львова. Звідти їх переправили до США, а згодом знов до Європи, щоб продемонструвати в Литві, у Музеї війни імені Вітольда Великого. Ця подія є справді знаковою для всієї нашої культури, бо йдеться про першу музейну виставку України у статусі кандидата в ЄС.

Про музейні експедиції, збір артефактів та спілкування з людьми зі звільнених територій

— І паралельно з такою активною виставковою роботою ви весь час продовжували комплектувати фонди новими артефактами?

— Так, ми регулярно виїжджали в експедиції, причому намагалися потрапити на звільнені території буквально на другий-третій день.

Це неймовірний досвід і неймовірні відчуття, коли ти опиняєшся в ще закритих містах, фільмуєш входження туди загонів Держслужби з надзвичайних ситуацій, слухаєш розповіді людей, що жили в окупації…

— Ви записували їхні розповіді?

— Звісно. У всіх цих експедиціях ми робимо три речі: комплектуємо фонди (тобто збираємо артефакти), робимо фотодокументування та записуємо усні історії — те, що називається Oral History. А найголовніше, що все відбувається на твоїх очах, і ти помічаєш і особливості окупації, і особливості звільнення, і багато інших нюансів. 

В Ізюмі, наприклад, я був двічі: уперше — на третій день після звільнення, а потім через місяць. Бачив, як стрімко оживає місто, як змінюються люди, змінюються їхні реакції. Ніби життя завмерло, а потім, як кажуть телевізійники, «картинка пішла». З Ізюма ми вивезли вантажівку артефактів, причому КамАЗ, наданий нам військовими, був трофейним.

До Херсона мені пощастило потрапити 13 листопада, на третій день після звільнення. Я спілкувався з людьми, які всю ніч святкували на площі, бачив їхні емоції… Коли ми прибули до міста, там не було ні світла, ні води — херсонці носили її з Дніпра, а ми робили фото, брали в них інтерв’ю. З тієї експедиції ми привезли зразки російської пропаганди, і вже 20 листопада, через дев’ять днів після деокупації міста, відкрили вистав- ку «Херсон. „Русскій мір“. 9 днів. Vідспівування», що мала тривати до сорокового дня. Отже, влаштували таку собі панахиду по «русскому міру». Як бачите, наша унікальна колекція весь час зростала.

— Але ж усі ці артефакти треба було інвентаризувати, провести санітарну обробку, оцифрувати?

— Справді, відвідувач бачить тільки надводну частину айсберга, а є ще підводна, непомітна для стороннього ока. То вже царина фахівців із реставраційного відділу та відділу фондової роботи, котрі приймають речі, присвоюють їм інвентарні номери, просушують, чистять і так далі й тому подібне. Це величезна частина роботи, яка, повторюся, залишається для всіх непомітною. Для прикладу: на одній тільки виставці «Україна — розп’яття» було представлено понад 1 700 предметів, а загалом минулого року колекцію поповнило 7 000 артефактів.

Звісно, і підготовка кожної виставки вимагає багато часу. Бо, крім самих артефактів, потрібні загальна концепція, відповідно до якої всі ці предмети аранжуються музейними методами, докладні підтекстівки тощо. Величезну роль відіграє в цьому процесі художньо-просторове рішення, і я дуже радий співпраці з художником Антоном Логовим, разом з яким було здійснено кілька проєктів, зокрема «Україна — розп’яття». Додам також, що наші перші виставки готувалися мінімальною кількістю людей, але згодом їх ставало все більше, і ця хвиля творчої енергії зростала. До речі, сьогодні майже всі наші штатні співробітники працюють, за винятком тих, хто служить у ЗСУ чи поки перебуває за кордоном.

Отже, підсумовуючи, можу сказати: незважаючи ні на що, наше музейне життя було дуже насиченим. Воно включало збір артефактів, фотодокументування, запис усних історій, проведення виставок — і на території нашого комплексу, і за межами України.

Крім того, ми здобули унікальний досвід партнерства із ЗСУ, причому йдеться не тільки про допомогу, яку вони надавали нам під час експедицій. Зокрема, у квітні службовці військ зв’язку та кібербезпеки ЗСУ об’їхали більшість населених пунктів Бучанського та Вишгородського районів, що постраждали від російської агресії, і привезли звідти десятки артефактів.

Наголошу, що свої польові дослідження вони будували за найкращими зразками музейних наукових експедицій. Спершу ми зустрілися з військовими у лісі, обговорили можливу співпрацю, і на День захисника України відкрили виставку «Музейний фронт» із зібраних ними артефактів. Кураторами були діючий військовослужбовець «Музейник» і наш співробітник. Після завершення виставки всі матеріали було передано Музею війни.

Я згадав лише декілька епізодів з нашого музейного життя, але, сподіваюся, після перемоги ми продовжимо цю розмову.

Спілкувалася Ганна Шерман