Інтерв’ю з Вікторією Гуленко, радницею з питань культури в Посольстві України у Франції
Вікторія Гуленко вже три роки очолює Український культурний центр Посольства України у Франції. На цій посаді вона почала працювати у 2020 році, у розпал пандемії коронавірусу. Тепер її головне завдання — підтримувати увагу до війни в Україні та показувати французам, якою є Україна насправді, яка її культура і традиції.
В інтерв’ю «Антиквару» Вікторія Гуленко розповіла про те, як працює Український культурний центр в Парижі, які проєкти реалізовує та які форми співпраці між різними країнами найбільш ефективні.
Про роботу в період локдауну
— Розкажіть, будь ласка, як ви почали працювати в Українському культурному центрі в Парижі, як це відбулося у вашому житті?
— Я працюю в Міністерстві закордонних справ вже 16 років. Спочатку я займалася питаннями національних меншин та гуманітарними питаннями. Також працювала в Женеві, в постійному представництві України при відділенні ООН та інших міжнародних організаціях. Тобто моя кар’єра була пов’язана з міжнародним правом і міжнародними організаціями.
На якомусь етапі я подумала, що вже досить вільно почуваюся у сфері міжнародного права. Мені захотілося чогось більшого, — тоді я обрала напрямок культури. Моя освіта і знання мов дозволяли перейти у цю сферу. Тому я пройшла конкурс, приїхала у Францію, і почала працювати.
На мою думку, культура — найбільш перспективний напрям в міжнародних відносинах, у встановленні довготривалих міцних зв’язків між націями й народами, і навіть у політичному плані. Культура — це те єдине, що залишається після всіх.
Крім того, для мене ключовим було питання результату. У тих сферах, в яких я працювала раніше, — міжнародних відносин та міжнародного права — питання швидкого результату взагалі не стоїть. Це праця на довгі роки. У культурі, залежно від мети, результат можна отримати сьогодні, завтра, через декілька років, але він завжди досить вагомий і видимий.
— Як ви визначаєте для себе, що є результатом?
— Спочатку моїм головним завданням було зробити так, щоб культурний напрям у Парижі мав певну сталість, кількість і довготривалість.
Так сталося, що влітку 2020 року, коли я почала працювати тут, в українському посольстві усе змінилося: приїхав новий посол (Вадим Омельченко), з’явилася нова команда і фактично ми все почали заново. До того ж, це якраз був рік пандемії, у Франції два роки нічого не відбувалося, усе стояло на паузі. Було складно вписуватися у нові реалії, починати усе заново. Тож ми взялися за довготривалі проєкти.
Скажімо, ми почали працювати над виданням книги «Україна. Їжа та історія»: вирішили перекласти її французькою і поширювати гастрономію як частину української культури за кордоном. Та Франція має таку специфіку, що люди тут ніколи не купують книги іноземних видавництв. Багато українських видавництв перекладали книжки французькою, намагалися через дистриб’ютора продавати їх у Франції, але це ніколи не працювало. Залишався єдиний варіант — зробити так, щоб французьке видавництво купило права на книжку і видало її. Нам це вдалося: одне з найбільш відомих, потужних видавництв — Editions de La Martiniere Cuisine — видало книгу. Це видавництво має представництва в Канаді, Бельгії і Швейцарії, тому ця книга автоматично потрапила і на їхні ринки.
Також ми зайнялися перекладом сайту ukraine.ua, на той час його створювали як офіційний сайт України. Переклали аудіогід Версалю на українську мову (це один з проєктів, започаткованих першою леді).
— Тобто ви використали час локдауну з максимально можливою користю.
— Так. Ми мусили шукати варіанти, підлаштовуватися ще й через те, що не мали контактів у сфері культури. Франція у цьому дуже вимоглива: якщо у тебе немає особистих контактів, то працювати дуже важко, майже неможливо.
Звичайно, робота в посольстві дає певний статус, певний бонус для встановлення контактів. На етапі знайомства легше, коли ти приходиш від імені посольства, а не від якоїсь галереї, чи просто як незалежний митець. Проте, далі усе залежить від того, які зв’язки вдалося встановити.
Кожна інституція у Франції, культурна чи з іншої сфери, працює автономно і вважає, що тільки вона має право впливати на свою програму, приймати рішення, що і як буде виконувати. Тому, коли до них звертаються державні органи, у тому числі посольства, часто це сприймають як певний тиск, як спробу вплинути на їхнє рішення. Так, нам обов’язково відповідають. Але це може бути і позитивна відповідь, і ввічлива відмова.
Тобто налагоджувати відносини у Франції — завдання «з зірочкою». Це та країна, у якій необхідні персональні довготривалі зв’язки, довіра. Тут це дуже важливо.
Про проєкти, які вдалося реалізувати до повномасштабної війни
— Як тепер функціонує культурний центр? Локдаун закінчився, проте в Україні йде повномасштабна війна. Як це впливає на вашу роботу?
— Нам пощастило, що між локдауном та війною ми змогли реалізувати декілька гарних проєктів. Їх профінансувала держава, Міністерство закордонних справ, а також спонсори.
- Це була участь України в Paris Design Week, тижні дизайну в Парижі. Він відбувається щороку, і Україна декілька років підряд бере участь у цій події (вперше — ще до ковіду).
- Також до повномасштабного вторгнення ми провели «Дні українського кіно у Парижі» у легендарному кінотеатрі Бальзак біля Єлисейських полів. Усе пройшло дуже гарно, цікаво.
- Цікавою була виставка українського художника Романа Мініна.
- У нас був великий проєкт до 30-річчя незалежності України. Одна з подій — концерт «Піккардійської Терції» у соборі Сен-Мадлен.
Після повномасштабного вторгнення росії, звичайно, увага до України дуже сильно зросла. На наші події почало приходити багато людей. Митці, які виїхали з України — художники, артисти, музиканти — почали безкоштовно пропонувати свої проєкти. Ми робили кваліфікований відбір того, що можемо показати.
Кількість заходів, які ми організовували, зросла, мабуть, в 10 разів, якщо не більше.
Офіційно в культурному центрі я працюю сама і це було б надто велике навантаження. Але, на щастя, поруч було багато небайдужих людей, прийшли волонтери.
Ми почали з ініціативи «Українська весна», анонсували її на початку повномасштабної війни. Це були лекції, дискусії, виставки, кінопокази, концерти, перформанси, літературні читання та інші культурні події від України. «Українська весна» збільшила кількість заходів і задовольняла потреби французів, які приходили щодня до культурного центру із запитами:
- що таке Україна і чим вона відрізняється від Росії?
- що таке українська мова, чим вона відрізняється від російської?
- у чому проблема, чому в Україні війна?
Доводилося постійно усе це пояснювати французам. Та крім тих людей, які до нас приходили, ми мали усім показувати справжню Україну, її культуру. Для цього ми мали привозити з України якісні проєкти, але, на жаль, у нас не було коштів на них. Ця проблема є досі: бюджет на культуру, на функціонування державних установ, особливо культурних, лише зменшується.
— Ваші проєкти фінансує Міністерство закордонних справ України?
— Так. У нас є одна-єдина програма, що має забезпечувати позитивний імідж України за кордоном. Ця програма розподіляється між Українським інститутом і всіма посольствами світу (приблизно 90% іде на інститут, а 10% — на посольства). Тому ми можемо подавати проєкти, але маємо враховувати бюджет, адже гроші потрібні для ЗСУ.
Про роботу під час повномасштабної війни
Минулого року нам багато у чому допомагали французи та партнери з інших країн. Зросла не лише увага, а й лояльність до українців. Нам вдалося зробити декілька open air виставок, в дуже хороших місцях.
- Була виставка про Україну в Пале-Рояль в Парижі, недалеко від Лувру, у затишному дворику за Міністерством культури.
- Разом з Українським інститутом ми робили проєкт «Листівки з України» за кошти Благодійного фонду Dofa Fund та Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Ми розвішували їх вздовж каналу Сен-Мартен на металеві гратки, що оточують сади Вільмен.
- Ми привозили виставку нашого Міністерства культури «Авангардистська історія України», ставили її біля міністерства культури в Парижі.
- Разом з Польським інститутом ми робили виставку «Портрети українського спротиву». Демонстрували її на домі журналістів та на гратах мерії Парижу.
- На фестивалі книги в Парижі був український стенд. Організатори надали нам стенд безкоштовно.
- Ми робили культурні проєкти, але такі, які мали на задньому плані чи на бекґраунді важливі наративи: антипропагандистські, проти війни або ті, які підсвічували проблемні питання війни, причини війни. Скажімо, один з таких проєктів — «Філософія війни». Це був комплексний проєкт, і його ми робили разом з відомою міжнародною асоціацією карикатуристів Cartooning for Peace (створена у 2006 році тодішнім генсеком ООН Кафі Ананом). Ми організували дві виставки: виставку робіт українського карикатуриста Володимира Казаневського та виставку міжнародних карикатуристів, які є якраз членами асоціації. В межах цього проєкту ми також провели круглий стіл, присвячений свободі слова під час війни, разом з партнерами у фундації Жан Жорес.
- Велика вдячність нашим канадським друзям, за підтримки яких нам вдалося реалізувати серію імерсивних виставок «Україна: рік незламності, культура спротиву» у Гран Пале Імерсив, що є філіалом відомого виставкового центру Гран Пале. Ці виставки пройшли до першої річниці повномасштабної війни рф проти України. Сучасний і складний проєкт, за допомогою інноваційного формату імерсивності (immersive — технології повного або часткового занурення у віртуальний світ — ред.), дозволив показати французькій спільноті правдиву та повну інформацію про війну росії проти України, а також показати найвидатніші українські шедеври поета Тараса Шевченка та художниці Марії Примаченко, надані для виставки Національним музеєм Тараса Шевченка в Києві.
Також ми реалізували цікаві проєкти у сфері музики та дизайну:
- минулого року влаштували концерт Тріо Лятошинського, присвячений Федору Якименку у Опера Комік (Opéra-Comique),
- стали співорганізаторами турне Національної капели «Думка» у 5 містах Франції у цьому році,
- за сприяння ЮНЕСКО та Постійного постпредства України при ЮНЕСКО організували концерт «Музична спадщина українського та кримськотатарського народів» у виконанні Kyiv Classic Orchestra у паризькій церкві Сан-Сюльпіс,
- організували спільно з партнерами «Дні Сільвестрова в Парижі»,
- забезпечили участь українських ремісників у міжнародному бієнале ремесл і творчості «Révélations» в Grand Palais Ephemère, одному з найвизначніших фестивалів у секторі високого ремесла та крафту тощо.
Про стратегію та маркер успішності проєктів
— Чи є у вас офіційно прийнята стратегія, за якою ви працюєте?
— Ми працюємо за стратегією публічної дипломатії, прийнятої в МЗС. Щороку Міністерство закордонних справ визначає пріоритети для нашої роботи. Оскільки в Україні іде війна, то, відповідно, наші проєкти спрямовані на боротьбу з російською агресією, боротьбу з дезінформацією, на привернення уваги Європи та французької публіки до проблем війни. Крім того, наше завдання — просувати українську культуру у світі.
Ми намагаємося створити якийсь баланс. Багато працюємо з питаннями боротьби з агресором, але бачимо, що є запит і на розуміння того, що таке Україна, тож, відповідно, розповідаємо і про українські традиції, історію, показуємо наше сучасне мистецтво.
Крім того, одне з важливих завдань, яке нам ставить Міністерство закордонних справ, — це підтримка зв’язків із закордонними українцями. Це дуже великий напрям роботи і в ньому також є багато аспектів. Наприклад, минулого року ми відкрили курси української мови в декількох паризьких школах. Також ми займалися проєктом української книжкової полички (це проєкт, організований за ініціативи першої леді) — ми привозили українську літературу і розповсюджували її у різних закладах, давали українським організаціям, французьким бібліотекам тощо.
Від початку повномасштабної війни ми багато працюємо з українськими дітьми. Це — ті українці, які, як ми сподіваємось, повернуться згодом в Україну, аби відбудовувати нашу державу.
— Як ви працюєте з французькими медіа? Чи вдається робити так, щоб події і проєкти, які ви реалізуєте, потрапляли у французьке інформаційне поле?
— Це складне питання. Для того, щоб українські культурні проєкти потрапляли у французьке медійне поле, потрібно мати команду. В культурному центрі її, по суті, немає.
Посольство загалом — це дипломатична установа, яка має багато політичних завдань і дуже обмежені людські ресурси. Відповідно, ми працюємо над першочерговими завданнями: висвітлюємо політичну позицію держави та її чинники, а також співпрацюємо зі ЗМІ у напрямку політичних подій.
— Що є маркером успішного втілення ваших проєктів? Для вас особисто.
— Це — сам факт втілення цих проєктів. Їхній масштаб, відвідуваність, впізнаваність та якість проєктів, які проходять за підтримки українського посольства.
Також важливе питання партнерства: чи вдалося обрати хорошого партнера і правильно побудувати відносини, домовленості з ним. Від цього залежить успішність проєкту. Наприклад, таким я вважаю продаж книги «Україна. Їжа та історія». Завдяки La Martiniere книга вже потрапила не тільки на франкомовні ринки, а й була перекладена і видана на італійську, німецьку та японську і успішно продається у цих країнах. На підході переклад ще однієї книги. Сподіваюсь, вона буде такою ж успішною. Книги — це мої улюблені проєкти. Адже їх видають, читають, колекціонують і перевидають. Це якраз про Францію.
Про майбутні проєкти і довготривалі зв’язки
— Які найближчі плани у вас? Над чим працюєте тепер?
— На наступний рік ми запланували декілька цікавих проєктів про Україну. Виставки в культурному центрі розписані до кінця наступного сезону, до літа. Проте їх реалізація залежатиме від наявності ресурсів — фінансових і людських — та ситуації. Нам складно планувати на довгострокову перспективу, адже ми є відділом посольства і не працюємо як окрема інституція — з плануванням, бюджетом, відповідними проєктами. У нас є спонтанні важливі завдання, ми маємо щодня реагувати на запити від держави. Не треба забувати, що наша держава знаходиться у стані війни, і що найголовніше завдання для нас сьогодні — боротьба з агресором. Тому більше про наші плани ви почуєте згодом.
Одне я знаю точно: посол Вадим Омельченко встановив високі стандарти іміджу нашої держави у Франції і всі ми (дипломати) намагаємось їм відповідати.
— Як радниця з питань культури ви, мабуть, часто встановлюєте особисті зв’язки з провідними фахівцями в сфері культури, мистецтва, з керівниками культурних інституцій Франції. Розкажіть, будь ласка, про цей досвід.
— Завдання радника з питань культури (або «народна назва» — аташе з питань культури) і посольства загалом — це встановлення зв’язків, контактів між державами. Раніше для такої співпраці створювали спільні комісії. Наприклад, культурно-гуманітарні. По суті, це були дві великі делегації, які час від часу зустрічалися, щось планували, робили «дорожню карту» і працювали за нею. Так могло бути в спокійні часи, не під час війни: ми домовляємося, плануємо, потім реалізуємо спільні проєкти. Це довготривала робота, на багато років.
На жаль, тепер наша співпраця відбувається по-іншому. Ми працюємо на швидку, короткострокову перспективу. У нас немає часу обговорювати плани і дорожні карти. Ми робимо вигляд, що у нас це все вже є, є зв’язки, та, по факту, їх немає.
Наприклад, до повномасштабної війни я займалася двома великими проєктами. Один них — це встановлення зв’язків між київським балетним училищем та французькими балетними училищами (у Франції є три такі, основні). Ми встановили гарні зв’язки з марсельським балетним училищем, були вже на етапі підписання договору, але почалася повномасштабна війна і вмить усе це стало неактуальним.
Другий проєкт полягав у співпраці між паризькою консерваторією та київською консерваторією (Національною музичною академією України, яка досі імені Чайковського). На жаль, цей проєкт також не склався через повномасштабне вторгнення.
Загалом, в нормальних обставинах, усе так і мало би працювати, бо встановлення зв’язків між інституціями дозволяє довго співпрацювати фахівцям.
Крім того, одне із завдань посольства, в якому ми бачимо велику перспективу, — це встановлення побратимств між містами, регіонами, селами, навіть між маленькими комунами та регіональними утвореннями. Це працює у всьому світі, в усіх сферах — політичній, економічній, туристичній і культурній.
Коли такі зв’язки встановлені, то вони працюватимуть 10, 20, 50 років, незалежно від того, що відбуватиметься в державі, яка буде влада тощо. Такі побратимства і зв’язки між інституціями дуже дієві. Вони виникають на ентузіазмі якихось команд, але потім співпраця укорінюється і триває довго. Саме це — працює дуже ефективно.
Цього року було встановлено чимало побратимств між містами Франції та України. Також нам вдалося реалізувати декілька довгострокових проєктів. Як приклад, у квітні у м. Блан-Меніль, що на півночі від Парижу, у рамках проєкту «Шлях Королеви» було встановлено скульптуру Анні Київській. Це проєкт про спільну франко-українську історію та передбачає встановлення скульптур Анні Київській у ключових містах Європи на шляху до Франції. З нагоди Дня незалежності України, 24 серпня, в знак солідарності з українським народом біля музею Петі Пале у Парижі мер Анн Ідальго відкрила сквер «Сквер Києва – українського народу». Саме такі символічні кроки з боку місцевих громад створюють зв’язки між народами на роки.
Тепер завдання культурного центру — підтримувати увагу до України, до війни в Україні, тож ми робимо багато короткострокових проєктів. Проте, серед них є і довгострокові — наприклад, випуск книжок чи створення українських поличок в бібліотеках, підтримка зв’язків з українською громадою за кордоном, задоволення їхніх культурно-мовних потреб, у тому числі підтримка тимчасово переміщених осіб.
Серед останніх успішних довгострокових проєктів, які відбулися за сприяння посольства, можна назвати співпрацю з Лувром. Минулого року, під час візиту першої леді України Олени Зеленської до Франції, посольство та МКІП (Міністерство культури та інформаційної політики України) підписали Лист про наміри співпраці з Лувром. Мета співпраці — запровадження україномовного аудіогіду у Луврі, а також створення спільних науково-культурних проєктів з національними музеями України. Результатом цієї співпраці стала шестимісячна виставка «Витоки сакрального образу. Ікони з Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків у Києві», відкрита у червні цього року у Луврі. По завершенню виставки ікони передали до Науково-реставраційного центру французьких музеїв Франції для дослідження (у співпраці з українськими та міжнародними експертами).
За сприяння посольства у листопаді відкрилося відділення Українського інституту у Франції, яке, сподіваємось, також буде підтримувати впізнаваність української культури у Франції.
Також зв’язки дуже сильно залежать від самих людей, від того, наскільки вони будуть чутливими до тієї чи іншої країни. Люди стають чутливими до ваших проблем тоді, коли вони опиняються на вашому місці, коли вони приїхали до вас додому, подивилися, як ви живете, прожили якісь проблеми разом з вами і перейнялися ними. Мені подобається проєкт, який запровадив наш посол, — це організація поїздок французьких політиків і митців в Україну. Коли люди повертаються, вони і самі стають більш чутливими до проблем в Україні, і роблять чутливішим своє оточення. Організація таких поїздок дуже допомогла і мені отримати підтримку у французькому суспільстві.
Спілкувалася Ганна Шерман