В арт-просторі БЦ «Леонардо» проходить виставка львівського художника Івана Турецького — відомого живописця, майстра прикладної графіки та одного з провідних геральдистів України.
— Іван, розкажіть про ідею цієї виставки.
— Її сформульовано у назві — «Колір як лабіринт». Відповідно до цього підбиралися і роботи. Взагалі життя — це лабіринт, і кожна людина проходить його по‑різному, знаходячи вихід або ні…
— Концептуальна назва… Тобто ви як художник бачите вихід у кольорі? Чи навпаки?
— Я завжди бачу вихід у кольорі й акцентуюся на ньому. На кольорі будуються рішення всіх моїх картин, бо він — поза часом. Співвідношення ритмів, форм, фактур і, звісно, поєднання кольорів сприймаються мною як музика, з нею пов’язана більшість моїх робіт. Я маю величезну колекцію дисків із записами джазової, класичної, сучасної музики, і саме музика нерідко дає мені певну асоціацію при створенні живописних композицій.
— А ви посилаєтесь, скажімо, у назві картини на той чи той музичний твір?
Полотно, акрил, олія. 120 × 100 см
— Ні. Але це може стати темою якогось майбутнього проекту чи інсталяції.
— На київській виставці ви представили роботи останніх років?
— Так. Найстарша — 2009 року, інші — 2016–2017 років. У всіх 19 композиціях присутня тема, яку б я назвав «асоціація». Наприклад, у картинах «Запах ночі» або «Подих літа» намальовано лише елементи квітів, але ці елементи передають настрій, емоції, що виникають при спогляданні квітів. Тобто спрацьовує асоціативне бачення, і людина наче домальовує образ у своїй уяві. Для мене це дуже важливий момент — передати кольором ту чи ту емоцію, зробити його своєрідним дзеркалом відчуття…
— Іван, ви — знана людина серед колекціонерів та антикварів. Коли і як виникло захоплення старовинними речами?
— Я ріс у мистецькій родині. Тато був театральним художником, і моє дитинство пройшло в буквальному значенні за кулісами. Вже тоді я закохався у чарівний світ, де змішано все — живопис, музика, драма. Друга тема, що проходить крізь моє життя, — книжки, адже я справжній бібліофіл.
Я надзвичайно люблю оперний театр, люблю цей величезний простір, еклектику, розкіш і почуваюся там дуже комфортно… Шкода, що минув час, коли мистецтво певною мірою належало аристократії, коли вона замовляла і збирала живопис, скульптуру, твори декоративного мистецтва, коли формувалися багатющі художні зібрання. У тому ж XIX сторіччі все було у приватних колекціях… Зараз ми живемо в іншому світі, та й самі категорії мистецтва змінилися: тепер можна будь-яку річ занести на територію музею чи галереї й подати як мистецький твір.
— Згодна, світ радикально змінився, але все одно є колекціонери і навіть засновники приватних музеїв, що збирають речі, цінність яких перевірена часом. По суті, наше уявлення про власну художню культуру створено колекціонерами.
— Так. Але колекціонер — це особистість. У нашому розумінні — людина, яка має тонкий смак, щиро любить мистецтво і знається на ньому. Найчастіше так і буває. Втім, є ще одна категорія колекціонерів, яка теж не позбавлена смаку і теж любить мистецтво. Однак цих людей у першу чергу турбує вкладення коштів і формування «престижної колекції», у чому їм успішно допомагають куратори. Я завжди розрізняю ці дві категорії…
— Думаю, що й тут нема нічого нового — так було завжди. Але час «легалізує» всі ці надбання і стараннями тих же кураторів і арт-дилерів зводить їх у ранг нової класики… А з чого складається ваша власна художня колекція, як вона почала формуватися?
— Я завжди любив роздивлятися старі фотографії, на яких можна побачити майстерні художників. Найбільш розкішні, звичайно, були у кінці ХІХ століття, наприклад у Відні. Взагалі майстерня — це світ художника, і коли йдеться про мій світ і мою майстерню, то у ній всі стіни мають бути в творах мистецтва — але не моїх.
Я збираю картини, пов’язані з регіоном і містом, де я живу, тобто зі Львовом і Галичиною. У 1920–1930‑ті роки тут працювало багато яскравих художників. Існувало, скажімо, об’єднання АНУМ — Асоціація незалежних українських митців, до якого входили Ярослава Музика, Святослав Гординський, Михайло Осінчук, Роман і Маргіт Сельські, Лев Ґец… Одним з його засновників був Павло Ковжун — надзвичайно важливий для мене художник. Збираю також графіку. Зокрема, маю величезну колекцію екслібрису. До речі, я і сам працюю у цьому жанрі.
Окрему групу складають мої портрети. Два перші зроблені батьком: на одному мені два місяці, на другому — три роки. А потім так ставалося, що мене малювали різні художники — у 12, 17, 20 років. Загалом назбиралося близько 30 портретів. Я навіть і сам зробив автопортрет… Цікаво спостерігати, як людина змінюється.
Дуже люблю стару скульптуру… І якщо, скажімо, у ангела відсутнє крило чи рука, оця зруйнованість навіть щось додає до первинного образу — якусь свою історію. Люблю старі меблі, тканини. У кімнатах драпірую стіни, щоб створити певну фактуру і наситити простір кольором.
— Розкажіть про роботу у галузі прикладної графіки, адже вона складає суттєву частину вашої творчості.
— Справді, я залюбки беруся за прикладні проекти. Величезне значення має для мене геральдика з її безкінечно різноманітними символами. Я готовий днями роздивлятися зображення на гербах, думати про те, як люди їх творили, який зміст туди вкладали, як вони прив’язувалися до символів, а часом і вмирали за них.
У 1991 році, коли Україна стала незалежною, був оголошений конкурс на створення державного герба країни. Ми з колегою розробили малий і великий герби й дістали тоді перше місце, але офіційно був затверджений тільки малий герб, що був складовою частиною великого. Також я розробляв герби для Львова та інших місць, приватні герби, нагороди. А ще я люблю малювати гральні карти. Сам не граю, бо програю, але створення карт — це теж своєрідна гра, в якій символіка переплітається з азартом. І взагалі я люблю мініатюрні зображення — скрупульозність мені до душі.
— Дивно, що у вас такі полюси творчості: експресивний, майже абстрактний живопис і мініатюра, що потребує ретельності відображення. На мій погляд, це досить цікавий момент, адже про митців, що вдаються до абстрактних зображень, інколи кажуть, що вони просто не вміють малювати.
— На жаль, так часто і трапляється: невміння видається за власне бачення. Я вважаю, що дійти до простих абстрактних форм має тільки той художник, що пройшов серйозну школу й уміє дуже добре малювати. А зараз усе частіше йдуть від зворотного.
— Тобто живопис — це передусім ремесло?
— Так, і чим вищого рівня, тим краще. Право на «власне бачення» треба заробити майстерністю, а не піаром…
Знаєте, останнім часом я побоююсь ходити на монографічні виставки. Трапляється, що вже через три хвилини шукаєш вихід, бо стає нудно. Хоча взагалі мені подобається сучасне мистецтво, а роботи того ж самого автора в іншому проекті виглядають шедеврально. Проблема в тому, що художник стає впізнаваним завдяки одному твору, а потім кожен хоче мати такий самий у своїй колекції.
— Ви хочете сказати, що митці схильні до самотиражування?
— Саме так.
— Але буває, що певний період творчості пов’язаний з дослідженням якоїсь теми чи опануванням нових прийомів. Зрозуміло, що такі роботи мають серійний характер, а сама виставка може здаватися дещо монотонною.
— Це м’яко сказано… Трапляються такі проекти, що мені шкода. Але коли поодинокі твори з цього ж проекту представлені у музеї серед багатьох робіт, вони справляють зовсім інше враження.
— Я знаю, що раніше ви працювали в реалістичній манері, і раптом вона змінилася. Чому?
— Так, я малював у реалістичній манері, але все одно це був «фантастичний реалізм». А потім — не раптово, а поступово переходив до більш абстрактних рішень, де найважливішими стають форма і звучання кольору.
— Деякі ваші картини складаються майже з геометричних фрагментів, що нагадують калейдоскоп. Ці елементи виникають якось спонтанно чи ви уявляєте всю композицію одразу?
— Будь-яка річ складається з елементів — великих, маленьких, часом зовсім непомітних, але кожен з цих елементів дає бачення цілого. Усі елементи, які я використовую в роботах, мають багато значень і трактувань, а разом вони створюють той самий лабіринт для виходу, де завжди присутнє світло.
— Давайте поговоримо про розроблені вами монети. Я бачу серію, створену для Національного банку Білорусі. Чому саме Білорусі?
— Річ у тім, що ця країна не має власного монетного двору, тому чеканкою і розробкою колекційних монет займаються фірми-партнери. Проект «Знаки Зодіаку» я виконав на замовлення німецької компанії, у якої є домовленість з Нацбанком Білорусі. Було ще декілька проектів, але я від них відмовився у зв’язку з політичною ситуацією.
Крім монет, були проекти поштових марок, гральних карт, нагород, гербів. Наприклад, я розробив герби для єпископів греко-католицької церкви, бо у кожного з них має бути приватний герб. До мене не раз зверталися люди — і з України, і з-за кордону, які хотіли мати свої власні герби. Ця тема мене завжди приваблювала, бо символ є ключем до відкриття і осмислювання надзвичайно цікавих речей.
Спілкувалася Ганна Шерман
