Заснування Києва. Брати Кий, Щек, Хорив і сестра їх Либідь. Мініатюра з Радзивіллівського літопису. XV ст.

Київ крізь віки

Протягом усього свого існування Київ неодноразово змінював титули і ранги, проте завжди залишався адміністративним і політичним центром, де ухвалюють рішення, доленосні для багатьох прилеглих територій. І не тільки прилеглих… Але саме за часів незалежності він уперше від доби Київської Русі набув статусу повноправної столиці суверенної держави.

Київ виник як центр землі східнослов’янського племені полян. У найдавнішій частині «Повісті минулих літ» сказано, що його заснували князь Кий, очільник полянського союзу, разом з братами Щеком і Хоривом. Оскільки Кий визначив місцем свого перебування новоутворене поселення, воно одразу набуло відповідної ваги — з княжою резиденцією мали рахуватися.

Вдале географічне розташування на шляху «з варягів у греки» сприяло висуненню міста на роль політичного центру Наддніпрянщини. Та вже наприкінці VIII (чи на початку ІХ) століття Київ стає головним містом Руської землі. Під його контролем перебувають Чернігів, Переяслав, Вишгород, Білгород, Василів (нині Васильків), Треполь (сучасне Трипілля), міста Поросся (Корсунь, Богуслав, Канів, Дверець, Торцьк), Чернігівської сторони (Стародуб, Трубач, Глухів, Курськ, Новгород-Сіверський, Остер) та Погориння (Бужськ, Шумськ, Тихомель, Вигошев, Гнійниця).

Невдовзі — наприкінці ІХ століття — Київ перетворюється на столицю могутньої та впливової держави Київська Русь (щоправда, саме така назва виникла в першій половині ХІХ століття, натомість у давнину казали інакше: Русь або Руська держава). Такий собі Еґґард свідчив, що близько 1018 року в Києві було «понад 300 церков, 8 торжищ і незчисленна сила народу». Сьогодні навіть важко уявити, наскільки велетенськими територіями керували тоді київські можновладці. Тим часом, у період найвищого розквіту Русь зі столицею в Києві мала кордони від Волги до Вісли та від Таманського півострова до Північної Двіни. На цих територіях мешкали близько 5 мільйонів людей (за іншими оцінками, до 12 мільйонів).

Зазвичай вважають, що подальшому процвітанню й розширенню тієї пишної держави зашкодив Бату-хан, військо якого атакувало (і знищило) країну в середині ХІІІ століття. Це не зовсім так. На той час Київська Русь переживала глибоку політичну кризу, що почалася на сотню років раніше, ще в середині ХІІ століття. Сутички й конфлікти між численними регіональними можновладцями призвели до того, що держава майже розпалася на півтора десятки окремих князівств. Формально Київ усе ще вважався головним містом країни, проте стрімко втрачав свій політичний вплив.
Певна річ, у ті часи, коли інформація з околиць потрапляла до столиці зі значним запізненням, і неможливо було оперативно реагувати на тамтешні гарячі виклики, важко тримати в єдиній державі надто віддалені території.

Хай там що, перемога золотоординського війська Бату-хана лише прискорила період «напіврозпаду» Руської держави. Постраждав, звісно, і столичний Київ, і дуже постраждав. Але не настільки фатально, як часто-густо у нас подають. Характерно, що навіть не всі літописи повідомляють про падіння Києва та нібито масову загибель його мешканців: приміром, Суздальський літопис згадує про це, Іпатіївський — ні.

Заснування Києва. Брати Кий, Щек, Хорив і сестра їх Либідь. Мініатюра з Радзивіллівського літопису. XV ст.
Заснування Києва. Брати Кий, Щек, Хорив і сестра їх Либідь. Мініатюра з Радзивіллівського літопису. XV ст.

Зовсім інша річ

Отже, Київ залишився без держави, столицею якої був. Влади в місті нема: великий князь Данило Галицький невідомо де (як з’ясувалося пізніше, сватав доньку угорського короля за свого сина Лева, потім перечікував події в Польщі); поставлений ним намісником у Києві воєвода Дмитро, який керував обороною міста, взятий у полон; захисники Києва покалічені або вбиті, частина цивільного населення накивала п’ятами, багато дерев’яних будинків спалено. Будь-яке місто після подібної катастрофи навряд чи оговталося б. Знаємо чимало прикладів, коли, переживши свій «зірковий» історичний час, міста засинали — тобто відходили на другий чи третій план, задовольняючись надалі статусом локального центру або скромнішим — провінційного містечка й навіть села.

Наприклад, Чернігів, колишній стольний град. Столиця могутнього Чернігівського князівства, чиї володіння та вплив поширювалися далеко на схід, аж до сучасного Краснодарського краю. Власне, другий після Києва економічний, політичний і культурний центр Руської держави. Внаслідок вторгнення Бату-хана місто втратило свій високий ранг, перетворившись на прикордонне містечко з митницею, відтак місто-фортецю. Лише в часи Хмельниччини — минуло чотири століття! — Чернігів став полковим містом, далі перетворився на адміністративний центр губернського, окружного, обласного масштабу. Це — його історичний максимум. З політичної карти він давно зник. Можна пригадати подібну долю гетьманських столиць.

Не має, приміром, жодних амбіцій село Трахте­мирів на Черкащині — а це ж колишня столиця гетьманів Богдана Ружинського і Петра Конашевича-Сагайдачного. Нині тут офіційно мешкають аж 2 (дві!) особи.
Тихо собі живе містечко Чигирин, районний центр з населенням 9 тисяч осіб. Він славився у XVII столітті, коли був столицею гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері, Петра Дорошенка. У ті часи Чигирин — одне з найбільших міст України: кількість мешканців сягала понад 50 тисяч. Тут у своїй резиденції Богдан Хмельницький приймав Макарія ІІІ, патріарха Антіохійського. Понад три століття тому.

Місто X–XIII ст. Частина гори з краєвидом Подолу. Місто Володимира. Фрагмент макета Д. Мазюкевич. 1968
Місто X–XIII ст. Частина гори з краєвидом Подолу. Місто Володимира. Фрагмент макета Д. Мазюкевич. 1968

Давно вже не відіграє значної ролі в українській політиці Батурин — містечко Бахмацького району на Чернігівщині. А колись відігравав, ще й яку! Саме тут, у гетьманській столиці, ухвалювали історичні рішення Дем’ян Многогрішний, Іван Самойлович, Іван Мазепа. А нині місцеве населення — понад 2 тисячі чоловік — тішиться минулим рідного міста й відбудованим гетьманським палацом… Але Київ — зовсім інша річ.

Попри нанесені золотоординцями рани, він зберіг певний титул — столиці Київського князівства. Якби держава Русь розпалася трохи пізніше природним шляхом, статус Києва був би той самий. До складу цього князівства, значного за розмірами, входили сучасні Київська, Черкаська, Кіровоградська, Житомирська області, Східна Волинь, а також частини Чернігівщини та Білорусі. Збереглося промовисте свідчення ченця-францисканця Джованні да Плано Карпіні, який відвідав Київ через шість років після навали Бату-хана (їхав до монгольської столиці за дорученням Папи Римського Інокентія IV). Він пише, що, незважаючи на величезні руйнування, життя у місті відродилося практично відразу по тому, як пішли золотоординці. Місіонер побачив у Києві численних купців з найбільших торгових центрів Європи та Близького Сходу — Константинополя, Акри, Венеції, Генуї, Пізи, Вроцлава тощо.

Це свідчення, до речі, підтверджує, що військо Бату-хана, підкоривши Київ, не повністю знищило місто. Натомість повернути собі попередній статус столиці потужної держави Київ уже не міг з об’єктивних причин: нальоти Золотої Орди суттєво змінили політичну мапу Європи.

Радіус меншає до нуля

Статус княжої столиці Київ зберіг і тоді, коли Київське князівство ввійшло до складу Великого князівства Литовського, однієї з найбільших тогочасних європейських держав. Це сталося близько 1362 року. На княжому троні змінилася династія — замість Мономаховичів почали правити Гедиміновичі та Ольгердовичі, проте курс на збільшення самостійності Києва як центру ухвалення рішень залишився незмінним. Адже литовська держава (а з 1569‑го, після її об’єднання з Короною Польською, — Річ Посполита) мала високий рівень децентралізації врядування. Нові київські правителі позбулися ординської опіки, запровадили власну політику, особливо щодо Кримського ханату, Молдавського князівства і Великого князівства Московського.

У XV столітті, за правління київського удільного князя Семена Олельковича, князівство розширило свої кордони на південь і південний схід (аж до Очакова), об’єднавши у своїх межах майже всю центральну та східну Україну. Київ став значним територіально-політичним і культурним центром. Радіус його впливу знову почав збільшуватися.

Останню обставину не вподобав Казимир IV Ягеллончик, король польський і великий князь литовський. Він після смерті князя Семена Олельковича (грудень 1470‑го) перетворив Київське князівство на Київське воєводство, відсторонив від володіння Києвом сина і брата небіжчика, натомість — попри опір киян — призначив намісником віддану йому людину Мартина Гаштовта. 1471 року в місті розмістилася воєводська канцелярія, відбувалися засідання київського гродського суду.

Перелік територій, які відтепер управлялися з Києва, видно з назв повітів, що ввійшли до складу воєводства: Київський, Житомирський, Любецький, Мозирський, Овруцький, Остерський, Путивльський, Черкаський і Чорнобильський.

План Києва від 988 до 1240 р. (до руйнування міста Батиєм). З книги М. В. Закревського «Описание Киева». — Москва, 1868
План Києва від 988 до 1240 р. (до руйнування міста Батиєм). З книги М. В. Закревського «Описание Киева». — Москва, 1868

Саме тоді, в 1490‑х роках, великий князь литовський Олександр Ягеллончик (який згодом став також королем польським) надав Києву магдебурзьке право — цебто право на самоврядування. Органом міської влади став магістрат. Його члени обиралися городянами, а війта — міського голову — призначала з чотирьох висунутих киянами кандидатур центральна влада. «Заснування в той час магістрату й дозвіл Отцям Василіанам відкрити училище свідчили про певну увагу польських королів до цього міста, — відзначав Максим Берлінський у „Короткому описі Києва“ (1820). — Неспокійна вдача малоросійських козаків, бунти їх проти польського уряду були причиною збільшення в місті жителів; через це збільшилися промисли і залучили до міста євреїв, греків і вірмен. Натомість місто, як і раніше, залишалося без всякого покращення свого устрою. В Печерській частині дві, в старому Києві дві, на Подолі одна церква або домініканський кляштор були єдиними кам’яними будівлями; все інше дерев’яне, низьке, покрите соломою, зрідка тесом і обгороджене тином знаходилося в тісних і кривих вулицях».

Київ зберігав політичне та військово-стратегічне значення. Разом з тим у XV–XVI століттях радіус його впливу почав поволі зменшуватися. Внаслідок ли­тов­сько-московської війни 1500–1503 років Київське воєводство втратило Путивльський повіт, у 1569‑му за умовами Люблінської унії — Мо­зир­ський. Нарешті, відповідно до Андру­сівського перемир’я 1667 року та наступних польсько-мос­ковських угод під кон­троль Московського царства перейшла задніпровська частина Київського воєводства. А 1689‑го — і сам Київ. Адміністративним центром Київського воєводства став Житомир.

Від Чернігова до Холма

Золоті ворота. Фото 1960 р.
Золоті ворота. Фото 1960 р.

У новій державі — Російській — Київ так само не залишився на маргінесах. Тривладдя, що встановилося в місті — київський магістрат, козацька полкова канцелярія та московська адміністрація, — тривалим не було. Відповідно до указу царя Петра І від 18 грудня 1708 року Київ став адміністративним центром щойно утвореної Київської губернії. Щоправда, її очільника спочатку титулували воєводою, і лише з березня 1711‑го наказано писати його губернатором.

У 1719 році губернію розділили на чотири провінції — Київську, Білгородську, Орловську та Севську. Отже, з Києва контролювалися території, що входять нині до складу Російської Федерації (сучасні Білгородська та Орловська області, а також Севський район Брянської області). Губернія була ніби «розгорнута» на схід. 1727‑го з Київської губернії виділили Білгородську, відтак три східні провінції — Білгородська, Орловська та Севська — відійшли до нового утворення.

Софія Київська зі сходу. Малюнок А. ван Вестерфельда. 1651 (копія XVIII ст.)
Софія Київська зі сходу. Малюнок А. ван Вестерфельда. 1651 (копія XVIII ст.)

Натомість Києву як губернському місту підпорядкували інші території: частини сучасних Київської, Полтавської, Чернігівської та Черкаської областей. З колишніх земель залишилася тільки невелика правобережна смуга від Канева до Києва. Губернія мала в своєму складі 11 повітів: Київський, Остерський, Козелецький, Переяславський, Пирятинський, Лубенський, Хорольський, Миргородський, Голтвянський, Городиський, Золотоніський.

Імператриця Катерина ІІ, остаточно ліквідувавши залишки автономії Гетьманщини та її полково-сотенний устрій, підписала в листопаді 1781 року указ, що змінив статус Києва. Замість Київської губернії з’явилося Київське намісництво, до складу якого увійшли території чотирьох колишніх полків — Київського, Переяславського, Лубенського та Миргородського. Проте намісництво розділили не на чотири частини, а на одинадцять: повіти Київський, Острозький, Козелецький, Переяславський, Пирятинський, Лубенський, Миргородський, Хорольський, Градизький, Золотоніський, Голтвянський. Пізніше додалися ще чотири — Канівський, Корсунський, Богуславський і Димерський. І хоча намісника призначала імператриця, Київське намісництво не підпорядковувалося Петербургу безпосередньо. Воно разом із Чернігівським і Новгород-Сіверським намісництвами входило до складу Малоросійського генерал-губернаторства. Тобто київський намісник мав начальником генерал-губернатора, а вже той мав прямий вихід на столицю імперії.

Частина Подолу і київських гір. Фрагмент панорами М. Ражена «Фасад Старокиївської фортеці та нижнього міста Києво-Подолу з московського боку». 1775–1786
Частина Подолу і київських гір. Фрагмент панорами М. Ражена «Фасад Старокиївської фортеці
та нижнього міста Києво-Подолу з московського боку». 1775–1786

Цю доволі громіздку структуру спростив імператор Павло І, який у грудні 1796‑го ліквідував усі намісництва. Замість Київського намісництва виникла Київська губернія — але зовсім не та, що була раніше. Нова Київська губернія розташовувалася винятково на правому березі Дніпра й була «розгорнута» не на схід, як її попередниця, а на захід — до її складу потрапили частини скасованих Київського, Брацлавського та Волинського намісництв. Губернія охоплювала велику територію: на півночі ме­жу­вала з Мінською губернією, на півдні — з Херсон­ською, на заході — з Волинською та Подільською, а східним кордоном слугував Дніпро. Географічну строкатість видно з переліку повітів: Київський, Васильківський, Канівський, Черкаський, Чигиринський, Звенигородський, Уманський, Таращанський, Липовецький, Бердичівський, Сквирський, Радомишльський.
1832 року Київ суттєво збільшив радіус впливу.

Саме тоді імператор Микола І призначив генерал-ад’ютанта Василя Левашова Київським військовим губернатором і одночасно генерал-губернатором Подільським і Волинським. Згодом ці дві посади об’єднали, і першу особу краю титулували пишно: Київський, Подільський і Волинський генерал-губернатор. Його резиденція та управління знаходилися в Києві на вулиці Інститутській. Отже, з печерських пагорбів правили трьома величезними губерніями — місто фактично стало неофіційною столицею Київського генерал-губернаторства (інакше називали «південно-західним краєм»). Настільки віддаленими територіями з Києва не керували, здається, з часів Руської держави!

Трамвай на Думській площі. Поштова листівка початку XX ст.
Трамвай на Думській площі. Поштова листівка початку XX ст.

«У Києві зосереджено управління всього Західного Краю по всіх відомствах, — з гордістю підкреслено в „Огляді міста Києва“ (1860). — Він став розсадником освіти для молодого покоління в губерніях, прилеглих до обох берегів Дніпра. Через прибережне розташування своє, став складським місцем для товарів і сконцентрував у собі стосунки Малоросії з Західним, Литовським і Новоросійським Краєм. Але на кожному з цих теренів Київ не досяг ще колишнього розвитку свого».

Найвищої можливої в ХІХ столітті сходинки Київ сягнув 1881 року, коли територію ге­не­рал-гу­бер­на­тор­ства збільшили, додавши ще дві губернії — Чернігівську й Полтавську. У цей період Київ фактично керував чи не всією підросійською частиною України. Щоправда, управлінський тріумф тривав лише вісім років — 1889‑го ге­не­рал-гу­бер­на­торство відновили у складі попередніх трьох губерній. Натомість 1912 року до нього приєднали новостворену Холмську губернію, яку склали зі східних частин Люб­лінської та Сідлецької губерній. Таким чином, київські урядовці правили деякими територіями, що нині перебувають у складі Польщі.

Вирішальний крок

Поштова листівка початку XX ст.
Поштова листівка початку XX ст.

Але справжній успіх чекав на Київ саме у кривавому ХХ столітті. Навесні 1917 року після зречення Миколи ІІ Російська імперія фактично припинила існування. У Києві, який зберіг губернський титул (змінилося лише те, що замість губернатора тепер керував губернський комісар Тимчасового уряду), зібралася Центральна Рада — український представницький орган політичних, громадських, культурних і профспілкових організацій, який швидко перетворився на революційний парламент України.

У листопаді 1917‑го Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом проголосила автономію УНР у складі Російської держави — у такий спосіб Київ перетворився на столицю автономної республіки. Подальші події розвивалися надзвичайно стрімко. Вже у січні 1918 року Центральна Рада проголосила самостійну, незалежну, вільну, суверенну Українську Народну Респуб­ліку. І Київ, відповідно, піднявся до статусу столиці держави.
Наступні кілька років Визвольних змагань — це складна боротьба Києва за свій титул. Адже для УНР і Української держави (на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським) статус Києва не викликав сумнівів: столиця. Натомість для більшовиків і денікінців він був лише губернським містом. Тому що перші проголосили своєю столицею Харків, а другі в імперському дусі вважали столицею Петроград. Протягом 1918–1920 років влада змінювалася в Києві, за різними підрахунками, чи то 14, чи то 16 разів — стільки ж змінювався ранг древнього міста.

Українська маніфестація на Софійській площі у Києві. 19 березня (1 квітня) 1917 р.
Українська маніфестація на Софійській площі у Києві. 19 березня (1 квітня) 1917 р.

Перемогли більшовики, і Київ залишився в губернському статусі. Його значення і вплив підупали не тільки порівняно з нещодавнім столичним минулим, але й з дореволюційним — більше не існувало генерал-губернаторства, з Києва вже не керували Волинню чи Холмщиною. Втім, місто, послідовно змінюючи майже синонімічні статуси (окружний центр, обласний центр), зберігало свій моральний капітал і як історична колиска — «матір міст руських», і як інтелектуальний центр. Адже професура, численні інститути Академії наук, значна частина творчої інтелігенції не подалися до радянської столиці Харкова, а залишилися в Києві.

Цей капітал багато в чому визначив перенесення столиці до Киє­ва 1934 року. Саме не повернення (більшовики не визнавали Центральну Раду з її столицею), а додавання до статусу міста нового кольору — визнання його столичності стороною, що колись воювала проти УНР. Київ став столицею нехай уявної, проте все‑таки держави (у складі СРСР) — із власним парламентом, урядом, галузевими вертикалями, парламентськими та місцевими виборами тощо.

Скидання пам’ятника П. Столипіну під час Української маніфестації. 19 березня (1 квітня) 1917 р.
Скидання пам’ятника П. Столипіну під час Української маніфестації.
19 березня (1 квітня) 1917 р.

Що це дало місту? З одного боку — благоустрій. Адже заасфальтували вулиці (переважно в центрі), на них встановили 1 800 урн для сміття. На перехрестях з’явилися перші автоматичні світлофори. Здали в експлуатацію автоматизовану телефонну станцію на 6 тисяч номерів, що дозволило провести телефони не тільки в установи та квартири. Зателефонувати потрібному абонентові можна було просто з вулиці — спеціальних вуличних телефонів встановили кількадесят! Збудували новий міський водогін, проклали понад 30 км водогінних і каналізаційних мереж. Міською «родзинкою» став новий вид громадського транспорту — тролейбус.

Київ перетворився на великий будівельний майданчик. Майже одночасно зводилися великі адміністративні споруди ЦК (нині МЗС), Президії Верхов­ної Ради УРСР (нині Верхов­на Рада), НКВС (тепер Кабмін) тощо. А на Банковій терміново добудовували штаб Київського особливого військового округу (там сьогодні Адміністрація Президента). Небаченими темпами розгорнулося й житлове будівництво. У центрі з’явилися відомчі будинки зі зручними 3–4‑кімнатними помешканнями, ліфтами, гарячою водою, центральним опаленням. Зрозуміло, такі квартири призначалися урядовцям, а не пересічним киянам, натомість у понятті «київський комфорт» було освоє­но новий рубіж.

Хрещатик. Фото 1930-х рр.
Хрещатик. Фото 1930-х рр.

З другого боку, столичний статус передбачав перетворення Києва на зразкове соціалістичне місто. Заради цього київську старовину знищували масштабно і нещадно. Якщо в обласному Києві громадськість могла відстояти Михайлівський Золотоверхий собор (його намагалися зруйнувати 1930 року), а трохи пізніше — перешкодити зняттю дзвонів на потреби індустріалізації, то в столиці все змінилося. Адже рішення про руйнування церков і пам’яток старовини тепер ухвалювалися на рівні політбюро ЦК — хто наважиться заперечувати?

З центру міста зникли Десятинна, Трьохсвятительська, Георгіївська церкви, Михайлівський Золотоверхий собор, на Подолі щезли церкви Пирогоща, Петропавлівська, Миколи Доброго, Різдва, на Печерську — Військово-Микільський собор, Миколаївський монастир, церкви Олександра Нев­ського, Ольгинська… Цей мартиролог можна продовжити. Отже, за свою столичність Київ заплатив сповна.

Урядовий центр з боку Дніпра. Проект бригади І. Фоміна (Москва). 1935. Відтворено за: Ерофалов-Пилипчак Б. Архитектура советского Киева. — К., 2010
Урядовий центр з боку Дніпра. Проект бригади І. Фоміна (Москва). 1935.
Відтворено за: Ерофалов-Пилипчак Б. Архитектура советского Киева. — К., 2010

Ранг міста стрімко підвищився наступного десятиліття — восени 1945‑го, після заснування ООН. Адже волею обставин Україна опинилася серед держав-фундаторів цієї впливової світової організації. До переліку міністерств УРСР додалося ще й МЗС, а при ООН відкрилося представництво України. У такий спосіб Україна юридично дістала міжнародну легітимність, а Київ опинився в ролі столиці країни — члена ООН.

Залишалося зробити вирішальний крок — і його було зроблено 1991 року. Україна набула незалежності, а Київ дістався найвищої сходинки, ставши столицею європейської держави. Від 1999 року місто вперше з часів магдебурзького права живе і працює на підставі Закону України — «Про столицю України — місто-герой Київ». Цей закон визначає спеціальний статус Києва, а також особливості здійснення в ньому виконавчої влади та місцевого самоврядування. Зокрема, законодавчо зафіксовано, що Київ є «політичним та адміністративним центром держави», тут розташовані резиденції Президента України, парламенту, уряду, центральних органів державної влади; місто визнано «духовним, культурним, історичним, науково-освітнім центром України».

Ленінградська (нині Дарницька) площа. 1969. Фото М. Козловського
Ленінградська (нині Дарницька) площа. 1969. Фото М. Козловського

Зважаючи на успадкований від СРСР високий рівень централізації країни, головні політичні та культурні події відбуваються в Києві, найважливіші економічні та фінансові питання вирішуються теж у столиці. Саме тут найкращі університети, найбільші зарплати. Зрештою, бути киянином — це престижно.

Згадані переваги мають також зворотній бік: до Києва їдуть жити й працювати з усієї України (що викликало відомий мем «понаїхали тут!»), на дорогах усе частіше виникають затори тощо, а найвища ціна на землю, особливо в центрі міста, призводить до того, що власникові ділянки вигідніше збудувати хмарочос, ніж зберігати пам’ятку старовини. Найбільше їх знищують саме в Києві. Уже вдруге після 1934 року місто розплачується за столичність своєю старовиною.

За великим рахунком, Києву ще належить усвідомити себе в новому престижному статусі, знайти своє модерне обличчя і стиль, стати зручним і затишним для мешканців і гостей. Отже, попереду велика робота. І, безумовно, великий шлях.

Як на долоні… 2017. Фото О. Васильєвої
Як на долоні… 2017.
Фото О. Васильєвої