Спілкувалася Ганна Шерман
Катерина Шереметьєва — представниця родини Шереметьєвих, відомої в Україні як династія колекціонерів, меценатів і митців, засновників одного з наймасштабніших приватних музеїв культурно-історичних артефактів. За фахом — мистецтвознавиця й архітекторка, за професійною практикою — музейниця та дослідниця. У власному мистецтві вона свідомо обрала ботанічну ілюстрацію — як простір концентрації, уважного погляду й авторського жесту, позбавленого ідеалізації.
У цій розмові ми говоримо про родинну пам’ять і творчі заборони, про підтримку без втручання, про повернення до малювання в дорослому віці, про війну як точку внутрішнього загострення — і про ботанічну ілюстрацію як спосіб бачити світ чесно, у всій його крихкій неідеальності.
— Ви працюєте в музеї Шереметьєвих. Це родинна історія?
— Так. Засновниками музею були мій батько і мій дядько — брати Олексій та Ігор Шереметьєви. Для мене це не просто місце роботи, а частина родинної історії, яка формувалася десятиліттями.
— Ви науковиця?
— Формально я рахуюсь науковим співробітником, але моя освіта не історична. Я вивчала архітектуру, маю мистецтвознавчу освіту. Мистецтво мені значно ближче, ніж історія.
Історія — радше сімейна справа, ніж мій власний фаховий вибір. Тому назвати себе науковицею в класичному розумінні я б не могла.
— Коли у вашому житті з’являється малювання?
— Я малювала з дитинства, але це ніколи не сприймалося як щось серйозне. Радше як дитяче заняття, яке не може бути професією.
Я добре пам’ятаю, що так само було і в мого тата. Він був творчою людиною, малював, навіть хотів певний час працювати в цій сфері, але в якийсь момент вирішив, що це «несерйозно». Малювання залишилося хобі, а згодом він узагалі відмовився від нього.
У родині існувала чітка установка: потрібно мати стабільний фах, а творчість — це щось додаткове, необов’язкове. Малювати можна «для себе», але не будувати на цьому життя.
— Водночас мистецька традиція у вашій родині дуже потужна.
— Так. Мій дід, Євген Федорович Шереметьєв, був декоратором. Бабуся також працювала декораторкою. Але ця традиція існувала ніби поруч із життям, а не як повноцінний вибір.
Більш детально я почала відкривати цю історію для себе у 2019 році, коли вирішила зібрати інформацію про родичів і створити генеалогічне дерево. Я багато розмовляла з татом і бабусею, дізнавалася, як вони працювали, як оформлювали виставки, у яких складних умовах створювали свої проєкти.
Ці розповіді були дуже надихаючими — і, можливо, саме вони стали одним із чинників мого повернення до малювання після тривалої перерви.
— Ваш батько підтримував ваші творчі пошуки?
— Так, але дуже особливим чином. Він ніколи не малював за мене і ніколи не втручався в сам процес — навіть тоді, коли мені було складно.
Я пам’ятаю епізод із практики в архітектурному коледжі. Нам потрібно було за кілька днів замалювати велику кількість архітектурних об’єктів. Я попросила тата допомогти — і він сказав, що може показати, як він це бачить, але лише на окремому аркуші. Він не торкався моєї роботи, не виправляв її рукою, не дозволяв навіть перемальовувати.
Він міг радити, оцінювати, щиро радів, коли щось виходило. Але ніколи не забирав у мене авторство. Уже після його смерті я дізналася, що він часто показував мої роботи іншим і з гордістю говорив: «Це Катя намалювала».
Для мене це було дуже важливим відкриттям.
— Чи був у дитинстві момент, який сьогодні здається показовим?
— Так. Коли я навчалася в художній школі, нас якось вивели малювати з натури у двір. Усі діти сіли біля клумб і малювали квіти. А я обрала стару, суху, поламану яблуню і почала вимальовувати її.
Мама прийшла мене забирати і була здивована: всі малюють красу, а я — старе дерево. Але коли вона придивилася, сказала, що воно вийшло дуже виразним — видно, що дерево старе, сухе, зламане, але живе.
Викладач тоді сказав фразу, яку я добре запам’ятала:
«Гарну квітку бачать усі. А щоб побачити красу в старому поламаному дереві — треба вміти дивитися глибше».
Мені здається, що це багато що пояснює в моєму теперішньому виборі — і в любові до неідеальності, і в увазі до слідів часу.
— Чому саме ботанічна ілюстрація?
— Я пробувала різні напрямки, навіть портрети, але швидко зрозуміла, що це не моє.
Зрештою я зупинилася на акварелі, а потім — на ботанічній ілюстрації.
Мені набагато цікавіше зосереджуватися на одному об’єкті, детально його вивчати, ніж працювати з великою композицією. Ботанічна ілюстрація дає можливість такої концентрації.
— Як ви працюєте технічно?
— Я майже завжди працюю одразу на чистовику. Максимум — дуже легкий олівцевий рисунок, щоб розподілити простір і не втратити важливі деталі. Я не роблю чернеток: якщо робота не вдається, я просто починаю її з нуля.
Акварель для мене — техніка абсолютної непередбачуваності. Я ніколи до кінця не знаю, як поведе себе фарба на конкретному папері, як спрацює вода, як ляже шар. Саме тому мені важливо працювати за один раз — поки я перебуваю в одному внутрішньому стані.
Іноді я комбіную акварель з кольоровими олівцями, сухою пастеллю. Іноді працюю з акрилом або олією. Але акварель залишається для мене основною мовою. Вона складна, вимоглива і не пробачає помилок.
— Повномасштабна війна вплинула на вашу творчість?
— Дуже. У 2022-2023 роках я була в пригніченому стані, не хотіла ні з ким спілкуватися. Я просто малювала — годинами.
Уся стіна в квартирі була завішана роботами — від підлоги до стелі. Це був непростий, навіть нездоровий період, але саме тоді я дуже сильно прокачала свої навички.
Малювання стало способом виживання.
— Для вас малювання — це відпочинок?
— Ні. Це робота. Сконцентрована, виснажлива.
Але коли робота виходить — я залишаю її перед очима. Вона мотивує рухатися далі.
— І наостанок: що для вас сьогодні ботанічна ілюстрація?
— Це спосіб уважного бачення.
Подивитися на звичайний об’єкт так, щоб побачити в ньому життя, сліди часу, крихкість і силу одночасно.
Без ідеалізації — але з любов’ю.