Спілкувалася Анна Лобановська, мистецтвознавиця
Після початку повномасштабного вторгнення російських агресорів художник Пінхас Павло Фішель був вимушений з родиною покинути рідний Київ. Темою нашої розмови стало обговорення досвіду, який митець набув за кордоном. Поговорили про цікаві виставкові проєкти та відмінність сприйняття французами художніх подій.
– Пінхасе, як ви зараз можете оцінити набутий досвід, перебуваючи три роки за кордоном?
– Я почав швидше працювати. Навчився спокійно ставитися до реакції на свої твори на кшталт: “Від ваших робіт несе старим східноєвропейським мистецтвом”. І навіть зрозумів, що це означає. Мені зустрілося багато художників із темами, схожими на мої. Зрозумів, що для відкриття виставок треба купувати біле вино. Якось розлитий келих на вернісажі мені коштував 1050 євро. Зараз я набагато легше розлучаюся зі своїм “творчим доробком”, оскільки, залишаючи рідний Київ, я подумки попрощався зі своїми творами, для мене мистецтво втратило якусь надцінність.
– Чи бачите ви у Франції більше можливостей?
– Я не можу досить авторитетно відповісти на це запитання. Але місцева публіка відрізняється від української. Коли людей запрошуєш на виставку, вони питають, а що там можна буде купити? Традиція купувати предмети мистецтва у Парижі залишилася.
– Розкажіть, будь ласка, про вашу експозицію «Decollage».
– Вона розташовувалась на одній із вулиць-галерей, що є частиною богемного кварталу Маре. Це була шоста та найбільша моя виставка у Франції. Було виставлено понад 60 робіт. «Decollage» – назва однієї з серій представлених творів – полотен, що відриваються. Слово “Decollage” містить гру слів, внутрішній конфлікт. Як слово «ВІДРИВ», що має діапазон смислів від гіркоти втрати, втрати зв’язку з чимось, до задоволення від почуття польоту.
Я вперше виставив усю серію робіт, присвячених дослідженню картини як синтетичного об’єкта, з усіма її складовими: полотном, дерев’яним підрамником, фарбою, нанесеною на полотно, рамкою. Іноді ці елементи конфліктують один з одним. Дерев’яний підрамник згинається, полотно деформується, фарба тріскається і т.д. Ще за студентськіх літ я запитав: “Можливо елементи складової картини не завжди хочуть складати єдине ціле, виконуючи вказані функції “.
Можливо підрамник хотів би бути кимось іншим, або в його деревині раптом прокинувся спогад про дерево, що прагне вгору, і він знову бажає набути почуття свободи. Можливо полотно не хоче бути пласким, і не хоче бути пов’язаним ніякими рамками. Я впродовж тридцяти років періодично вертаюся до цієї теми.
– Можна, будь ласка, кілька слів про ваші інші виставкові проекти у Франції?
– Найбільш пафосним проєктом, у якому я брав участь, був аукціон на вечорі “Друзів Тель-Авівського музею сучасного мистецтва”. Як з’ясувалося, подібні суспільства є в усіх європейських столицях. Вечір відбувався в одному із палаців. Там були присутні представники найвідоміших галерей світу. Як запрошена знаменитість, був присутній Ервін Вурм. Мої “чайники” носили по залі дівчата у білих рукавичках, мої роботи потрапили до гарних колекцій.
Найкумеднішим був проєкт «Résistance», який виграв конкурс від Сенату. Виставка розташовувалась у павільйоні Davioud, у Люксембурзькому саду. Там вперше були представлені французькій публіці серії «Бунт підрамників» та «Decollage». Перед вернісажем у залі почали з’являтися люди з проханням дозволити їм переодягтися. Вони перевдягалися в костюми бджолярів, знайомилися з експозицією і йшли до вуликів, що знаходилися напроти входу в павільйон. З’ясувалося, що приміщення павільйону належить союзу бджолярів і протягом року у ньому живе головний бджоляр Люксембурзького саду, шанувальник імпресіоністів.
Найдивовижнішим виставковим переживанням була виставка у колаборації з брендом UFD у контексті тижня високої моди у Парижі. Модний показ проходив у приміщенні, де кількома місяцями раніше відбулася моя виставка «Decollage». Мене попросили одного вечора повторити виставку. І я погодився, але відчув якийсь галюциногенний ефект. Ніби потрапив у петлю часу, і через деякий час я знову вгвинчуватиму шуруп у вже існуючий отвір у стіні.
– Чи не пропонували ви зробити спільну виставку вашому вчителю Олександру Агафонову?
– Ні, хоча я дуже хотів би зробити виставку з Олександром Олександровичем. Агафонов – один із визначніших художників, з якими мені пощастило зустрітися. Але, як гідно представити Агафонова поки що не знаю. А робити це потрібно так, як репрезентує художників Fondation Louis Vuitton, з фільмами, мультиплікацією, залученням сучасних технологій, потужною рекламою. Ми, на жаль, не живемо у світі, де мистецтво говорить само за себе. Роботи Олександра Агафонова належать світові досягнень великої культури. Він будує мости між Моцартом і Рубльовим, архаїкою та неокласикою, майстерним малюванням та дитячим невмінням. Це має бути докладно пояснено. Такий напрямок протилежно прийнятій концепції сучасного мистецтва Франції, пафос якої полягає у відході від культури, як від чогось уже відбувшегося і позбавленого потенції. Щоправда, і цій ідеї вже понад 100 років. Немає нічого нового.
– Над чим працюєте зараз?
– Я вже майже рік малюю ілюстрації до «Мегілат Естер» (книга Есфірі). Традиційно її текст читають у синагозі на свято Пурім. Майже весь час присвячено роботі над цією книгою. Сподіваюся, взимку книга буде надрукована. Ці ілюстрації – мій подарунок громаді Оhель Авраам, яка прийняла нас у Парижі з фантастичною привітністю та любов’ю. Надала житло та всіляку підтримку. Ми приїхали саме до Пуріма. І перед тим, як ввести нас, абсолютно незнайомих людей, у переповнений зал для молитов, голова громади оголосив: «Увага, УКРАЇНСЬКІ ЄВРЕЇ!» Пролунало море овацій.
Особливість ілюстрацій у тому, що всі події історії відбуваються або в інтер’єрах синагоги або біля неї. Весь предметний світ ілюстрації, вази, килими, лампи, візерунки тощо знайомий кожному парафіянину. Оскільки будівля побудована в стилі Ар Деко, малюнки так само дотримуються цієї стилістики.
– Які особисті установки дозволяють долати труднощі?
– Я намагаюся регулярно робити безкоштовно щось добре, що покращує навколишню дійсність. По можливості, не афішуючи те, що відбувається. У цьому величезне джерело радості. Незадовго до початку повномасштабного вторгнення росіян, я читав есей одного з хасидських вчителів, на тему «чи змінюється доля людини (в аспекті заробітку) від зміни місця проживання?». І там була думка, яка відтоді завжди зі мною: «Єдиний зміст переїзду – у роботі над зменшенням почуття власної важливості…» Із цього випливає необхідність змінюватися, не боятися втратити себе, свій стиль чи манеру. Мій учитель сценографії Д.Д.Лідер говорив: «Потрібно постійно відкривати щось нове, ніколи не повторюватися. І не лише у мистецтві». Наслідуючи пораду вчителя, минулого року я почав вивчати зовсім нову для мене область, Хазанут – мистецтво синагогального співу.
Зараз я іноді проводжу шабатну молитву Мусаф. І можливо, через багато років, коли мене запитають, чим мені запам’ятався період, проведений у Франції, я відповім: «У той час, по суботах я виконував обов’язки кантора в одній із Паризьких синагог».
