Матеріал із журналу «Антиквар» №131
3 листопада 1941 року Успенський собор Києво-Печерської лаври висадили у повітря. Документи і свідчення очевидців не дають повного підтвердження того, як усе відбувалося. Ба більше, — іноді вони суперечать один одному.
Історик Станіслав Цалик проаналізував факти та найвідоміші версії підриву Успенського собору.
Факти і припущення
У цій історії більше знаків питання, ніж відповідей. Трапляються такі події, що зберігають свої таємниці роками, а часом століттями. Мені здається, що підрив Успенського собору в листопаді 1941 року належить саме до таких подій.
Чому я так вважаю? Тому що точне знання можуть дати тільки архівні чи якісь інші документи, котрі б чітко прояснювали, що насправді відбулося. А в нашому випадку існують лише фрагментарні свідчення, які, з одного боку, не дають повної картини, а з другого, дещо суперечать одне одному. І те саме — з окремими документами, так чи так пов’язаними з підривом.
Звісно, у такій ситуації версії різних дослідників дають цілком протилежні відповіді. Адже, вибудовуючи свою версію, хтось працює більш сумлінно, хтось — не помічаючи того, чого він не хоче помічати, а спираючись на певну частину фактів. Це природний процес. Але коли подивитися на все відстороненим поглядом дослідника, то слід визнати: достовірно відомо тільки те, що 3 листопада 1941 року, десь між 14 та 15 годинами за київським часом Успенський собор було висаджено в повітря.
А от те, що цьому передувало, породжує більше запитань, аніж дає відповідей. Причому в різні часи панували різні версії.
- Відразу по війні й практично до середини 1980-х було прийнято вважати, що це зробили німецько-фашистські загарбники — таке було офіційне формулювання. І в будь-який книзі про Київ, у будь-якому путівнику обов’язково було вміщено фотографію руїн собору з підписом, що це діло рук окупантів.
- У кінці перебудови й у часи Незалежності, коли цензурні бар’єри впали, стали доступними емігрантські видання 70–80-х років, із яких випливало, що храм підірвали зовсім не німці, а радянські підпільники.
Пригадую, була така популярна версія, що хтось десь, відбуваючи термін у таборах ГУЛАГу, сидів разом із людиною, яка знала іншу людину, котра нібито намагалася 3 листопада підпалити на території Печерської лаври бікфордів шнур. І з цього робився висновок, що німці тут ні до чого.
А десь у середині 1990-х почали потроху відкриватися архіви, налагоджуватися контакти з дослідниками з інших країн, і сенсацією стали фотографії, виявлені професором Бременського університету Вольфґанґом Айхведе в родинному альбомі його знайомих. На п’яти знімках було зафіксовано процес підриву Успенського собору. Копії чотирьох світлин професор подарував київському історику Сергію Коту. Їх публікація в Україні внесла повне сум’яття, бо всі звикли вважати, що храм знищили комуністи.
Розкажу про ті знімки докладніше. Фотограф розташувався на мосту через Дніпро — понтонному, але наведеному приблизно там, де зараз міст Патона; камеру розгорнуто в бік Києво-Печерської лаври. Ми бачимо Дніпро, бачимо сам міст і патруль у німецькій формі. На першій фотографії видно знайомі контури Лаври та бані Успенського собору. На другій і третій — вибух, усе в диму, а на останній — усе як на першій, тільки вже без бань собору.
І тут виникає закономірне запитання: звідки німецький фотограф — а ми знаємо, що це був офіцер вермахту з дислокованих у Києві частин — заздалегідь дізнався про дату й час вибуху, щоб зафіксувати його на плівку? Очевидно, він мав таке завдання? І це вже явно суперечило попереднім версіям про радянських підпільників. Щоправда, дехто і далі твердив, що момент вибуху потрапив в об’єктив випадково.
Повторюся: точної відповіді на головне запитання ми не маємо дотепер. Коли я кажу «точної», то маю на увазі чіткий документ, а не припущення на кшталт «логічно випливає, що…». Бо дуже часто я і сам стикався з випадками, коли в певній історії мені все було зрозуміло, все «логічно випливало», а потім з’являвся архівний документ, котрий усе це руйнував. Проте є кілька моментів, які я вважаю за необхідне прокоментувати.
Хто замінував Успенський собор
Перше, що маємо зробити, — розібратися, хто конкретно і чим замінував Успенський собор.
У народній уяві в усьому винен НКВС. Ставлення до цього органу цілком зрозуміле, тож простіше за все повісити і цей злочин на його шию… Але насправді в структурі НКВС інженерних військ не було — ні саперів, ні мінерів. Там були конвойні війська, були підрозділи іншого напряму, але зовсім не ті, що спеціалізуються на підривах.
Мінування здійснювали підрозділи Червоної армії, і дуже інтенсивно. Почалося це в середині серпня 1941 року, коли стало очевидним, що Київ здаватимуть. Тож вирішили в такий спосіб ускладнити життя майбутнім загарбникам. Причому мінували не тільки будинки на Хрещатику, а й такі об’єкти, як Оперний театр, Володимирський собор, тогочасний Музей Леніна (нинішній Педагогічний музей на вулиці Володимирській), — цебто ключові споруди, котрі здогадно могли масово відвідувати або в яких зручно було б оселитися чи розмістити свій штаб німецькому командуванню. Тривало це мінування приблизно до 7–10 вересня, а вже за тиждень радянські війська полишили Київ. Це сталося саме 18 вересня, а не 21-го — коли про це було офіційно повідомлено.
Річ у тім, що Київ — символічне місто, і Сталін казав, що його ніколи й нізащо не здадуть. Але здали. Утім, офіційно повідомляти не наважувалися. Мабуть, жевріла надія відбити, а коли стало очевидно, що лінія фронту стрімко просувається на схід і Київ утрачено, тоді нарешті сповістили. І цю неправдиву дату зафіксували як офіційну. Отже, 18 вересня Червона армія залишила Київ, а наступного дня до нього ввійшли німці — без бою. Дуже тяжкі бої були на підступах, зокрема біля Голосієва, а до самого міста вони просто заїхали.
Вибухи у Києві
Приблизно тиждень німці опановували українську столицю, а 24 вересня почалися вибухи на Хрещатику. Для окупантів це точно була несподіванка, бо навіщо їм підривати будинки, які вони хотіли використовувати як свої штаби чи просто як житло? І коли почалися ці вибухи — а тривали вони кілька днів, — то і до німців, і до самих киян дійшло, що місто заміновано.
Хрещатик охопили суцільні пожежі, вогонь перекидався з будинку на будинок, і тоді вже самі окупанти почали підривати будинки, що сусідували з палаючими, аби зупинити лавину вогню. Отже, виходить, що Хрещатик підривали і червоні, і німці. Звісно, у різній пропорції, але й ті, і ті.
І це справді символічний момент: дві тоталітарні системи, зіткнувшися, перетворювали на попіл усе, що ставало між ними.
Після цього німці розклеїли по Києву оголошення, де просили всіх містян, котрі бачили, що біля їхніх будинків велися якісь підозрілі роботи, вказати точні адреси, бо, імовірно, ці будинки заміновано. Звісно, мінування відбувалося в таємний спосіб і ніхто нікому не сповіщав, що, мовляв, ми тут міни закладаємо. Приїздила якась команда, якась машина, щось вивантажували, а мешканцям казали, що це потрібно для оборонних робіт чи облаштування бомбосховища. Насправді закладали вибухівку. Найчастіше — у підвалах, але траплялося й на горищах.
Коли мирне населення, що залишилося в місті, усвідомило всю небезпеку для себе, то міську управу почали повідомляти про все, що хтось колись десь помітив. Крім того, була людина з Академії наук, яка просто принесла до управи список замінованих об’єктів, бо мала доступ до нього. Відтак почали працювати німецькі сапери.
Для повноти картини наведу цифри щодо кількості вибухівки. Скажімо, під музеєм Леніна її було дві тонни. Я бачив німецький звіт про розмінування, де фахівець, котрий складав той документ, написав:
«коли б ці дві тонни спрацювали, то це б зруйнувало і сам будинок, і весь квартал поруч».
Тож стає зрозумілою тактика: підміновувати окремі об’єкти, від вибуху яких впаде весь важливий квартал.
По тонні вибухівки було закладено під Оперний театр, під Державний (нині Національний) банк на Інститутській, під будинок ЦК КП(б)У (нині Міністерство закордонних справ на Михайлівській площі), будинок НКВС на Інститутській (Жовтневий палац)…
По дві тонни — під будинок штабу Київського особливого військового округу (теперішній Офіс Президента на Банковій), Університет, Володимирський собор (який, до слова, займає меншу площу, ніж Успенський). Тобто все вимірювалося не кілограмами, а тоннами!
Ми не знаємо, скільки саме вибухівки було закладено під Успенський собор, але є ще одне важливе питання: у який спосіб її планувалося активувати?
Як підірвали собор, різні варіанти події
Згідно з версією, що зараз начебто вважається основною чи робочою, — за допомогою радіосигналу. А це, знов-таки, викликає низку запитань. Я не військовий історик, тому можу покладатися лише на аналітичні викладки людей, які розуміються на таких речах.
Виявляється, до початку німецько-радянської війни подібних пристроїв не існувало, хоч і були експериментальні зразки, зроблені в Харкові. Фахівці кажуть, що коли підриви справді було зроблено через радіосигнал, то там мали бути акумулятори, що тримали заряд упродовж 40 діб, а відстань між пультом управління і вибухівкою не могла перевищувати 150 км.
Чому я акцентую на цьому увагу? Тому що писали, що у вересні, коли радянські війська вийшли з Києва, цей радіосигнал подавали з Борисполя. Цілком можливо, бо вкладається і в 150 км, і в 40 діб. За іншою версією, ніякого радіосигналу не було, а все підривали диверсанти з групи Івана Кудрі…
Про диверсійні групи
На жаль, стереотипні уявлення про ті події бувають дуже далекими від істини. Розсекречені документи Галузевого державного архіву СБУ у справі резидентури «Максим» не підтверджують участі групи Кудрі в мінуванні та підриві будинків на Хрещатику. Насправді в місті працювало декілька диверсійних груп, і група Кудрі була тільки однією з них. Хрещатик, зокрема, підірвала група Віктора Карташова. Заради конспірації та безпеки кожна з таких груп не знала про існування іншої, щоб у разі провалу однієї не арештували всіх. Після Хрещатика була друга хвиля вибухів, десь на початку жовтня, коли підірвали Міську думу на теперішньому Майдані Незалежності і славетний будинок Гінзбурга, який стояв там, де тепер на його фундаменті стоїть готель «Україна».
Так от, коли стало ясно, що Київ здаватимуть, то вирішили залишити в ньому певну кількість диверсантів-підпільників, для чого відрядили сюди полтавця Івана Кудрю. Оселився він саме в будинку Гінзбурга, в агентки НКВС, яка за «легендою» була його нареченою. Кудря видавав себе за шкільного вчителя, але його озброїли маленьким друкарським станком, бланками документів, що можуть знадобитися під час окупації, шифрами для радіозв’язку, чималими грошима тощо. І от будинок, де все це зберігалося, раптом злітає в повітря! Кудря дивом лишився живий — його просто не було в квартирі в ту мить, а група Карташова й гадки не мала, що там мешкає якийсь Кудря і будинок Гінзбурга — то його «офіс». Є свідчення, що Кудря запитував потім у своїх: що сталося, чому підірвали будинок? Цебто неузгодженість між різними групами справді існувала.
Документи, спогади і логічні міркування
Хоч би як, а перший пункт ми з’ясували: мінували червоні. Далі німці починають усе це розміновувати, витягаючи з-під київських споруд тонни вибухівки. Знають вони і про мінування Києво-Печерської лаври. Зайти туди сторонньому практично неможливо — німці ретельно її охороняють, розміщують там підрозділ поліції, влаштовують навколо неї перевірки. Отже, важко повірити, що туди могли проникнути якісь диверсанти й підпалити бікфордів шнур.
Водночас із німецьких звітів відомо, що три особи без документів дивним чином проникли на територію Лаври, де їх помітив вартовий і просто застрелив. І німці зрозуміли: цих побачили, а наступних можуть і не побачити, і вони таки приведуть у дію вибуховий механізм…
Фахівці, що знаються на мінуванні, кажуть про величезну кількість закладеної під собором вибухівки. Витягати її звідти — колосальна й до того ж украй небезпечна робота. І тоді, можливо, окупанти вирішили, що легше самим підірвати собор, ніж сидіти мов на пороховій бочці й чекати, коли це зроблять диверсанти.
Принаймні, існує документ (його копія зберігається в Центральному державному архіві вищих органів влади України; фонд КМФ-8, опис 1, справа 38), який свідчить, що в жовтні 1941 року це питання обговорювалося в Берліні. Ідеться про експертизу, проведену чиновником центрального апарату Міністерства східних окупованих територій доктором Отто Бройтіґамом, щодо того, чи є сенс підривати Успенський собор. Експерт, до речі, не радив цього робити, бо храм важливий для України, тож не треба налаштовувати населення проти себе його знищенням. Наголошую: документ датовано 13 жовтня і, очевидно, за кілька днів відбулося його обговорення в Берліні.
Ми не знаємо, хто в ньому брав участь і що врешті ухвалили, але десь за тиждень після появи висновку доктора Бройтіґама німці почали планово відселяти людей у радіусі півтора кілометра від Верхньої лаври — як ми розуміємо, через запланований вибух. Про це, до речі, пише Анатолій Кузнєцов у своєму романі-документі «Бабин Яр», що має репутацію надійного джерела. Уже після того, як 1991 року в СРСР було надруковано повний, без цензурних вилучень, текст цього твору, знайшлося чимало киян, чиї сім’ї тоді відселили. Вони все це підтвердили. Зранку 3 листопада відселяли людей з Нижньої лаври, а вже в проміжку між 14 і 15 годинами Успенський собор перетворився на руїни.
Отже, схоже на те, що собор підірвали німці. Але знову хочу нагадати про те, з чого почав: ми не маємо документа, що підтверджує цю версію на сто відсотків.
Тож що підтверджено документально? Що мінували червоні. Що в Берліні в середині жовтня обговорювали питання щодо можливості чи неможливості підриву. І що за кілька годин до вибуху німецький фотограф прийшов на міст і зафіксував знищення храму. Це те, що ми знаємо точно. Все інше — лише логічні висновки, які вказують, що це зробили німці.
Тут я хочу повернутися до того, про що вже побіжно згадував, — до акумуляторів, розрахованих на 40 діб і 150 км відстані. Перше: з моменту можливого мінування до 3 листопада пройшло понад 40 діб. Друге: у деяких радянських джерелах писали, що радіосигнал на підрив Успенського собору давали буцімто з Воронежа. Однак до нього майже 700 кілометрів! А якихось інших суперзасобів у радянських військ, як твердять фахівці, не було. Та й Карташов, мабуть, підривав Хрещатик не радіосигналом. І чи існував той радіосигнал узагалі — величезне питання. Хай там як, станом на 3 листопада радянські війська технічно не могли підірвати Успенський собор.
Таємниці вибуху і подій довкола нього
І остання репліка до цієї історії. Ідеться про роман-хроніку Докії Гуменної «Хрещатий Яр». Його авторка жила в Києві, залишилася в окупації, наприкінці війни виїхала на Захід, а згодом до США.
Як і Кузнєцов, вона теж була свідком тих подій і чула, що люди говорять між собою з приводу підриву собору. В її романі є персонаж — жінка, що каже:
«Лавру підмінували й приготували до знищення більшовики, німці ж тільки полінувалися витягнути міни й вирішили, що не варт возитися, менше клопоту буде, коли все злетить у повітря».
Для них собор не був важливим об’єктом у сакральному значенні, тож і справді було легше відселити людей, самим підірвати й у такий спосіб поставити крапку в цьому питанні.
Додам, що навіть про той вибух ми знаємо дуже мало. Хтось каже, що він був один. Хтось — що два. Анатолій Кузнєцов пише про чотири. Так один чи серія? Не зовсім зрозуміло… Не знаємо ми й того, що відбувалося в самій Києво-Печерській лаврі станом на кінець жовтня, бо там були дуже дивні смерті, зокрема хранителя фондів Антирелігійного музею Миколи Чорногубова і директора Музейного містечка Федора Шеверницького. Обидва вбивства, за деякими версіями, були пов’язані з таємницею мінування лаврських споруд. І знову низка запитань, на які немає точних відповідей.
Але коли спробувати підбити підсумок, виходить, що собор став жертвою двох тоталітарних режимів: мінували червоні, а підірвали нацисти.
Отже, винні й ті, і ті.
Матеріал проілюстровано фотографіями з відкри-
тих джерел