Інтерв’ю з Іваном Рябчієм
Іван Рябчій — перекладач, видавець і журналіст. На початку листопада він очолив Представництво Українського інституту у Франції.
В інтерв’ю «Антиквару» Іван Рябчій розповів про те, як працює Український інститут у Франції, які найближчі заходи планують провести та які форми співпраці найбільше подобаються французам.
Про призначення і попередній досвід роботи
— Ваше призначення головою Представництва Українського інституту у Франції було несподіваним для мене, адже ви — людина, знана в іншій, літературній сфері. Як відбувалася ваша участь у конкурсі на посаду?
— Це була певною мірою несподіванка і для мене. Проте я вирішив, що ця робота — можливість зробити щось більше для України, особливо під час війни. Це було основною мотивацією податися на конкурс.
Відкриття Представництва Українського інституту в Парижі було вкрай успішним. Його головною зіркою була Перша Леді України Олена Зеленська. На сцені виступали міністерка культури Франції Ріма Абдуль-Малак, президентка Французького інституту Ева Нґуєн Бін, представники Мерії Парижа, директор Українського інституту Володимир Шейко. Високим фінальним акордом церемонії став концерт Джамали. Дуже дякую за організацію цієї події всій нашій команді. Перш за все, звичайно, — Олі Сагайдак, яка півтора року була представницею Українського інституту у Франції. Саме вона робила фестиваль «Українська весна».
У Парижі щодня відбуваються українські події. Іноді навіть — дві-три. Це дуже тішить. Я не рахував і не збираюсь рахувати, що тут роблять росіяни, але думаю, ми впритул наблизилися до кількості російських подій. І це — дуже добре.
Загалом, я дуже задоволений новими обов’язками. Хоч, звісно, мені довелося вийти зі своєї зони комфорту, щоб приїхати сюди з Києва, залишити свою перекладацьку діяльність… Майже два роки повномасштабної війни я був у столиці України.
Тепер, за три тижні в Парижі, я не переклав жодної сторінки. Для мене це не є нормальним, бо художній переклад — то моя територія, на яку я тікаю, коли мені погано, я там рятуюсь, як Аліса у Задзеркаллі.
Проте я все одно дуже задоволений. Тут прекрасна команда: чудові люди, професіонали. Крім того, ми знаходимося у дивовижному місці — у колишньому театрі La Gaîté Lyrique, в самому центрі Парижа, на boulevard de Sebastopol. Це — величезний коворкінг, де багато стартапів. Він постійно кишить людьми, проєктами, тут раз-у-раз виникають нові ідеї, задуми… Ми там, де можемо робити багато.
— Чи є у вас менеджерський досвід, на який ви спираєтесь? Чи ця робота — відкриття себе у новій іпостасі?
— Мене більше знають як перекладача, але я і бізнесмен, у мене власне видавництво. Також я маю досвід роботи з грантами. Я працював як проєктний менеджер у Малій академії наук України. Досі співпрацюю з ЮНЕСКО. Проєктна робота не нова для мене. Але, з іншого боку, — так, я і вчуся тут, відкриваю для себе багато нового. У нашій команді горизонтальні стосунки. Усе демократично, як, власне, демократична і сама Франція.
Про завдання, плани і бюджет Українського інституту у Франції
— Які завдання стоять перед вами як головою інституції? Представництво Українського інституту у Франції — це підрозділ Українського інституту і, в свою чергу, підрозділ Міністерства закордонних справ України. Правильно я розумію?
— Звичайно, ми слідуємо за усіма офіційними українськими настановами і наративами. Просуваємося згідно зі стратегією Українського інституту. Але у нас є і власна стратегія. Її затвердили і у Києві, і наше коло друзів у Франції, до якого входять Міністерство культури Франції, Французький інститут, Мерія Парижа, Міністерство закордонних справ Франції, Сорбонна…
Нині усі вони розглядають проєкт нашої програми на наступний рік. Ми чекаємо на відгуки, коментарі.
Наступний рік — це 10-річчя загарбання Криму. Тож, звісно, ми будемо розповідати про це, у нас заплановано багато подій, пов’язаних з Кримом. 24 лютого наступного року — друга річниця повномасштабного вторгнення. Також є декілька подій на тему Другої світової війни і Першої світової (наступного року буде 110 років від її початку). Ще у 2024 році відзначатимемо ювілеї Сергія Параджанова і Олександра Довженка. Звичайно, до цих дат теж пропонуватимемо події. У нас є певні наративи, за якими ми слідуємо і є основні дати, про які мусимо пам’ятати.
— Чи відповідає існуючий бюджет амбіціям і задумам, щоб реалізувати усе те, що ви запланували?
— Плануючи все те, що я озвучив, ми виходили з наявного бюджету. І крім усіх цих тем, моє головне завдання — це, звичайно, фандрайзинг (пошук і збір коштів). Наступного року нам треба знайти більше коштів для функціонування Представництва Українського інституту у Франції, це не секрет.
Ми не є організаторами подій, у нас немає коштів, скажімо, на повну організацію виставки, від А до Я. Ми допомагаємо знаходити партнерів між Україною і Францією. До нас звертаються із задумами, ми приєднуємося, зводимо мости, і в певний момент, в певних статтях витрат, звичайно, можемо допомогти.
Ми не є тією установою, яка робить великі проєкти за великі гроші. Це не наше завдання. Ми встановлюємо та підтримуємо сталі зв’язки і дбаємо про системність. Наприклад, якщо виник зв’язок між українським та французьким музеєм, де реставрують старовинні фотографії, — ми допомагаємо, щоб це не був разовий проєкт, а щоби співпраця продовжувалася. Це — наше основне завдання.
— Тобто ваша програма, яка тепер на етапі затвердження, буде відкрита для пропозицій?
— Звичайно. Ми підготували спеціальну анкету для подання запиту на допомогу, сприяння від Українського інституту в Парижі. Цю анкету згодом викладемо на загал — опублікуємо на Фейсбуці, на нашому сайті. Кожен охочий зможе заповнити її.
Єдина, основна для нас вимога, — запит треба подавати не менше, ніж за 2,5 місяці до події. 9 листопада у нас було відкриття і з 10 листопада на мене посипалися повідомлення — у всі месенджери, всі пошти… Часто це прохання, які неможливо реалізувати: організуйте нам завтра концерт і так, щоб купили 500 квитків, привезіть цілий хор, поселіть, і так далі… Ми не концертна агенція, не агенція з продажу квитків, не туристична агенція. Ми готові допомагати, але для цього потрібен час: щоб ми оцінили проєкт, зрозуміли, чи він відповідає нашим наративам, нашій стратегії. Просто сьогодні взяти і на завтра зробити — такого не буде, і це я намагаюсь донести до всіх.
— Мабуть, нам усім треба усвідомити, що, незважаючи на короткий горизонт планування (до якого ми звикли), на спонтанні рішення, все ж таки ми мусимо вписуватись в якісь загальнолюдські уявлення про таймінг.
— Так. У Франції усе планують далеко наперед. Люди живуть, як на мене, в досить повільному ритмі. Хоча, у порівнянні з Україною, тепер будь-який ритм повільний.
Але тут люди так звикли. Скажімо, подія, що має відбутися 20-го лютого, — це майже як завтра. А якщо потрібно щось зробити до середини грудня — це вже як на вчора. Горизонт планування дуже далекий. І я вважаю, що це правильно: що більше часу, то більше можливостей якнайкраще підготуватися, захиститися від несподіванок, правильно усе зробити, упакувати, оформити. Коли мало часу, частіше з’являються ляпи.
— Ви працюєте тепер на грантові кошти?
— Так, у нас кошти від Open Society Foundations. Ми звітуємо, показуємо, що зробили. Ми відкриті, але це означає також, що ми мусимо бути жорсткими, іноді відмовляти. Я знаю, що на мене вже ображаються люди за це, і будуть ображатися знову. Але я свідомо ішов на це, я знав, що так воно й буде.
Про дискусії, найближчі плани і роботу з медіа
— В культурній дипломатії бувають ситуації конфлікту інтересів. За моїм особистим відчуттям, досвід України в цьому питанні досить драматичний. Як можна змінити це?
— Проблема в тому, що варто враховувати, як можна і як не можна говорити з французами. З французами не можна говорити «в лоб», нахрапом, тут цього не люблять. Французи люблять дискусію, діалог. Але не той діалог, коли ти приходиш зі своїми сталими думками і нав’язуєш їх — «я вважаю так, моя думка правильна, ваша ні, ви маєте пристати на мою думку» (на жаль, у нас таке буває часто). Французи люблять, щоб у процесі діалогу, якщо ти й не змінюєш свою точку зору, то принаймні намагаєшся показати, що скорегував її. Це важливо.
Своєрідним кредо французів є слова Вольтера: «Я не згоден з тим, що ви кажете, але битимуся на смерть за те, щоб ви мали право це казати».
Дискусії у Франції дуже популярні. Але саме дискусії, а не в’яле обговорення на загал якихось пафосних промов, не обмін компліментами: яка ви геніальна, а ви яка красива, — і розійшлися. Гострі теми — права людей, права жінок, екологія, екологія культури, протидія тортурам і трафіку людьми тощо, — це сюжети, які обов’язково треба піднімати. Але у формі дискусії.
Ми не можемо прийти на Каннський фестиваль, облити себе червоною фарбою і сказати: «Ось, подивіться!». Французи цього не сприйматимуть.
— Тобто екстремальні витівки — не той формат, у якому варто просуватися?
— Однозначно. Згадайте ті випадки, коли підлітки приклеювали себе до картин, обливали картини в якомусь музеї. Це нормально сприймали? Ні. В Україні, до речі, це теж не сприйняли.
— Який найближчий захід має реалізувати Представництво Українського інституту у Франції?
— Оскільки ми вже склали програму, то я можу розповісти про декілька заходів.
Ми підписали меморандум про співпрацю із Сорбонною. Співпраця полягатиме в лекціях впродовж року. Плануємо приблизно одну лекцію на місяць. Наприклад, в листопаді — лекція Оксани Забужко, присвячена жінкам в український літературі. Звичайно, ми хочемо підписати подібні меморандуми й з іншими вишами у Франції. Вже ведемо переговори з INALCO. INALCO — це інститут східних мов та культур у Парижі (до східних належить і Східна Європа). Це — фактично, єдиний вуз у Парижі, де вивчають українську мову та літературу на високому рівні. До речі, професорка INALCO, видатна перекладачка української літератури французькою мовою Ірина Дмитришин – президентка Наглядової ради нашого Представництва.
У наступному році ми плануємо проводити дискусії з нобелівськими лауреатами, присвячені Україні.
У цьому році, 2023-му, в Парижі був тиждень української драми. Він пройшов дуже успішно, тож плануємо цей захід і на наступний рік.
У планах і участь у Книжковому салоні у квітні.
І, звичайно, ми зараз багато міркуємо про те, як гідно представити ювілей Параджанова і Довженка тут, у Франції. Мені здається, це дуже важливо.
— Чи потрапляють ваші проєкти, задуми і, загалом, робота Українського інституту, в медіа, у французьке інформаційне поле?
— Так, вже потрапляють. Досить непогано було висвітлене у французьких медіа наше відкриття.
У тому коворкінгу, де ми працюємо, є багато французьких медіа. Ми сидимо буквально пліч-о-пліч з журналістами каналу ARTE. Перетинаємося з колегами, обідаємо, зустрічаємося, щоб поговорити. Це дуже зручно, у цьому є перевага. Нас уже знають у Парижі і у Франції загалом.
Ми не зосереджуємося лише на Парижі. В наших планах багато міст — Лілль, Ліон, Тулуза, Марсель, Каркассон, Страсбург…
Інтерв’ю, коментарі для медіа — це те, що я роблю майже щодня. До речі, якщо говорити про мої «скіли», то я ніколи не був публічною людиною, не виступав у ролі голосу, у ролі обличчя. Тож, мабуть, тепер це найскладніше для мене у роботі.