Материал из журнала “Антиквар” #89: “Приоритеты культурной политики”
Що з цим робити? Хороше запитання. Я думаю, що починати треба з того, що людей, які займаються менеджментом культури, треба вчити. Умовно кажучи, йти в Польський інститут, у Французький культурний центр, в інші іноземні культурні центри. Їхати за кордон і дивитись: за рахунок чого можлива оптимізація, за рахунок чого ми можемо модернізуватись. Передусім змін потребує сама система. І починати, беззаперечно, слід зі встановлення правил гри і законодавчої бази. Держава нарешті мусить визначитися, куди підуть інвестиції — у війну, тюрми чи культуру.
— Чи правомірно взагалі поєднувати культуру і менеджмент?
— Звичайно, правомірно. В Україні маємо досить розвинений ринок торгівлі антикваріатом. І, відповідно, є люди, які цим займаються, які формують це поле. Але у нас поки не може бути літературного менеджера. Бо авторам, особливо молодим, жоден видавець не буде платити гонорари, оскільки в них фінансово невигідно інвестувати. Але якщо держава хоче, щоб література у нас таки розвивалась, то мусить створити систему премій. І то не по 500 гривень, а хоча б по 5 000 доларів, щоб на ці кошти молодий автор міг півроку-рік фахово займатися обраною справою. Така ж ситуація з українським кіно. Ми знімаємо сьогодні значно менше, аніж Киргизія. А тому дуже часто людина — режисер, оператор тощо — змушена міняти громадянство, аби залишитись у професії. Бо у нас для них ніхто не створив умов. Вони не знають, як зі своїм вмінням, своєю ідеєю пройти від задуму до реалізації. Держава просто зобов’язана сформувати такі умови, бо інакше більшість талантів буде реалізовуватись в іншому національному і культурному просторі. Там, де існує менше перепон для творчої самореалізації.
— Як налагодити комунікацію між мистецькими та культурними установами в середині системи?
— Комунікації між різними сферами культури нема. Чому? Українські політики всі роки фінансували і ставилися до культури за залишковим принципом. Кілька десятиліть у нас працювала радянська схема, підпорядкована ідеології. Але в країні, де панують переважно вузькокланові олігархічні інтереси, в ідеологію не інвестують. І навіть сьогодні, прикриваючись фінансовою кризою, ніхто не говорить про розвиток і запуск механізмів, які б забезпечили підготовку якісного культурного продукту. Марно сподіватися, що він з’явиться ніби з нікуди, буде конкурентоспроможним і ідеологічно «правильним».
Якщо повертатися до українського кіно, то його як процесу не існує, є лише поодинокі, часом навіть яскраві, постаті. А щоби мати кваліфікованих акторів, операторів, монтажерів, треба знімати хоча б кілька десятків фільмів у рік. Нема процесу — нема кіна. У цьому й полягає завдання Міністерства культури, як я його бачу, — передусім не призначати чи знімати директорів, а створювати механізми та критерії, які забезпечать принаймні системність зйомки та кінопрокату. А зараз навіть зняте за державні гроші кіно не йде в прокат. То навіщо його знімали? Навіщо витрачено державні кошти? Зараз у нас пробують заборонити російське телебачення. Це абсурд. Як можна щось заборонити в епоху Інтернету? Це ж культурний дисонанс: ми говоримо про демократію — і щось забороняємо. Я, наприклад, люблю дивитися заборонене. Бодай щоб дізнатися: чому??? Але якщо теоретично для лінивого загалу щось заборонити й можна, то як примусити сприймати продукт, який поступається аналогічному, скажімо тому ж російському? Звідки ця наївна думка, що системні прорахунки двох з половиною десятиліть можна виправити указами-заборонами-тощо?
Ми програли війну в інформаційному полі, бо забули на неї з’явитися. Чого ж дивуватися, що наш інформаційний простір виявився незахищеним, а люди «підсіли» на зарубіжні чи російські серіали, бо Росія провадила відносно системну і достатньо агресивну інформаційнокультурну політику. Держава відкрила простір і підсадила людей на легкий, не інтелектуальний продукт, а тепер плачеться: ах, як це змінити за один рік? Ніяк за один рік цього не змінити! Потрібна системна зважена робота. Необхідна зміна законодавства, створення умов для залучення інвестицій. Треба знайти енну суму коштів для зйомок малобюджетного молодіжного кіна. Шукати кращих і стимулювати їх до вдосконалення. Тобто формувати механізми. За такого підходу років за десять можна докорінно змінити ситуацію. А швидше — то навряд.
— На Заході існує досвід, коли держава фінансує не постійне функціонування інституції, а творчий проект. Чи можливо її застосувати до нашої старої державної системи?
— В перспективі — так. А в режимі нон-стоп — великі сумніви. Марне сподіватися, що система грантів запрацює відразу. А що робити з тими людьми, які до цього не готові і яких у нас абсолютна більшість? Як це вплине на психологічний клімат всього су спільства? Як ці гранти узгодити з тим же податковим та іншими кодексами? Щоб вирішити коло цих питань, саме й необхідний перехідний період.
— Справді, зараз Україна ще й іміджево знаходиться у перехідному періоді. Поки що ми — країна, де відбувся Майдан. Як сформувати новий іміджевий меседж і яким він має бути?
— Змінити імідж… Мені здається, що наразі, як це не прикро, ми маємо імідж заробітчан, дешевої робочої сили, імідж країни, яка постачає у світ повій, ну, і ще трохи програмістів. Наших програмістів цінують, але, може, лише їх. А так нам особливо хвалитися нічим, нічим дивувати світ. Але поганий імідж — не катастрофа. Катастрофа, що ми продовжуємо й далі собі брехати. А зміни на краще у нас почнуться лише тоді, коли знайдемо мужність визнати свої системні помилки й задавнені поразки. У нас говорять, що йдуть реформи. Які? В якій галузі? Хто в нас взагалі відчув на собі якісь реформи чи оптимізацію? А от слово «реформи» — так, чуємо, часто чуємо. У нас майже як мантра звучить: «Ми впроваджуємо реформи». Попри все, майже рік армія протрималася переважно на волонтерах.
Так і культура тримається, за великим рахунком, на окремих персонажах, які роблять свої проекти не завдяки державі, а всупереч її політиці або незалежно від цієї політики, без прив’язки до державних інституцій. В цьому плюс і сила цих проектів, в цьому і їхній мінус, адже вони не мають загальнодержавної розкрутки. А спробуйте назвати справді великі культурні проекти, ініційовані державою в Україні чи за кордоном. Ось така культурна практика й формує загальнонаціональний імідж. Для того, щоб держава змінила імідж, його треба формувати. І формувати свідомо.
— Яким чином популяризувати та привертати увагу українців до своєї культурної спадщини?
— Спадщиною серйозно, знову ж таки, ніхто не займався. До ювілею Шевченка в Національному музеї Тараса Шевченка здійснено ремонт та реконструкцію, щось робиться на об’єктах ЮНЕСКО… Але відсутня широка інформація про це, а якщо вона й з’являться, є то одразу губиться в інформаційному просторі. Якщо ж ми хочемо заявити про себе світові, то рецепти інформаційного суспільства очевидні: інвентаризація культурної спадщини України та її оцифровка. Стажування директорів наших провідних музеїв, галерей, заповідників у Німеччині, Франції, Польщі чи навіть Росії, Казахстані чи Азербайджані, які нас значно випереджають у розвитку музейної справи. Треба нарешті розділити: держава пріоритетно фінансує збереження національної культурної спадщини, а директори та наукові колективи шукають нові форми популяризації. Те, що було актуальним і працювало 10–15 років тому, зараз не працює.
— Ще одна наша проблема — культурна прірва між Заходом і Сходом. Як подолати це становище та чим заповнити цю прірву?
— Нема культурної прірви між Сходом і Заходом: більш-менш однакове становище жінки в сім’ї, більш-менш однакова кухня, однакова неповага до слабших і страх перед сильнішими. Різниця лише у мові, політичних орієнтаціях та конфесіях. Першу й другу біду нам витворили політики, які тепер не хочуть за це нести відповідальність, а щодо конфесійності — то це приватна справа кожної людини. Ніхто нікому не може нав’язувати, до якої церкви йому ходити. Інша річ, що у самих священиках хотілося би бачити більше вихованості та поваги до колег, які служать-працюють в інших конфесіях. Не треба робити народ відповідальним за прорахунки політиканів, які створили умови для формування розлому, а тепер шукають винних. Це нагадує ситуацію періоду Руїни. Еліти вирішували свої проб леми, не звертаючи увагу на людей, і мали їх за ніщо. Сьогодні маємо аналогічну ситуацію. Але всі ми відповідаємо за сьогоднішній день: поки люди не повірять в себе, вони не матимуть достойної влади. Ніхто у світі не створить нам ідеальних умов для розвитку. Тож треба жити і вчитися реалізовувати свій потенціал. Я не маю сумнівів, що сьогоднішня Україна таку можливість дає.