Малюки з дитячого садка на виставці «Метаморфози творчості» у галереї «Синій вечір»

День за днем у «Синьому вечорі»

Про «сучасну класику», екзистенційний пейзаж і силу художнього узагальнення — у бесіді з мистецтвознавцем, досвідченим музейником, донькою Олекси Захарчука та куратором галереї «Синій вечір» Юлією Захарчук.

Матеріал із журналу "Антиквар" #111: "Сни про Україну. Олекса Захарчук"

— «Синій вечір» — це особливий виставковий простір, що поєднує у собі риси галереї та музею. Чому ви обрали для себе саме цей, трохи незвичний для Києва, формат?

— Після того, як у березні 2013 року батько пішов з життя, залишилася велика кількість його творів. У такій ситуації нащадки художників поводяться по‑різному — у залежності від фінансових можливостей та багатьох інших обставин. Проте припускаю, що головним є усвідомлення мистецької цінності спадку та готовність узяти на себе відповідальність за нього. Разом з родиною брата ми вирішили, що зможемо зберегти колекцію у цілісному вигляді, і для цього придбали приміщення на лівому березі Дніпра, де останні десятиліття жив батько. Так у 2014 році виникла наша галерея. Ми назвали її «Синій вечір» — за назвою улюбленої програмної картини Олекси Захарчука, один з варіантів якої посів чільне місце у першій залі.

Інтер’єр галереї «Синій вечір»
Інтер’єр галереї «Синій вечір»

Звісно, щоб перетворити приміщення на духов­ний простір, треба докласти неабияких зусиль. Пе­ред­усім нам хотілося, щоб у галереї панувала атмо­сфера високого мистецтва, адже йдеться про певні цінності, які ми захищаємо та просуваємо.

— Концепцію виставок ви розробляєте спільно з родиною брата?

— Ні, цю частину роботи, як, власне, і підготовку кожної виставки, довірено мені. Озираючись назад, можу сказати, що я ніде не повторювалась, намагалася висвітлювати різні грані обдаровання батька, робила навіть окремі виставки портретів і натюрмортів, хоча це не найхарактерніші для нього жанри. Згадаю лише деякі проекти: «Метаморфози творчості», «Напередодні свята», «Відлуння часів», «Таємний шифр ніжності», «Загадковий Київ», «Райське яблуко», «Дорожні знаки»… Особливо пам’ятною стала для мене виставка «Сни про Україну». Вона відкрилась у червні 2014‑го, коли у державі була дуже тяжка ситуація, і ми з друзями просто набиралися сил серед картин.

Юлія Захарчук. 2012. Фото Вікторії Федірко
Юлія Захарчук. 2012. Фото Вікторії Федірко

— Кожна галерея має своє обличчя і свою більш-менш сталу аудиторію. Хто є вашими відвідувачами?

— За п’ять років у нас сформувалося певне коло прихильників: художники, творча інтелігенція, просто шанувальники мистецтва. І всі відзначають, що тут є своя неповторна атмосфера — світла аура, яку, безумовно, створюють батькові роботи. Та й сам він був людиною надзвичайно доброю, щирою, ніжною й теплою… Мені багато хто казав, що виникає відчуття, ніби він тут, серед нас.

Частина першої, меморіальної, зали, яка зазвичай залишається незмінною, присвячена моїй матері. Тут, зокрема, можна побачити її гіпсове барельєфне зображення роботи Бориса Довганя та олівцевий портрет, який тато зробив уже після її передчасної смерті. Я певна, що тільки підтримка дружини дозволила йому не розтрачувати себе на якісь кон’юнктурні речі, не йти на компроміси заради грошей, а залишатися самим собою…

Мабуть, той ефект незримої присутності батька посилюють його скульптурні портрети. І про них я б хотіла сказати трохи більше. У Ремарка є роман «Три товариші»: так от, Олексій Захарчук, скульптори В’ячеслав Клоков і Борис Довгань були такими ж вір­ними друзями на все життя.

Портрет Алли Захарчук. 1994. Папір, олівець, кольоровий олівець
Портрет Алли Захарчук. 1994. Папір, олівець, кольоровий олівець

Інколи я жартую, що вигідно мати скульпторів у приятелях. Борис Довгань дружив з батьком з 1950 року і саме у студентські часи створив його гіпсовий портрет. Багато років по тому, вже наприкінці 2013‑го, на наше прохання перевів його у бронзу. Крім надзвичайної зовнішньої схожості, Борисові Степановичу вдалося передали непокірний характер батька. Кожен ракурс відкриває якусь нову грань образу, а головне, що цей образ — живий. Експонується в залі і його бронзова композиція «Метелик» — твір, який дуже подобався батькові. Важливий він і для нас, адже уособлює пріоритетний для галереї напрям, який ми назвали сучасною класикою.

З В’ячеславом Клоковим тато особливо зблизився в 1966–1967 роках під час роботи у музеї-бібліотеці Гайдара в Каневі. Відтоді вони часто зустрічалися, показували один одному свої твори. У ті непрості часи така взаємна підтримка була конче потрібна…

Портрет Олекси Захарчука роботи Бориса Довганя (cер. 1950-х рр.; бронза) в інтер’єрі галереї «Синій вечір»
Портрет Олекси Захарчука роботи Бориса Довганя (cер. 1950-х рр.; бронза)
в інтер’єрі галереї «Синій вечір»

У 1970–1980‑х роках Клоков створив кілька портретів своїх друзів-однодумців, у 1982‑му закінчив бронзовий портрет батька, чому передували довгі й виснажливі сеанси у його майстерні на Дашавській. Бронзовий оригінал було закуплено для відділу радянського мистецтва Третьяковської галереї, а бюст з тонованого гіпсу «оселився» у нас. На мій погляд, вийшов образ, схожий на римського імператора-стоїка Марка Аврелія, значущий та сповнений гідності.

Отак троє друзів, що належали до сильного духом покоління шістдесятників, знов об’єднались у нашій галереї. Я розповідаю відвіду­вачам і про них, і про час, у який вони працювали, з усіма його труднощами та насиченим духовним життям.

Портрет Олекси Захарчука роботи В’ячеслава Клокова (1982; гіпс тонований) в інтер’єрі галереї «Синій вечір»
Портрет Олекси Захарчука роботи В’ячеслава Клокова (1982; гіпс тонований) в інтер’єрі галереї «Синій вечір»

— Здається, ви навіть робили окрему виставку, присвячену художникам-шістдесятникам, і вона мала значний розголос?

— Це був проект «Київська колекція». Ми підготували його спільно з Центром східноєвропейського єврейства, що виступив нашим інформаційним партнером. Я спів­працювала з родинами таких знаних митців, як Михайло Вайнштейн, Анатолій Лимарєв, Зоя Лерман, Яким Левич, брала для експонування твори Алли Горської, Георгія Якутовича, Бориса Лєкаря, Миколи Рапая, а також роботи художників з покоління їхніх учителів — Іллі Штільмана, Сергія Григор’єва, Тетяни та Олени Яблонських. Разом з Центром ми видали невеличкий каталог. Тобто це був серйозний, якісно пророблений проект, котрий справді мав розголос, адже тільки на відкриття прийшло щонайменше дві сотні людей.

— Проте переважно ви експонуєте твори батька?

— Так, бо місія нашої галереї — популяризувати ім’я Олекси Захарчука, представляти саме його спадок. Утім, щоб окреслити трохи ширший контекст, для виставок я залучаю твори митців з оточення батька — його вчителя Сергія Олексійовича Григор’єва та інших художників з цієї великої талановитої родини. Зокрема, демонструю натюрморти Валентини Захарчук, моєї старшої єдинокровної сестри. Тато дуже цінував її роботи, 1999 року він мав з Валею спільну виставку в Національному художньому музеї України, чим дуже пишався.

Крім того, мені подобається формат виставок-діалогів з митцями, близькими батькові за духом. Це і «Vivat, pastel» з Олегом Животковим, і «Літній настрій» з Олегом Гущиним, видатним майстром художнього скла, і «Ранок» з Олександром Дяченком, і «Напередодні свята» з Галиною Григор’євою. Звісно, кожен з таких проектів я прагну виконати на музейному рівні.

Художник Іван Григор’єв проводить у галереї «Синій вечір» майстер-клас з живопису
Художник Іван Григор’єв проводить у галереї «Синій вечір» майстер-клас з живопису

— Наскільки я знаю, діяльність галереї не обмежується лише виставками?

— Це справді так, але треба зважати на те, що коли вже людина доїхала до нас на Лівий беріг, то, передусім, через потребу у справжньому елітарному мистецтві. Те, що ми демонструємо, — не маскульт, котрий не вимагає ні культурного багажу, ні концентрації уваги. Тут ідеться про особливу подачу та особливе сприйняття. Саме тому ми не працюємо, як більшість галерей, за графіком, а домовляємося з відвідувачами по телефону, а потім я все їм показую й розказую. Нерідко таке спілкування триває годинами, і ми продовжуємо його вже за чашкою чаю. А буває, що людина хоче залишитися з творами наодинці, вдивитися в них, подумати, адже більшість пейзажів батька медитативні.

Завдяки таким зустрічам прищеплюється смак до класичного мистецтва, особливо, коли гостями галереї стають глядачі, що тільки починають відкривати для себе світ прекрасного. На прикладі конкретних творів я пояснюю принципи побудови композиції, розповідаю про колористичне рішення й доводжу, що класичне мистецтво є по‑своєму актуальним — хоча б тому, що допомагає знервованій сучасній людині гармонізувати її світ.

До галереї приходять дуже різні глядачі: і зовсім маленькі — групи з дитячих садків, і школярі, і студенти. Кілька разів у нас проводив заняття художник Роман Петрук, який зараз викладає в Інституті Бойчука, а доти працював у нашій Академії. До речі, свого часу він учився у Миколи Стороженка, з котрим батько дружив з 50‑х років.
Коли ми відкрилися, то мали амбіції стати культурним центром Лівого берега. У галереї були тоді регулярні робочі години, Іван Григор’єв проводив тут майстер-класи з живопису, ми організовували зустрічі з Борисом Довганем і Павлом Фішелем, поетичні вечори, навіть був вечір оперного співу. Проте згодом відмовились від надто великих заходів, хоча мали багато планів і багато пропозицій, зокрема від сучасних художників.

Донька Юля. 1978. Полотно, олія. Власність родини художника
Донька Юля. 1978. Полотно, олія. Власність родини художника

— Чому відмовились? Хіба ці заходи не сприяли б популяризації галереї?

— По-перше, я не вважала за можливе представляти у стінах «Синього вечора» нехай дуже цікаве, професійне, гарне, але не близьке батькові по духу мистецтво. Я дуже добре знаю його смак, тож можу про це судити. По-друге, хотілося орієнтуватися саме на тих людей, які приходять до нас побачити «сучасну класику». Знаєте, коли я чую, що для них це наче ковток свіжого повітря, то боюсь замутити джерело, зробити галерею «прохідним двором». Тут є тонка грань… Отже, з одного боку, ми думаємо над тим, як розширювати аудиторію, а з другого — не хочемо втратити особливу, незайману ауру «Синього вечора».

— Я бачу у вас прекрасну копію врубелівської «Царівни-Лебідь», що висить у холі напроти входу і ніби зустрічає гостей галереї. Розкажіть про історію цього полотна.

— Батько був чудовим копіїстом. Для нього копіювати означало пізнавати стиль художника, яким він захоплювався. І головне, що він умів передати не тільки манеру письма «мазок у мазок», але сам дух майстра, копію з картини якого робив. Так, у 1957 році, коли в Києві проходила ювілейна виставка Михайла Врубеля, батько виконав копії його «Царівни-Лебідь» та «Іспанії».

Остання зроблена копія — «П’єта» Джованні Белліні. Батько побачив цю картину 2007 року в Лондонській національній галереї і був настільки вражений нею, що замовив репродукцію, а, повернувшись до Києва, відтворив сюжет на великоформатному полотні. Такий вибір здається мені невипадковим, адже батько надзвичайно гостро, ніби власні, відчував Христові страждання…
Історія знає чимало прикладів, коли майстерно виконані копії згодом починали цінуватися дуже високо. Тому мені б хотілося влаштувати разом з Іваном Григор’євим виставку копій, зроблених батьком і Сергієм Олексійовичем Григор’євим, який надавав цьому виду творчості особливого значення.

Копія картини М. Врубеля «Царівна-Лебідь» (1957; полотно, олія) в інтер’єрі галереї «Синій вечір»
Копія картини М. Врубеля «Царівна-Лебідь» (1957; полотно, олія) в інтер’єрі галереї «Синій вечір»

— Як відбувається ваше спілкування з колекціонерами, чи виставляєте ви живопис і графіку Олекси Захарчука на аукціони?

— На торги ми поки не давали жодної роботи, хоча я не раз зустрічала батькові твори у каталогах «Дуката» й «Золотого перетину». Звичайно, це сприяє популяризації його творчості, та й мені завжди цікаво побачити незнайомі роботи, зокрема 60‑х років, виконані гуашшю або в техніці аплікації. Його руку, навіть у незвичних ранніх композиціях, важко не впізнати.

Копія картини Джованні Белліні «П’єта». 2008. Власність родини художника
Копія картини Джованні Белліні «П’єта». 2008. Власність родини художника

— Тобто ви не готові розставатися з творами з вашої родинної колекції?

— Пріоритетом є популяризація, але ми продаємо батькові твори у «хороші руки». Для нас, як свого часу і для нього, має значення, до кого потрапить твір. Найчастіше покупцями стають завсідники нашої галереї, люди, що знають та люблять творчість Захарчука і хочуть поповнювати колекції його роботами. Я обов’язково занотовую такий рух творів у внутрішньому галерейному каталозі.
Ми з братом не користуємося сучасними маркетинговими стратегіями, хоча, мабуть, вони є достатньо ефективними. Слова «товар» або «продукт», ужиті щодо батькових робіт, ріжуть мені слух. Для нього кожна картина була улюбленою, він не міг з ними розлучатися, робив варіанти дорогих серцю мотивів. Тому і ми ставимося до спадку батька шанобливо і трепетно.

— Чи плануєте ви видати присвячену батькові монографію?

— Мені б дуже хотілося це зробити. Його біографія надзвичайно драматична, і, якщо викласти її в окремій книзі, вона захоплюватиме не менше за гостросюжетний роман. Але треба наважитись, підготуватись, усе продумати… Тато залишив цікаві спогади про воєнні часи, описав певні епізоди зі свого дитинства, з партизанського життя, проте все це потребує делікатної редактури, коментарів.

Олекса Захарчук, Валентина Захарчук, Юлія Захарчук, Іван Григор’єв у Кончі-Озерній. Фото 1974 року. Архів родини художника
Олекса Захарчук, Валентина Захарчук, Юлія Захарчук, Іван Григор’єв у Кончі-Озерній. Фото 1974 року. Архів родини художника

Може здатися, що ті спогади не знайшли відображення у його творчості. Але це тільки на перший погляд… Гадаю, батькова щоденна робота з пензлем, з олівцем, його прагнення до постійної фіксації швидкоплинного часу та буття пов’язані з усвідомленням великої цінності життя, яке він стільки разів міг втратити. Але він не загинув і, вдячний долі, намагався кожну мить оспівувати земну красу й красу буденного життя. Усі ці тумани, вранішні зорі й темні ночі закарбувалися в його підсвідомості ще у страшні воєнні роки і згодом проявили себе у магнетичних пейзажах. Отже, якщо всі ці пласти вдасться колись об’єднати у книзі, буду вважати, що прожила життя недаремно.

— Мабуть, до 90‑річчя Олекси Миколайовича ви підготували якісь особливі заходи?

— Зараз у галереї проходить ретроспективна виставка «Монолог», де представлені «три кити» батькової творчості — пастель, рисунок і живопис. У день її відкриття відбувся також насичений спогадами вечір пам’яті.

Ми йшли до цього ювілею поступово, втілюючи різноманітні проекти не тільки у стінах «Синього вечора», а й на інших майданчиках. Так, у листопаді 2013 року, вже по смерті батька, у Національному художньому музеї України був представлений проект «Діалог у часі: Іларіон Плещинський — Олекса Захарчук» (натурний рисунок). У грудні 2016‑го в «Атріумі» Національного музею Тараса Шевченка — «Річка Геракліта», де відчувалися перегуки з поезією Ліни Костенко. У січні 2018 року наша галерея спільно з Музеєм історії Києва організувала виставку «Ностальгічний Київ», на якій побувало дуже багато глядачів.

Юрій Сташків і Юлія Захарчук на відкритті виставки «Річка Геракліта» в Національному музеї Тараса Шевченка. Грудень, 2016
Юрій Сташків і Юлія Захарчук на відкритті виставки «Річка Геракліта» в Національному музеї Тараса Шевченка. Грудень, 2016

Крім того, була проведена велика робота з опрацювання художньої спадщини батька, і це стало першим кроком до її вивчення. Разом з моєю подругою, мистецтвознавцем Оленою Сом-Сердюковою, ми сфотографували всі твори, присвоїли їм номери та зробили внутрішній каталог колекції. Оскільки Олена живе у Норвегії, а в Києві буває час від часу, це зайняло в нас майже п’ять років…

Коли ми зустрічалися, Олена часто розповідала про музей Едварда Мунка, про його величезну спадщину. Для Норвегії він — знакова постать, тож ім’я художника поступово перетворюється там на бренд. У наступному році в Осло має відкритися його новий сучасний музей, який буде уп’ятеро більший від теперішнього. І я мимоволі уявила собі музей Олекси Захарчука в Києві. Як було б гарно розгорнутись у великому просторі, хоча камерні зали мають свою перевагу, бо надають глядачеві можливість інтимного спілкування з мистецьким твором. Але найважливіше, щоб зустріч з картиною або малюнком узагалі відбулася…

Про Мунка я згадала не тільки у зв’язку з музеєм. Коли я була на присвяченій йому лекції, то несподівано для себе стала проводити паралелі між його пейзажами та пейзажами батька. З огляду на те, що Мунк не входив до числа його улюблених митців, такі точки зіт­кнення здалися мені не тільки дивними, а й цікавими. Я б залюбки провела відповідну виставку-діалог, однак для цього потрібно виходити на міжнародний рівень…

Малюки з дитячого садка на виставці «Метаморфози творчості» у галереї «Синій вечір»
Малюки з дитячого садка на виставці «Метаморфози творчості» у галереї «Синій вечір»

— Але ви вже маєте досвід проведення закордонних виставок?

— Так, у квітні 2007 року за ініціативою лорда Реймонда Асквіта, великого шанувальника батькової творчості, у столиці Великобританії відбулися дві його виставки — у Mall Galleries та в Арт-клубі. Обидва заклади розташовані у центрі Лондона, причому в Mall Galleries експозицію розмістили у найбільшому з трьох залів. На відкритті виставки в Арт-клубі, також дуже престижного, але досить закритого для іноземців майданчика, було презентовано Українсько-англійське культурне товариство. Тож виставка мала уособлювати собою позитивний образ України. Батька разом з родиною запросили на обидва вернісажі. Для нього це була щаслива мить визнання.

— Чи не думали ви про те, щоб паралельно з галереєю зробити онлайн експозицію?

— Це гарна ідея, проте, на мою думку, ніяке зображення не справить на глядача такого враження, як оригінал. Батько казав, що у свій «Синій вечір» він вкладав енергію 20 років. Оцифровані картини такого ефекту, безумовно, не дають. Ми з братом не дуже любимо робити постери з татових творів, хоча з пастелей середини 1960‑х вони б виглядали чудово.

Борис Довгань та Олексій Захарчук (молодший) на відкритті виставки «Київська колекція». Листопад 2014 року
Борис Довгань та Олексій Захарчук (молодший) на відкритті виставки «Київська колекція». Листопад 2014 року

— У полотнах Захарчука відчувається не просто милування краєвидами: в них є щось метафізичне, навіть космогонічне. На відміну від імпре­сіоністів, які прагнули вловити мінливість, він, здається, хотів передати «дихання вічності». Чи здатна сучасна людина сприйняти таке світовідчуття й відгукнутися на такий пейзаж?

— Мені здається, що художня мова батька універсальна, інтернаціональна і досить сучасна. Архітектор Георгій Духовичний назвав його авторський стиль «екзистенційним пейзажем», і це визначення здається мені напрочуд вдалим. У батькових картинах нема нічого конкретного чи етнографічного, хоча створені вони у певних місцях Чернігівщини, Полтавщини, Київщини. Він ішов шляхом грандіозних узагальнень, тому краєвиди на його полотнах сприймаються як образи української природи взагалі.

Цікаво, що для виставки у Національному художньому музеї, де експонувалися його полтавські пейзажі, я підібрала диск з аутентичними полтавськими народними співами — думала, що такий супровід буде доречним і додасть колориту. Але, хоч як дивно, це не звучало в унісон із живописом, не гармоніювало з «космічними» пейзажами. А от коли я поставила музику Моцарта й Баха — вібрації збіглися повністю.

Натюрморт із півниками. 1955. Картон, олія. Власність родини художника
Натюрморт із півниками. 1955. Картон, олія. Власність родини художника

Батько мав дуже розвинуте інтуїтивне почуття гармонії. Він, здається, не розмірковував на цю тему, не намагався сформулювати свої думки, хоча багато хто з художників його покоління писав трактати — Валерій Ламах передусім. У цьому вони наслідували авангардистів — досить згадати «Живопис та елементи» Богомазова чи «Про нові системи у мистецтві» Малевича. Гадаю, у батька все трималося на інтуїції, але коли починаєш аналізувати й розкладати на компоненти його композиції, то знаходиш там усі принципи, викладені й у класичних, і в сучасних трактатах.

— Насправді художнє мислення не потребує вербалізації, точніше, вона не обов’язкова, адже і концептуальність, і інтелектуальність виявлені у самому творі — його пластиці, композиції, колориті.

— Рівновага мас, золотий перетин, співвідношення кольорів… Усе це його око — розумне око художника — бачило, і це накладалося на досвід спостереження. У батька був не дуже гострий зір, однак працював він без окулярів, а коли надягав їх, то казав: «Як багато непотрібних деталей!». Бо головним була для нього цілісність бачення…

Партизанські коні. 1977. Полотно, олія. Власність родини художника
Партизанські коні. 1977. Полотно, олія. Власність родини художника

— Слухаючи вас, я весь час дивилась на картину «Надвечір’я. Село Хитці», котра і надихнула мене на всі узагальнення, що їх я сьогодні озвучила. Ви, певно, здивуєтесь, але я подумала, що якби побачила на цьому «космічному» пейзажі літаючу тарілку, анітрохи б не здивувалася…

— Щодо літаючих тарілок, то в Очакові був Будинок творчості художників, і колись туди приїхав композитор Левко Колодуб, котрий захоплювався тоді живописом. До того ж він був членом уфологічного товариства; вечорами виходив на берег моря з великим телескопом, роздивлявся зірки та розповідав різні історії про літаючі тарілки — він дуже серйозно до цього ставився… Так от, роботи батька були йому близькими, є навіть компліментарний запис Левка Миколайовича у Книзі відгуків на виставку 1994 року. Тож ваше припущення мене не здивувало…

— Сучасний світ швидко змінюється, з’яв­ля­ються нові напрями та види мистецтва, нові формати виставок. Не всі митці витримують випробування викликами часу. Але я певна: масив творів Олекси Захарчука — це невичерпний матеріал, що дозволить і надалі представляти його спадщину у найрізноманітніших актуальних аспектах і контекстах.

Спілкувалася Ганна Шерман

Надвечір’я. Село Хитці. 2005. Полотно, олія. Власність родини художника
Надвечір’я. Село Хитці. 2005. Полотно, олія. Власність родини художника