КОЛИСЬ У СЕРЕДИНІ СІМДЕСЯТИХ МОЛОДІ ФІЗИКИ-ЛІРИКИ ПІШЛИ ДО ФІЛАРМОНІЇ. У ПРОГРАМІ БУЛИ БЕТХОВЕН, МОЦАРТ ТА СІЛЬВЕСТРОВ. ВЕДУЧА ОГОЛОСИЛА, ЩО ТВІР СІЛЬВЕСТРОВА ВИКОНУВАТИ НЕ БУДУТЬ, ТОМУ ЩО АВТОР НЕ ПРИЙШОВ. НА ЦЕ ДУША КОМПАНІЇ – ТЕНДІТНА ДІВЧИНА З ОКСАМИТОВИМ ПОГЛЯДОМ ЇДКО ЗАУВАЖИЛА: «МОЖНА ПОДУМАТИ, ЩО БЕТХОВЕН З МОЦАРТОМ ПРИЙШЛИ…».
Звісно, ми не знаємо, чому саме Сільвестров не прийшов – чи то був прояв авторського невдоволення інтерпретацією твору, чи автор взагалі не знав про виконання, чи перейнявся недовірою до виконавців та сумнівами щодо реакції публіки… Та хіба взагалі важливо, хто й куди прийде? Адже на концерті дійсно має значення лише те, що звучить.
Валентин Сільвестров з керівницею Дитячого хору «Щедрик» Маріанною Сабліною
Радянська манера переходити на особистості в дискусіях про мистецтво згубила безліч авторів та витворів. Що обдарованішим та волелюбнішим був текст, то голосніше запитували «Хто це зробив?»
Валентин Сільвестров був одним із перших, хто усім своїм життям, усією творчістю зламав радянський сценарій «хтойості» в музиці. «Хто автор?» – «Та таке, ніхто. Просто прийшла музика, а я зустрів…»
Одного разу до композитора Валентина Сільвестрова прийшов документаліст Сергій Буковський знімати фільм. Фільм Сільвестрову сподобався: «Образ вийшов, – каже, – не в піджаку й при краватці, а як є, людський…». Публіка також ствердилась у думці, що Буковський завжди знімає кіно про людину – чи то фільм про робітниць птахофабрики, чи стрічку про мешканців будинку для людей похилого віку, чи розповідь про свідків катастрофи Другої світової. «Мабуть, так можна було б зняти фільм про якого-небудь безхатька …» – вголос розмірковує композитор. Новий мем підірвав глядацьку залу. Люди сміялися, настільки безглуздою та недоладною здалася ремарка про безхатька з вуст великого композитора Сільветрова. Ну справді, хто – безхатько, а хто – композитор! Проте великий Сільвестров переміг «хтойність», і про цю перемогу Буковський розповідає у своєму фільмі.
Усе розпочалося із напруженого очікування того, коли і як композитор уперше з’явиться в кадрі. Спочатку був його голос, потім музика, потім – людина в окулярах і без бороди, але то був ще не Сільвестров, потім руки… Ну, нарешті. Так довго! Звукорежисер Андрій Мокрицький трохи схожий на Сільвестрова. Він – посередник між композитором та музикантами хору. Композитор, ясна річ, бурчить про те, що музиканти не звертають уваги на ремарки в тексті. Так розпочинаються історійки про … зустріч фламандця Брейгеля й нашого сучасника Сільвестрова.
Оператор Сергій Токмазов, режисер Сергій Буковський, оператор Сергій Михальчук
Винуватцем семантичного палімпсесту у фільмі Сергія Буковського виявився настінний календар із репродукціями усім добре відомого художника. «Ось Вавилонська вежа. Дуже схожа на картину Чюрльоніса. А ось це – Майдан, – коментує Сільвестров картину «Путь на Голгофу». – А тут «Падіння Ікара», символ усього героїзму». Ікар там собі борсається, його ледве видно, а усім, хто поруч, зовсім байдуже, що там з ним відбувається…
Про те, що саме Брейгель є ключем до світу Сільвестрова, розповідає й величезний штабель книжок, майже книжкова вавилонська вежа з іграшковою баштою на самій верхівці. Після цього думати не через Брейгеля вже не виходило. Ось на репетиції Микола Гобдич звертається до чудової «червоненької» – солістки хору «Київ», убраної у виразну сукню, колір якої нагадує сорочку плугатаря з картини «Падіння Ікара». А на іншій репетиції, у кірсі Святої Катерини, хтось упав на підлогу, проте життя триває. Так само, як на картинах Брейгеля, у фільмі Буковського головного героя оточують характерні сцени міського побуту. Ось рибалки на льоду Русанівского каналу, ось фізичні вправи на снігу, ось відчайдушні молоді ікари відшліфовують стрибки у воду з тарзанки. На прем’єрі мій супутник зауважив, що в сергієвому фільмі Русанівка нагадує радше Борщагівку, а зовсім не респектабельний житловий район.
Кадр з фільму “В. Сільвестров”, маестро розглядає календар на 2019 рік з віденської виставки Брейгеля
«Вавилонська вежа» зі штабеля книг розгорнулась у гігантський книжковий світ у середньому розділі фільму «Зона пам’яті». Нескінченні ряди написаного людством у різні часи та в різних місцях опинилися за плечима Сільвестрова, ніби величезний шлейф світової культури. І звісно, коли на цьому тлі Сільвестров почав переповідати думки Лао Цзи про закономірний зв’язок загибелі держав з безладдям у використанні музичних ладів, його слова сприймались як сакраментальна істина.
Сила та міць книжок посилювалися на фоні кадрів занедбаної та пустельної концертної зали Дома творчості Спілки композиторів України у Ворзелі. У фільмі Ворзель – спустошений часом, оплетений павутинням з мертвими мухами, є символом професіоналів, що обрали кар’єру, а не творчість. На покинуті, напівзруйновані будівлі ллється небесна вода попри сонце, начебто ось-ось розпочнеться всесвітній потоп… (Тут буде рекламна пауза, і тому скажемо про прекрасну роботу звукооператора та ловця шумів, які віртуозно сплели у фільмі тканину із звуків дощу, шелесту голубиних крил та ранніх атональних композицій Валентина Сільвестрова).
Валентин Сільвестров під час зйомки у видавництві “Дух і література”, грудень 2018 року
Ось, власне, і все. Хіба що додам про відтінок ескізності. Буковський немов допускає глядача до своєї майстерні й показує, як знімає кіно. Так само, як у Сільвестрова є музика про музику, у Буковського є кіно про кіно. Це також майстрів зближує.
На прем’єрний показ фільму Сергія Буковського про Валентина Сільвестрова прийшли автор фільму та його команда, герой фільму – композитор і його дочка Інга, друзі композитора, автори книг про нього, музиканти, професіонали мистецтва кіно та його шанувальники. Фільм показали, хоча Брейгель і не прийшов…
Автор – Олена Дьячкова