Олена Стаднік,
Музей театрального,
музичного та кіномистецтва України
Матеріал із журналу «Антиквар» №107
Цей маленький предмет стає нам у пригоді й донині, але з модного аксесуара, технічної дивини та ознаки достатку він давно перетворився на суто функціональну річ.
Серед оптичних приладів театральний бінокль вирізняється легкістю конструкції та слабкою збільшувальною здатністю. Він створювався спеціально для театрального приміщення, тож не потребував такої оптичної сили, як, скажімо, підзорна труба чи телескоп. У XVIII столітті, коли відкриваються лондонський «Ковент-Гарден», Великий театр у Бордо, «Ла Скала» у Мілані, а відвідування опери і театру входить у повсякденне життя вищого товариства, оптичні прилади стають незамінними під час перегляду вистав. Щоб догодити публіці, майстри починають застосовувати для їх оформлення коштовні матеріали — слонову кістку, дорогоцінні метали, рідкісні камені, перламутр, фарфор та емаль. Вишукане оздоблення перетворювало ці «дива техніки» на справжні витвори декоративно-прикладного мистецтва, адже, незважаючи на те, що їх виробництвом, по суті, займалися ремісники, їм доводилося вирішували складні художні завдання. Тож певний час театральні біноклі були не просто модним аксесуаром, а предметом розкоші, який міг дозволити собі далеко не кожен. Проте бінокулярні оптичні прилади з’явилися у театрі не відразу, та й ставлення до них було неоднозначним.
Історія театральної оптики починається з монокулярних інструментів — зорових труб (англ. opera telescopes), що призначалися для перегляду одним оком і за конструкцією дуже нагадували підзорну трубу. Їх довжина сягала 90 см, корпус виготовлявся з картону, обгорнутого пергаментом або шкірою. У середині XVIII століття з’являються портативні моделі (англ. spyglasses, prospect glasses) з більш надійним металевим корпусом, які легко вміщувалися в дамську сумочку й не завдавали незручностей глядачам на сусідніх місцях.
І все ж, перегляд одним оком не дозволяв повною мірою насолоджуватися спектаклем. Тому театрали охоче користувалися ще одним оптичним інструментом — лорнетом, окулярами вишуканої форми в оправі з ручкою. Перші моделі лорнетів мали круглі отвори для лінз, що з’єднувалися між собою рухомою дужкою. Саме такий зразок можна побачити в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України (МТМКУ).
На початку ХІХ століття з’являється подвійний лорнет, що мав дві пари лінз, розміщених одна за одною. За конструкцією він був схожий на бінокль, але без можливості регулювання різкості зображення. У Російській імперії подвійні лорнети також були популярними, що підтверджують рядки знаменитого роману О.С. Пушкіна «Євгеній Онєгін»:
…Всё хлопает. Онегин входит,
Идёт меж кресел по ногам,
Двойной лорнет скосясь наводит
На ложи незнакомых дам…
Перші згадки про театральні біноклі з’являються у 1823 році, коли австрійський оптик Йоганн Фрідріх Фохтлендер, власник майстерні точної механіки та оптики у Відні, отримав патент на їх виготовлення. Цей прилад складався з двох маленьких циліндричних зорових труб, з’єднаних між собою горизонтальними мостами. Втім, через недосконалість конструкції зображення під час збільшення переверталося й спотворювалося, а кольори виглядали розмитими. Це лякало глядачів, навіть побутувала думка, що користування біноклем може зашкодити здоров’ю та спричинити вади зору. Проблему вирішив Жан-Батистен Бай (Jean-Baptistin Baille), зять засновника знаменитої оптичної фірми «Lemaire» у Парижі. Він доповнив конструкцію третім — вертикальним мостом між двома очними трубками. Пізніше було додано центральне коліщатко, яким здійснювалося фокусування, а вертикальний міст було піднято на рівень носа, що зробило бінокль максимально зручним. Застосування ахроматичних лінз у даній моделі допомогло усунути кольорове спотворення.
Вирішальне вдосконалення відбулося 1870 року, коли німецький вчений Ернст Аббе (Ernst Abbe) створив бінокулярну призму. Винахід Аббе дозволяв регулювати різкість зображення й забезпечував його значне збільшення, що дало змогу зменшити корпус приладу. З цього моменту починається мануфактурне виробництво театральних біноклів, яке до 1920-х років зосереджувалось у трьох європейських країнах — Франції, Англії та Німеччині.
Залежно від фірми-виробника театральні біноклі вирізняються формою окулярів і мостів, конструкцією ручки та, звісно, особливостями художнього оздоблення, адже кожне десятиліття приносило нові тенденції, стильові зміни, технічні доповнення.
У Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України зберігається шість французьких театральних біноклів кінця ХІХ — початку ХХ століття. Це й не дивно, оскільки беззаперечним центром їхнього виробництва завжди був Париж, а продукцію таких фірм, як «Lemaire», «Bautain Brevete», «Iris Paris», знали далеко за межами Франції.
Одна з відомих оптичних майстерень розміщувалася в Оперному пасажі (Le passage de l’Opéra) — критих проходах (галереях), що з’явилися у місті на початку 1820-х і були знесені 1925 року заради розширення бульвару Осман. Саме звідти походить бінокль кінця ХІХ століття, прикрашений черепаховою мушлею та рельєфним орнаментом з мотивом лілій на обідках окулярів. Таке розкішне оздоблення пов’язано з розташуванням галерей поблизу Грандопера, заснованої у 1669 році як Королівська академія музики. Позолочений декор бінокля з емблемою королівської влади мав нагадувати про епоху бароко та Людовіка XIV, при якому оперу було офіційно визнано одним з видів мистецтв.
У ХІХ столітті Паризьку оперу відвідували найбагатші люди того часу, тож майстри мусили відповідати їхнім високим вимогам, швидко опановувати наукові досягнення та відгукуватись на віяння моди. Винятковість їхніх виробів підтверджувалася патентом, про що сповіщав напис на обідках окулярів: «Воurguignon Bréveté».
Особливістю театральних біноклів з майстерні Оперного пасажу можна назвати х-подібну форму з’єднувальних мостів і циліндричну форму окулярів. Конструкцію музейного зразка доповнює чорна фігурна ручка, інкрустована тонкими золотими пластинками, що утворюють рослинний орнамент. Цікаво, що у французьких біноклях ручка зазвичай монтувалася збоку або посередині між двома очними трубками. Додамо також, що цю деталь прилад успадкував від свого попередника — лорнета, і саме так — lorgnette —називають театральний бінокль у Франції до сьогодні.
Зберігався аксесуар у картонному футлярі, який зверху обклеєний коричневим папером з тисненим золотавим орнаментом, а всередині оздоблений голубою шовковою тканиною. Оптичні вироби з Рassage de l’Opéra коштували доволі дорого. У Росії, наприклад, за позолочений бінокль-лорнет треба було віддати 150–300 рублів, а це майже місячний середній дохід російського аристократа.
Доступнішою була продукція фірми «Lemaire Paris». Вона приваблювала якістю, класичною простотою форм, вишуканим і водночас делікатним декором переважно пастельних кольорів. Пересвідчитися в цьому можна на прикладі бінокля-лорнета з колекції МТМКУ. Корпус бінокля виготовлено з латуні, яка гармонійно поєднується з переливчастими перламутровими пластинами оздоблення. З початку ХІХ століття латунь стає особливо популярною серед виробників біноклів завдяки своїм пластичним властивостям і широкому кольоровому спектру. Зазвичай майстри додавали до мідного сплаву цинк. Це захищало виріб від корозії та створювало відтінок, що імітував позолоту. На моделі з музейної колекції форма мостів вигнута і піднята на рівень носа, а очні трубки мають конусоподібну форму. На оправі є напис «Lemaire FI Paris» та зображення фірмового знаку — двох перехрещених мечів під короною.
У подібній манері декоровано і бінокль-лорнет французької фірми «Iris Paris». Варто звернути увагу на конструкцію елегантної ручки, довжина якої регулювалася в залежності від бажання глядача. На корпусі виробу бачимо фірмове клеймо «Iris Paris» — літеру «I» в шестикутнику.
На межі XIX — ХХ століть французькі театральні біноклі можна було придбати у Києві, прогулюючись центром міста. Найбільші магазини комерсантівоптиків містилися на Хрещатику. Зокрема, в будинку №40 знаходився магазин торгової фірми «К. Септерь і Ко», що належав уродженцю Ревеля, купцю другої гільдії Карлу Яковичу Септеру. Асортимент цього та інших магазинів подібного профілю складали переважно іноземні товари, оскільки власної оптикомеханічної промисловості в Російській імперії тоді не було.
У будинку № 33 розміщувався магазин фірми «Графф і Ко» — його власником був австрійський купець Карл Графф. На вулиці Фундуклеївській, поблизу театру «Бергоньє», театральні біноклі можна було знайти у майстернях француза Едуарда Деларю (буд. 3) та австрійця Карла Животського (буд. 8). У середньому така покупка ставала у 50–100 рублів, але можна було взяти бінокль і напрокат. Приміром, у магазині «Германия» на Великій Васильківській, 66, якраз напроти Театру товариства грамотності, — за 20 копійок перед початком спектаклю. Для порівняння: квиток на виставу на початку ХХ століття коштував від 20 копійок до 12 рублів, а програмка — 5 рублів.
Гостям міста подібну послугу пропонували деякі київські готелі. Так, серед переваг одного з найбільших — «Паласт-Готеля» (на розі Бібіковського бульвару та Пушкінської вулиці) була можливість безкоштовного користування біноклями під час відвідування театру.
Дослідження театральних біноклів розширює наші уявлення про культурне життя кінця ХІХ — початку ХХ століття, і навіть невелика колекція цих аксесуарів у Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України допомагає зазирнути до потаємного світу театру й відчути дух минулої доби.
Література
1. Базанов В. Техника и технология сцены. — М.: Искусство, 1976.
2. Весь Киев: адресная и справочная книга / изд.: М. Радоминский; сост. И. Петров. — К.: Тип. Петра Барскаго, 1900.
3. Весь Киев: адресная и справочная книга / изд. С. Богуславского на 1906 г. — К.: Тип. 1-й Киевской артели Печатного дела, 1906.
4. Гуриков В. История создания телескопа // Историко-астрономические исследования. Вып. XV. — М.: Наука, 1980.
5. Федосюк Ю. Что непонятно у классиков, или Энциклопедия русского быта XIX века. — М.: Флинта, 2012.
6. Памятная книжка Киевской губернии на 1909 год: с приложением адрес-календаря губернии. — К.: ТипоЛитогр. Губерн. Правления, 1909.
7. Кitchiner W. Opera glasses and theatre, and an account of the pancreatic magnifier for double stars and day telescopes. — London, 1824.
8. J. E. Greivenkamp and D. Steed. The 300-Year Quest for Binoculars. — College of Optical Sciences, University of Arizona, 2010.
9. John E. Greivenkamp and David L. Steed. The History of Telescopes and Binoculars: An Engineering Perspective. — College of Optical Sciences, University of Arizona, 2011.