Євгенія Рубан
З 2 липня до 30 серпня у Мистецькому арсеналі триває виставка «Мерехтливі звʼязки», яка представляє твори українських митців двох періодів: від другої половини 1980-х до першої половини 1990-х років та останнього десятиліття. Проєкт мав стартувати ще 25 червня, але вернісаж довелося затримати через масований російський обстріл, який пошкодив будівлю Арсеналу.
Куратором проєкту став Олександр Соловйов, який був активним учасником мистецького процесу 1980-х — 1990-х та організовував знакові виставки тих часів. Співкуратор «Мерехтливих звʼязків» — Ігор Оксаметний.
Повернення живопису
Попри те, що проєкт Мистецького арсеналу презентує роботи митців різних поколінь, чіткої межі між ними немає. Замість хронологічного розподілу куратори обрали тематичне структурування залів: «Міфи і апокрифи», «Людина в ландшафті», «Кіноалюзії та спогади», «Цитатне мислення», «Ефемерне/реальне», «Гібридизація жанрів», «Трансформації тіла». Утім, вони самі наголошують на умовності такого поділу — під час престуру куратори підкреслювали, що те чи інше полотно з тим самим успіхом могло б висіти в іншому залі.
Головним спільним медіумом виставки є живопис великого формату — у стінах Арсеналу розмістили близько 100 полотен 38 художників та художниць. Куратори це пояснюють світовою тенденцією повернення «стрімкого живопису» — методики швидкого письма без попередньої підготовки, яка постає реакцією на роки панування концептуалізму та цифрових форм. Водночас в українському контексті йдеться не стільки про наслідування західних тенденцій, скільки про вимушений пошук нової художньої мови. У нас живопис актуалізувався, зокрема, як інструмент реакції на дійсність.
«Сьогоднішня українська ситуація позначена особливо сильною деформацією життєвого досвіду: війна, насильство, втрата дому, руйнування. Раціональна мова часто виявляється недостатньою — вона може бути стерильною чи перевантаженою. У цьому контексті саме живопис стає способом говорити про невимовне», — зазначає Олександр Соловйов.
Спільне і відмінне
У публічному просторі «Мерехтливі звʼязки» позиціонують як діалог між двома поколіннями, водночас проєкт також є спробою зіставити ці етапи українського живопису. Контекст мистецького середовища на межі 1990-х років репрезентують роботи Олега Голосія, Василя Цаголова, Олександра Ройтбурда, Іллі Чічкана, Андрія Сагайдаковського тощо. Поруч із ними постають твори сучасників: Нікіти Кадана, Лесі Хоменко, Катерини Лисовенко, Влади Ралко, Ольги Штейн, Юрія Болси та інших.
Подекуди це зіставлення виглядає як прямий пластичний діалог, де молоді (за віком) автори доповнюють сучасних класиків. Наприклад, у пʼятому залі монументальний мурал Каріни Синиці «Я, ти, та всі ці люди навколо» перегукується із великоформатними полотнами 1990-х, демонструючи тяглість обох поколінь до монументальних масштабів. До речі, у міру проходження експозиції виникає стійке відчуття, що живопису стає затісно на полотнах і він неминуче має виплеснутися просто на стіни.
Проте за подібністю форм криється глибинна відмінність у світовідчутті. Олександр Соловйов вважає, що сучасне покоління остаточно втратило постмодерністську іронію. Утім, я радше схиляюсь до того, що іронія не зникла — вона істотно змінилась. Якщо для митців на межі 1990-х гра, цитатність та інтелектуальний стьоб слугували інструментом звільнення від радянських догм, то у творах сучасних авторів іронія часто стає частиною психологічного захисту, інколи виходячи на рівень чорного гумору або постіронії. Це виразно простежується, наприклад, у полотнах Юрія Болси, де гротеск, трагікомічність і наївна форма стають способом дистанціюватися від катастрофи та концептуалізувати тривожний досвід.
Ще одна важлива відмінність у творчому підході різних поколінь полягає у статусі самого живопису. Художник Олександр Клименко під час престуру поділився, що на межі 1990-х років великоформатні полотна використовували лише як творчий жест за відсутності сформованої мистецької інфраструктури та ринку — перспективи їх продажу не було. Натомість сучасні митці працюють у глобальному контексті, де на масштабні роботи існує виразний музейний та галерейний попит.
Передісторія діалогу
Зрозуміти нинішній сплеск живопису неможливо без повернення до його витоків. Період на межі 1990-х став точкою зламу, коли нове мистецтво виборювало простір усередині старої системи.
«Хоч як це парадоксально, найрадикальніші відкриття відбулися ще в межах попередньої системи — у форматі молодіжних виставок, які проводила Спілка художників. Просто стару форму почали наповнювати нові люди з новими ідеями, відмінними від соціалістичного реалізму. Невдовзі з’явилися приватні галереї, було легалізовано андеграунд, художники почали самоорганізовуватися в сквотах і виїжджати з виставками за кордон», — пригадує Соловйов.
Знаковим контекстом для експозиції є легендарна виставка «Штиль» під кураторством Соловйова, яка відбулась у 1992 році у просторі Спілки художників Києва (нині — Центр сучасного мистецтва М17). Тоді роботи підвішували просто «зі стелі», створюючи лабіринт із картин. Про цей проєкт згадували на відкритті «Мерехтливих звʼязків», адже деякі роботи з цієї експозиції вперше були представлені саме під час тієї виставки — це, зокрема, триптих «Прогулянка» Ігоря Гусєва та Симона Стаматова.
«Штиль» був не єдиним знаковим проєктом, який варто відзначити у контексті сьогоднішньої експозиції — були «Художники Паризької комуни» (1991 рік) та «Живописний заповідник» (1992 рік). Нині більшість учасників цих виставок є класиками сучасного українського мистецтва, тож значна частина їхніх робіт давно осіла в приватних колекціях за кордоном або ж евакуйована туди інституціями, а через війну та складну логістику транспортувати ці роботи в Україну стало надзвичайно важко. Відтак історичну картину поточної експозиції не можна назвати повною — наприклад, в Арсеналі немає робіт Арсена Савадова.
Така вимушена відсутність вкотре підсвічує головну інституційну проблему українського мистецького середовища — брак загальнонаціональної інституції, яка б системно формувала, зберігала й досліджувала колекцію сучасного мистецтва. Оскільки значна частина цієї спадщини залишається розпорошеною, куратори щоразу змушені збирати твори наново для тимчасового експонування.
«Мерехтливі звʼязки», як і попередній проєкт Мистецького арсеналу «Ілюстротека. Українська ілюстрація у діалозі двадцятих», підсвічують наявний суспільний запит на переосмислення художньої спадщини та пошук тяглості в українській культурі. Водночас метафора про «мерехтіння», винесена в назву, доволі точно описує як саму виставку, так і звʼязки між двома поколіннями, які сформувались у різний час та використовують різні підходи. Діалог між ними не завжди є безперервним та плавним, а місцями зʼявляється острах, що молодші автори ризикують загубитися на тлі вже канонізованих майстрів, чиї імена мимовільно перетягують увагу глядача.
Проєкт не пропонує готову та бездоганну хронологічну історію українського живопису. Він цінний саме як спроба намацати лінії спадкоємності в умовах постійних історичних катастроф, коли культура щоразу змушена відновлювати власну пам’ять практично з нуля.