Художник, учасник проєкту «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір» Olan Mamai – про перформативні практики, навчання у Німеччині та реабілітацію мистецтвом.
Олан, ви займаєтесь художніми перформативними практиками. Коли ви перейшли до цієї теми?
Коли я починав, про мистецтво перформансу мало хто знав в моєму оточенні. Його не викладали в академії. Я пам’ятаю, що був момент, коли я на перших академічних курсах активно ненавидів перформанс і ненавидів сучасне мистецтво. У мене було дуже поляризоване бачення, що академічне мистецтво – це круто, це справжнє мистецтво, а от сучасне мистецтво – це якесь позерство. Потім оптика сприйняття змінилася. Почав ходити в галереї сучасного мистецтва, і від ненависті до перформансу прийшов до розуміння, почав сам займатися ним. Я говорю про час, коли мені було вісімнадцять-дев`ятнадцять років, зараз мені двадцять п’ять, але таке відчуття, що я говорю про двадцяті роки минулого століття, коли експерименти були чимось провокативним.
І все ж чи були точки відліку зміни вашого сприйняття мистецтва і звернення до акціонізму?
Був момент, коли я почав з Лізою Смирновою, моєю подругою, знімати перформанси, і це було так: придумав, пішли знімати… Це зараз я готуюсь до акції по декілька місяців, півроку, а тоді я за кілька днів придумав щось, взяв сітку з підрамників і ходив по Києву, питав людей, що мені намалювати, знімав їхні відповіді. Це був один з перших перформансів, які я зробив. Я тоді зв’язався з Натою і вона дуже оцінила те, що в нас вийшло зазняти, опублікувала це на МіТЄЦ. Так для мене ця робота отримала ще додаткову цінність. Я зрозумів, що це те, чим вартує займатися, і подумав, що треба продовжувати.
Виходить, що молодому художнику мас-медійний простір може допомогти, або нашкодити?
У мене була та і та ситуація. Він мені з одного боку допоміг, тому що це простір для показу своїх робіт, з іншого боку – він мені нашкодив, тому що від людей була і негативна реакція. Коли ти – молодий художник, який тільки починає, який сам по собі знаходиться в стресовій конфліктній ситуації, то бачити негативну реакцію в соцмережах може бути важко психологічно. Зараз, повертаючись назад, я вже б сильно емоційно не реагував на це, просто це частина процесу, до якої треба бути завжди готовим. В соцмережах люди можуть бути більш жорсткими, ніж вони би були б в реальному житті.
Але це досвід, через який кожен художник і кожна людина, яка займається публічними практиками мусить пройти.
Я би так не сказав. Я не вважаю, що це обов’язково. Наприклад, я зараз в Німеччині закінчую перформативну магістратуру, і тут люди супер доброзичливі. Коли вони дають якийсь фідбек на мою роботу, не говорять, що їм це не сподобалось, що це лайно і взагалі – це не мистецтво, і краще би ти пиріжки на базарі продавав, вони ніколи так не говорять. Вони задають питання або дають коментар по темі, кажуть: «я б тут дещо додав, або замінив». Це про якість спілкування. Може здатися, що люди, які виховуються в такій системі стосунків – розніжені, але ні, вони однак роблять провокативні речі, гостро-політичні речі, але при цьому не настільки травмовані, не настільки зашугані, як ті, хто живе в атмосфері ритуалів українського суспільства.
Чим навчання в Німеччині відрізняється від нашого академічного навчання?
В Німеччині ти тут можеш обирати, який предмет хочеш вивчати. Не так, як у нас в Україні, коли що є певна кількість предметів, і хочеш або не хочеш, але на якусь історію мистецтва Візантії, яка викладається вже третій рік, все одно мусиш ходити. Ти ходиш на те, що тобі подобається, мусиш виконати певну кількість завдань, але якщо, наприклад, в середині семестру ти зрозумів, що тобі цей конкретний курс не підходить, ти можеш відмовитись від нього і почекати наступного семестру, і потім піти на щось інше, тому що тут немає дедлайну навчання. Людина може замість двох років магістратури, як я наприклад, вчитись більше. Я через свої власні перипетії буду закінчувати навчання в наступному році, хоча по ідеї мав би закінчувати в цьому.
А підхід викладача до студента?
Вони ставляться до студентів, як до рівних собі. Не так, що ти маєш заслужити цю рівність – з лайна зроби цукерку, і тоді ми нормально з тобою поспілкуємось. З самого початку вони розуміють, що хоч зараз в нас стосунки – студент-професор, але у всіх є вже певний професійний бекграунд і ми є в якомусь сенсі професіонали, просто не маємо багаторічного досвіду, як професура. Є повага, горизонтальність і є дуже багато дискусій. Є семінари, які повністю побудовані на тому, що ти читаєш щось по темі, приходиш і дискутуєш. Не так як у нас в академії – частина гіпотетично щось читала, потім приходила на лекцію і слухала знову. Це дуже пасивний підхід. А тут ти так не викрутишся. Ти робиш більше роботи, бо маєш прочитати для того, щоб взяти участь в дискусії. Це набагато цікавіше, тому що крім того всього, ти ще вчишся відстоювати свою позицію, вчишся мислити і брати участь у дискусії без переходу на особистості, без грубих узагальнень. Це потім супер допомагає в професійному житті
Якщо повернутись до ваших практик до від’їзду до Німеччини, які роботи ви вважаєте етапними?
Роботу, про яку я вже згадував. Вона була перша і її до сих пір згадую з теплом. Потім «Акція в дверях» – художня акція, коли я на початку свого останнього бакалаврського курсу написав крейдою критичний маніфест під вхідними дверями під академією. Це була акція. Я вкрився білим полотном і, власне, виступив живим питанням до академії. Маніфест був про те, наскільки академія як інституція не відповідає сучасності. Я вважаю, що для того періоду – це була дуже міцненька інституційна критика. Люди зреагували, і на той момент це було дуже весело.
Тоді я відмовився малювати і сказав, що я буду робити лише перформанси. Академічні викладачі були дуже застресовані після акції, бо на неї відгукнулися різні ЗМІ. Моя акція їх поставила в важку ситуацію, тому що вони мали або робити якісь реформи, або мене виключати. Реформи їм робити не хотілося і виключати мене теж не хотілося, тому що це б ще подовжило скандал.
Не можу сказати, що це закінчилось чимось конструктивним, тому що до ніяких реформ це не призвело. Хоча одна реформа таки відбулася – відкрилися перегляди. Це те, про що я говорив, що у нас чи не відбувається дискусія, чи вона є дуже низького рівня. Я разом зі студентами, які потім зі мною сформували групу, збирала підписи, щоб відкрити перегляди, де кожен семестр студенти виставляють свої роботи і викладачі їх оцінюють. Отримати критику від всього викладацького складу і фідбек не можна було, оскільки двері були зачинені, і там за цими зачиненими дверями могло відбуватися будь що: якісь корупційні схеми, просто мовчазне проставляння оцінок. Ми добилися того, що двері відкрилися, студенти стали мати можливість туди заходити, але навіть з такої позитивної частини, наскільки я потім чув, професура змогла зробити щось супер дидактичне, директивне, бо це стало «обязаловкою», всі мають бути присутні, і всі мають просто мовчки вислуховувати, як професура часто обливає роботи студента лайном. Не хочеться довго на цій академічній темі затримуватись, але я все ж таки сподіваюсь, що з тих уривків інформації, які я чую, все ж таки академія оновиться, реформується. Мені хотілося хоча б трошечки пишатися досвідом, який я там отримав, але те, що я пам’ятаю і те, що я читаю зараз щодо ситуації в НАОМА, поки поваги і хорошого відчуття не викликає.
Але принаймні з вашого перформансу почалася хвиля студентських акцій в НАОМА.
Наступним етапним проектом були «Виховні акти» – виставка, яку я курував і в якій брав участь. Це виставка в університеті ім. Драгоманова на тему насилля. Ідея, чому саме в університеті, тому що там була така традиція, не знаю, чи вона до сих пір продовжується – студентство кожен рік водять в церкву, і воно причащається замість першого студентського дзвінка. Я про це дізнався і подумав, треба в цьому університеті щось зробити, бо явно в них все цікаво. Пройшло трошечки часу після закінчення академії, але якось мені «боліла» уся ця університетсько-академічна бурда, і я тоді підключив Лєру Зубатенко, іншу художницю, мою хорошу подругу, і ми зібрали тоді багатьох: Кадана, Ладу Наконечну, Женю Білорусець – з відомих, і невідомі там теж були. Зробили збірний образ з різних видів насилля: сексуальне, домашнє, насилля ультраправих…
Чому назва «Виховні акти»? Тому що ультраправі угрупування в своїй риториці, завдяки якій вони побивають ЛГБТ+ активістів або просто рондомних людей на вулиці, які їм здаються якимись не такими, вони аргументують, що вони їх виховують, перевиховують і роблять з них нормальних людей. Також, це педагогічний університет, і через ці два фактори вирішили так назвати виставку.
Для мене це такий знаковий період життя, тому що концепт був дуже хороший, тобто ми сформували концепт навколо інституції і інституційної проблематики. Вихлоп був дуже великий, тому що і ультраправі організації підключилися, стали нам погрожувати, і сама адміністрація університету проявила себе як абсолютно закорумпована спільнота вузьких поглядів. Вони зацензурували виставку, потім наші роботи опинилися в поліції, і їх ніхто після цього так і не бачив. У цієї виставки є ціла історія. Це вже не виставка сама по собі, це вже певний перформативний жест, тому що виставка зазвичай знаходиться стабільно в одному просторі, а тут вона рухалась. Це перформативний жест, продовжений в часі.
Рухалась в якому сенсі?
Навіть на чисто фізичному рівні рухалась із буття на стінах до буття біля стін, коли ми вирішили не закривати виставку попри вимоги адміністрації, далі – до буття в поліції. Це те, що зазвичай з роботами не відбувається, зазвичай вони знаходяться стабільно в одному просторі і поширюють свій меседж, а тут це поширення відбулося на багатьох рівнях.
Ці дві роботи були насправді для мене дуже травматичними і при цьому знаковими. Але після них я зрозумів, що поки що з мене досить. Я їх робив не з позиції, що треба щось таке придумати, щоб воно хайпануло, спровокувало, зіграло на мій імідж. Я радий, що воно моєму іміджу допомогло, але не для цього вони робилися. Комусь могло би здатися, що це так круто – «виїжджати» на таких провокативних темах, але насправді це психологічно дуже складно, тому що доводиться справлятися з дуже великою кількістю негативу, і не тільки словесного, а й фізичного, коли відбуваються сутички. Це важко.
Після цього я подумав, що наступне – я буду вирішувати, як мені справитися з цими травмами, які я отримав в результаті цих робіт, і як мені при цьому допомогти іншим людям, які теж живуть з подібними травмами.
Усі інші роботи були відгоміном того, що відбувалось раніше. Я фактично зараз знаходжусь в кінці процесу осмислення свого досвіду. Всі ці роки я «пережовував», переживав те, що зі мною сталося в Україні.
Зараз, будучи в Німеччині і проходячи через власну терапію, я нарешті вийшов з цього стану. Буквально півроку тому, відчув, що вже виходжу з цієї травми і переходжу вже на інший рівень. Мене перестало так цікавити минуле, воно перестало мене тримати і те, чим я зараз займаюсь – перформанс, який я збираюсь робити для закінчення навчання в Німеччині, це буде як заключне слово до того етапу, в якому я був.
Я збираюсь працювати з травмою, і це буде не лише моя особиста травма. Я хочу зібрати людей, які йдуть по своєму шляху зцілення й готові копнути в своє минуле. Наприклад, я знайшов дівчину, з якою ми зробили перформанс пів місяця тому. Її звати Лінда Гао-Лендерс. Вона корінна німкеня, вона народилася тут, але її батьки з Китаю. Вони фактично втекли від репресій там і почали в Німеччині нове життя. Щоб її батько міг залишитися в Німеччині, його усиновила літня німецька пар, і через це Лінда має подвійне прізвище. Така драматична історія у неї, хоч вона самостійно не переживала цього, але ці всі травматичні події з минулого її батьків все одно на її мисленні якось відбилися. Вона через це дуже активно працює зі своїм культурним і життєвим спадком.
Я розказував, що зі мною відбулось, на тлі мого пострадянського життя в Україні, вона – розказувала про Китай, і я з нею непогано сколаборувався. Я хочу розширити цей перформанс, включити більше людей і з цією темою попрацювати. Я відчуваю, якщо я в це вкладуся, і у нас буде якийсь конекшн з людьми, які зі мною разом працюватимуть, то я зможу нарешті звільнитися від старого.
Можна сказати, що МіТЄЦ – Реабілітаційний простір співзвучний вашій діяльності сьогодні?
Я вірю, що в якомусь сенсі мистецтво здатне терапевтувати, цим не варто зловживати, але цим можна певним чином користуватися. Я не можу виступати, на жаль, як кваліфікований терапевт, але отримати якийсь спільний досвід, досвід буття разом, досвід того, що тебе розуміють – це важливо. Коли у людини травма, і вона через неї знову і знову проходить, знову і знову в голові її прокручує, класно цю внутрішню мозкову роботу, винести назовні і розділити з іншими людьми – це супер важливо, це може змінити життя.
Але рамка проєкту – це не тільки мистецтво, але в зв’язці з психотерапією.
В рамках проєкту я співпрацюю з танцювально-рухальними терапевтками, які мають психотерапевтичну освіту. Те, чим вони займаються, це в першу чергу терапія, але тілесними методами. Тобто людина опрацьовує свої емоції, які вона не може виразити, через тіло, тому що в тілі вони як раз і зберігаються: всі тілесні блоки, болі мають часто причину психологічну, яку можна обробляти не тільки за допомогою чистої психотерапії, а й через різні танцювальні практики. Я підходжу до нашого воркшопу з перформативного боку, а мої колеги – з терапевтичного.
Акції, які ви проводиш – це некомерційні речі і з точки зору колекціонування – дуже складне питання. Чи може взагалі колекціонер придбати в колекцію ваш перформанс чи акцію, і як це відбувається?
Я зараз беру участь в проєкті «Дослідження Secondary archive в Україні», який проводить галерея АртСвіт і Фонд Катержини Козири. Ідея в тому, що українські художниці і перформерки будуть представлені із своїми роботами на певному сайті, який покликаний ці роботи архівувати. Заходиш на сторінку, де є маніфест кожної художниці, посилання чи прив’язані відео, фотографії робіт. Я розумію, що це само по собі не колекціонування, це архівування, але воно як на мене дуже близьке колекціонуванню через документацію: відео і фото. Ці фото і відео можна купляти, збирати, поміщатися на сайт. Відео можуть поширюватись вільно, але можуть бути доступні тільки на певному сайті, і це може бути сайт колекціонера. У мене є одна робота в колекції сім’ї Гриньових. Це живописна робота. На жаль, я не маю досвіду, щоб колекціонери купували мої перформативні роботи, але я можу це цілком уявити. Як показує досвід Марини Абрамович, вона прекрасно продає фотографії своїх робіт.
І артефакти перформансів.
Бойс, наприклад. Артефакти з його перформансів виставлються в музеях, тож – чому ні? Можуть бути і в колекціях. Згоден абсолютно.
Текст: Аліна Шевчук
Фото: надані мистецькою ініціативою МІТЄЦ
Опис проєкту:
АРТ-ТЕРАПІЯ ВЕТЕРАНІВ АТО / ООС ТА КОЛИШНІХ В’ЯЗНІВ «ДНР / ЛНР»
«МІТЄЦ. РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ПРОСТІР” — інноваційна програма мистецько-психотерапевтичної реабілітації ветеранів АТО / ООС та колишніх в’язнів «ДНР / ЛНР». Над втіленням його у життя працюють команди двох громадських організацій — «МІТЄЦ» та «Львівський психоаналітичний інститут ментального здоров’я».
Впродовж 9 місяців учасники програми беруть участь у 8 майстер-класах із різних видів мистецтва: графіки, живопису, фотографії, кераміки, колажу, ленд-арту, саунд-арту та перформативного танцю. Майстер-класи проводять провідні українські митці: Олексій Аполлонов, Олена Придувалова, Валерій Мілосердов, Сергій Якунін, Олександр Міловзоров, Катерина Свіргуненко, Альона Мамай, Богдан Мороз та ін. Фінальним акордом проєкту стане створення арт-буку та розробка методики психотерапевтами.
Під час майстер-класів з учасниками програми працюють фахові психотерапевти, психоаналітики. А професійні художники — Сергій Захаров (колишній в’язень «ДНР») та Дмитро Коломойцев (ветеран АТО) ведуть художні щоденники та фіксують арт-терапевтичний процес.
Проєкт реалізується за підтримки «Українського культурного фонду», 2021 рік.