 | У заповіднику “Софія Київська” показують архітектурну графіку братів Весніних, П. Альошина, В. Рикова, К. Алабяна, Ф. Олійника та інших знаних будівничих радянської доби
|
08.12.2014
80 років тому столицю України (УСРР) перенесли з Харкова до Києва. Тоді ж було оголошено закритий конкурс проектів спорудження нового урядового центру міста, в якому взяли участь відомі архітектори з Києва, Харкова, Москви та Ленінграда (Санкт-Петербурга). Після трьох турів змагання найкращим було визнано проект ленінградця Йосифа Лангбарда (до початку війни встигли звести лише будинок ЦК КПУ, тепер — МЗС).
Однак величезний інтерес для архітекторів, мистецтвознавців, істориків, краєзнавців, зрештою, всіх небайдужих до минулого України представляють і нереалізовані проекти забудови, виконані під керівництвом таких авторів, як В. і О. Весніни, В. Заболотний, П. Альошин, І. Фомін, К. Алабян, Д. Чечулін та ін. Це десятки креслень та ескізних малюнків, які є свідченням найдраматичнішого стилістичного і соціологічного зламу в історії української та російської радянської архітектури – переходу від авангарду до своєрідного пролетарського неокласицизму, за яким закріпилася назва «сталінський ампір», від порівняно вільної конкуренції різних архітектурних угруповань до централізованого управління творчими процесами, яке більшовицька верхівка здійснювала через спеціально створені «союзи» архітекторів. Це втілені на папері амбіції, фантазії, страхи будівничих та партійних функціонерів, багатьох з яких через кілька років безжально перемеле машина сталінського терору.
Найприкріше те, що власне мистецьку вартість проектів забудови урядового центру Києва 1934-35 рр. девальвує той факт, що архітектурна домінанта нового комплексу (будинки уряду та ЦК КПУ) мала зводитися на місці знесеного Михайлівського Золотоверхого собору і прилеглої до нього ділянки. Навесні 1934 року хотіли зруйнувати і храм св. Софії, але згодом передумали. Всі ці обставини і досі не дозволяють багатьом дослідникам об’єктивно оцінювати конкурсні роботи братів Весніних, І. Фоміна, Я. Штейнберга, П. Альошина та ін. Про них здебільшого мовчали і радянські дослідники – тоді вважалося, що варто писати про здобутки і успіхи, а не провали.
Заціліла частина матеріалів, які стосуються проектів забудови урядового центру Києва, нині зберігається у фондах Національного заповідника «Софія Київська». Кілька десятків з них можна побачити на виставці «Сталінський ампір. Нереалізовані амбіції», яку підготували науковці і реставратори Заповідника.
Парадоксально, але смисли цього архітектурного архіву актуалізувалися у зв’язку з подіями нинішнього російсько-українського конфлікту. Як і 80 років тому, Україна зіткнулася зі спробою політичної і культурної експансії Москви. І якщо Кремлю тоді вдалося ліквідувати відносну українську автономію, згорнути українізацію, винищити національно свідому інтелігенцію, то «іміджевий» проект перетворення центру Києва у зразкове в архітектурному сенсі соціалістичне місто у цілому зазнав невдачі. Лідери КПУ, які ініціювали формування нового урядового центру, були репресовані в 1937-39 рр., а їхні наступники, вочевидь, побоялися продовжувати затратне будівництво, розпочате попередниками. Невипадково у 1938 році проект Й. Лангбарда піддали серйозній критиці. Відтак, всю цю затію можна цілком віднести до архітектурних поразок більшовицького режиму.
Зазвичай фахова архітектурна графіка (ескізи, креслення) залишається поза увагою навіть мистецтвознавців, художників і антикварів. Між тим, твори цього «жанру» мають своїх колекціонерів, регулярно з’являються на найбільших світових аукціонах. Наприклад, на останніх російських торгах Сотбіс кілька аркушів з архітектурними проектами Джакомо Кваренгі були продані за суми від 3 тис. до 6 тис. фунтів стерлінгів.
З іншого боку, експозиційна подача такого специфічного матеріалу вимагає оригінальних кураторських і дизайнерських рішень, які могли б привабити масового глядача. Півтора десятка років тому творці виставки «Тріумф бароко» (Палаццо Грассі, Турін) виготовили цілу галерею макетів найбільш значущих споруд цього стилю, а підлогу розмалювали їхніми планами. На виставці у Софії Київській ми цього не бачимо. Звичайно, експозиційну бідність можна списати на складну економічну ситуацію, брак коштів і т. ін. Але в такому разі, можливо, слід було відкласти виставку до кращих часів?
Олег Бахмутський, спеціально для “Антиквара”.
