Журнал Антиквар

Директор музею змушений працювати на грані фолу

 

Наприкінці січня міністр культури видав накази про звільнення директорів кількох національних музеїв, чим лише привернув увагу до старих і нових проблем галузі. Розповідає голова правління українського центру розвитку музейної справи Владислав Піоро.

Як ви можете прокоментувати цю “чистку” директорату?

Влада у звичній для себе манері, не даючи ніяких пояснень, поставила всіх перед фактом неоднозначних кадрових змін. Цілком правдоподібно було припустити, що за цими рішеннями ховаються сумнівні мотиви, про які чиновникам не хотілося говорити. І лише відчувши обурення громадськості, Міністерство культури почало шукати якусь аргументацію своїм діям.

Зокрема на брифінгу Михайло Кулиняк говорив про прагнення посилити кадровий потенціал, поставити кваліфікованих менеджерів, здатних реалізовувати стратегію розвитку музейної сфери, яка розробляється спільно з Інститутом стратегічних досліджень.

Але ж ця стратегія тільки розробляється, чіткого бачення майбутнього галузі немає. Наскільки я знаю, перші робочі засідання музейників і експертів Інституту відбудуться в лютому. Як можна в такому разі призначати нових людей, мотивуючи це вимогами неіснуючої стратегії?

 

Міністерство, зрештою, оприлюднило низку претензій до музейних менеджерів. Наскільки вони серйозні і обгрунтовані?

 

Поки що на сайті Міністерства розміщена інформація лише щодо бездіяльності Нелі Куковальської. Деякі з цих зауважень виглядають досить дивними. Приміром, директора “Софії Київської” звинувачують у незаконному спорудженні на території музею трансформаторної будки. Хоча офіційні звернення адміністрації щодо виділення місця для цього об'єкта за межами садиби Софійського собору були проігноровані.

Взагалі вся система управління в нашій країні побудована так, що директор працює на грані фолу. Наприклад, існує постійна практика, коли бюджетні кошти на ремонтно-реставраційні роботи виділяються наприкінці грудня і зрозуміло, що використати їх, та ще й з дотриманням тендерної процедури, просто нереально. Але з формального боку, це — недбальство, за яке в будь-який момент можна звільнити будь-якого директора. З конфіденційних джерел відомо, що такі претензії зокрема були висунуті колишньому директору Музею Шевченка.

 

Чи можна припустити, що на модернізацію музейної галузі будуть спрямовані значні кошти, і влада сьогодні розставляє своїх людей, щоб належним чином використовувати ці кошти?

 

Насправді, музеї національного рівня і зараз мають величезні бюджети. Але за відсутності переконливих пояснень можна підозрювати, що за кадровими змінами стоїть банальне прагнення взяти під контроль ці фінансові потоки і спрямувати їх у потрібне русло. Влада сама провокує такі підозри.

 

Восени минулого року музейній громадськості представили інформаційну технологію обліку музейних колекцій, розроблену компанією Tamoikins Museum. Наскільки вона відповідає сучасним міжнародним стандартам?

 

Є стандарти, рекомендовані ІСОМ (Міжнародна рада музеїв), є стандарт Spectrum, розроблений британською організацією Collections Trust і на основі якого створено низку програмних продуктів (ними користуються майже сім тисяч музеїв у кількох десятках країн світу — ред.). Ці стандарти дозволяють комплексно фіксувати всі етапи обліку і вивчення предмета, експонування його на різних виставках, публікації, реставраційні заходи.

Опис музейного предмета відповідно до стандарту паспорта, розробленого Tamoikins Museum, фактично зводиться до одного поля як неструктурований масив інформації. Натомість, чи не половина граф передбачають ретельну фіксацію операцій з купівлі-продажу предмету. Очевидно, що для музейних колекцій цей аспект не настільки важливий. При цьому в чинному українському паспорті, який Тамойкіни вважають недосконалим, ми бачимо півтора десятка полів, які описують річ за різними критеріями. В згаданих вище міжнародних музейних стандартах цей набір категорій, за якими має уніфіковано фіксуватися розгорнута інформація про предмет, розроблений ще краще.

Система обліку в Україні і світі не обмежується самим лише паспортом, як це пропонує зробити Tamoikins Museum. Інформація різного характеру – права власності, результати експертизи, наукова атрибуція, стан збереження, кожен крок історії предмета в музеї та поза його межами тощо – фіксується в цілій низці документів. Це договорі про дарування чи продаж, акти приймання/передачі, книги надходжень, інвентарні книги та картки окремих груп зберігання, науково-уніфіковані паспорти, протоколи фондово-закупівельних, реставраційних та інших комісій тощо. Тільки весь цей комплекс документів забезпечує належний облік та гарантує фіксацію руху предметів.

 

Як українські музейники та експерти поставилися до ідеї грошової оцінки фондів за методологією Тамойкіна?

 

Директорів багатьох провідних музеїв навіть не запросили на конференцію, де представляли систему ТЕS. Та й лобісти цього проекту не дали якихось переконливих аргументів щодо його необхідності. Вони стверджують, що це потрібно державі, щоб отримати точні дані про музейні активи і мати можливість брати під них кредити. Однак фінансисти, з якими я консультувався, зокрема Віктор Пинзеник, аналітики НБУ, дуже скептично оцінили перспективи такого кредитування навіть з суто технічного боку справи.

Тепер щодо самої методики. Я не є фахівцем з оцінки, але мені, як історику, видається трошки дивним, що Тамойкін пропонує виходити з т. зв. базисної ціни, яка визначається через обчислення собівартості предмета в момент його створення. І вже потім ця цифра має бути перерахована у гривні чи іншу сучасну грошову одиницю. По-перше, не так уже й просто знайти ці дані, а для дописемного періоду їх узагалі не існує. По-друге, поза увагою залишається світоглядний аспект цінності речей. Маленький шматочок міді в епоху енеоліту прирівнювався до величезних скарбів, і як це виразити математично?

 

Чи проводять подібну грошову оцінку державних музейних фондів за кордоном?

 

Я запитував про це у російських, білоруських, польських, французьких експертів. Ніхто з них не бачить доцільності у тотальній оцінці всіх музейних цінностей як потенційного фінансово-економічного активу. Загальноприйнятою у світі є практика визначення страхової вартості колекцій, предметів які, наприклад, приймають участь у виставкових проектах. Це дозволяє в разі якихось втрат визначити міру відповідальності сторін та покрити хоча б частину збитків на реставрацію чи інші роботи. Реальну ж вартість може дати лише співвідношення попиту і пропозиції на ринку в цілком конкретний момент, і це не буде якась постійна фіксована величина.

 

Наприкінці минулого року Міністерство культури оприлюднило проект закону "Про національну культурну спадщину". Чи передбачає він якісь серйозні зміни в музейній політиці?

 

Удосконалення законодавства -- це процес перманентний. З іншого боку, ми знаємо, що чинні пам'яткоохоронні закони, розроблені, до речі, відповідно до міжнародних вимог, просто не виконуються. Не виконуються і самі міжнародні конвенції. Чи є в такому разі сенс творити щось нове?

Так, новий законопроект певною мірою зачіпає музейну сферу, поки що не завжди коректно. В його тексті міститься ще багато недосконалий, як на мій погляд статей, та навіть технічних ляпів і неузгодженостей. Свого часу окремо приймали правки в Закон України «Про музеї та музейну справу», що здебільшого несли в собі лише косметичні зміни. Як на мене, проблема всіх наших законів у сфері охорони культурної спадщини в тому, що це закони непрямої дії. Всі вони потребують низки підзаконних актів, які, однак, не розробляються. Як наслідок деякі механізми, які передбачені законами залишаються не реалізованими на практиці.

 

Влада вимагає від приватних осіб легалізації колекцій старожитностей, а фактично -- створення музеїв, і водночас у новому законопроекті апріорі обмежує права цих музеїв на проведення археологічних досліджень.

 

Це, очевидно, питання традиції. В Радянському Союзі археологія повністю контролювалася державою і в цьому були позитивні моменти. Жодне будівництво не починалося без належних обстежень, і саме “новобудовні” експедиції дали величезні обсяги масового археологічного матеріалу. Приватних же колекціонерів цікавлять насамперед «раритети». Збираючи їх, навіть не будучи прямими замовниками, своїми коштами колекціонери по суті розвивають нелегальний ринок й стимулюють “чорних” археологів. Хоча особисто я не сприймаю цього романтизованого терміну – ніякі вони не «археологи», а звичайні грабіжники.

Держава не може на це дивитися крізь пальці. Є реальна ситуація, ігнорування якої тільки погіршує стан проблеми. Треба шукати компромісу і встановлювати чіткі правили гри, обов’язкові для всіх сторін. Не бачу особливих проблем в тому, якщо приватний колекціонер, прийнявши на себе певні зобов’язання щодо легалізації своєї колекції, забезпечення належного режиму збереження предметів, гарантування доступу до них науковців тощо, мав би можливість фінансувати фахові легальні археологічні дослідження. Якась частина знахідок у такому разі дійсно могла б залишатися в приватному користуванні, за умов сумлінного дотримання колекціонером взятих на себе зобов’язань. Такий компроміс дозволив би зберегти національну археологічну спадщину, пам’ятки якої, на жаль, в Україні знищуються грабіжниками шаленими темпами.


Розмовляв Святослав Яринич, "Антиквар"