Публікуємо уривок з матеріалу «Сім вечорів із Володимиром Микитою» з «Антиквару» №132. Тут художник розповідає про своє навчання в Ужгородському художньому училищі та про учителів, які мали великий вплив на його творчість.
Вступ до художнього училища
Рисував я змалечку. Коли був підлітком, намалював по пам’яті мадярського правителя Міклоша Горті. Схожість була абсолютна, тож цю роботу навіть у гімназії вивішували. Однак думки, що я стану художником, тоді не було — ішлося тільки про навик, бо в гімназії малюванню приділялося велику увагу. Нам давали певні завдання, але я дуже понервозив учителя, бо робив усе як хотів — портретами бавився і прочим, і взагалі був недисциплінованим. Через це він ніколи не давав мені добру оцінку.
У той час ми жили зі старшою сестрою на квартирі, а нашими сусідами були семінаристи. Їм також треба було за програмою виконувати рисунки, тож я замість них робив, а вони здавали як свої. Згодом ці малюнки стали помічати, і одного разу — вже за радянських часів — зустрів мене на вулиці завуч художнього училища, на яке перетворили Ужгородську публічну школу рисунку Адальберта Ерделі, та й питає, чому я не їду до них вчитися, адже він много чув про мене і мої роботи…
А я й не знав, що одкрите училище, тож зібрався, взяв альбома й поїхав. Навіть батькам не сказав. Прийшов — якраз переміна, метушня… Дітвора сміється з мене, бо я ростом невеликий був, стою з альбомом, не знаю, що робити. Урешті зайшов до директора. Він каже: «Ти, хлопче, запоздав — екзамени давно закінчилися, уже навчання йде».
Відповідаю: «Мені завуч сказав приїхати». Покликали завуча, той каже, що треба почекати професорів, бо є що обсудити. Прийшли Ерделі, Бокшай, Манайло, розкрили мій альбом, роздивилися й кажуть: «Завтра прийдеш на екзамен». А який може бути екзамен, коли в одному класі натюрморт малюють, у другому натурницю, а в третьому портрет, адже до училища потрапляли діти з різною підготовкою. Зрештою посадили мене за мольберт разом з четвертокурсниками. Потім обсудили мою роботу і прийняли одразу на третій курс. Шістнадцять років мені було, а така ситуація, щоб зарахували одразу на третій курс, сталася єдиний раз за всю історію училища — зі мною 1947 року.
Василь Свида та Адальберт Ерделі). 1954.
Навчання
Навчання йшло так, як його задумав Ерделі. По суті, він створив тут академію, але вже на другий день після відкриття через розпорядження з Києва — мовляв, яка ще в Ужгороді академія?! — назву ліквідували й академія стала художнім училищем. По способу навчання це був заклад західноєвропейського зразка. У нас і анатомію викладали, і перспективу, чого й досі в училищах немає. Весь навчальний процес склав він: були різні дисципліни, але зрозуміло, що акцент робився на художню творчість, на вміння.
(В. Микита стоїть другий зліва у другому ряду). 1948
Ерделі викладав живопис, Манайло — композицію. На першому занятті, пам’ятаю, була акварель. Я постановку натуралістично зробив, а Ерделі подивився й каже: «Хлопче, аква — це вода, тож додай її тепер». А потім узяв і пройшовся по моєму малюнку водою. Було аж до сліз шкода: гадав, що він спортив мені роботу. Але то стало доброю порадою, і я зрозумів, що вода може стікати, а акварель має насичуватися водою. Це був наш перший досвід спілкування… Через якийсь час Ерделі так мене полюбив, що довіряв проводити заняття з живопису на четвертому курсі, а згодом попросив, щоб я його названим сином був. Він дав мені ім’я — Митайко, і до кінця свого життя так мене і звав. Свої листи завжди починав звертанням: «Дорогий Митайку», — він писав до мене, коли я у войську був. Один з тих листів попросило для своєї історії училище (нині це Коледж мистецтв імені Ерделі Закарпатської академії мистецтв), інші лишились у мене.
Навчався я в училищі лише три роки — третій, четвертий, п’ятий курси. На п’ятому курсі старушку намалював, і мою студентську роботу взяли на обласну виставку. У той час якраз Тетяна Яблонська приїхала, побувала на тій виставці і, побачивши мою роботу, сказала, що хоче познайомитися з автором. Привели мене до Гаврила Глюка, якому вона допомагала в композиції, і Яблонська здивувалася: «Я думала, якийсь мужчина прийде, а то малий хлопак, дітвак». Дуже я радів, що вона замітила мою роботу. Відтоді до самої смерті ми були з Яблонською близькі… Вона поважала мене, і коли, наприклад, в Москві мала відбутися моя персональна виставка, то сказала, що сама поїде від Спілки художників України на її відкриття. Ми постійно спілкувалися телефоном, періодично обмінювалися вітальними листівками. Якщо Тетяна Нилівна приїжджала до Ужгорода, то завжди в мене зупинялася, і каждий раз запрошувала до себе, коли я навідувався в Київ. Незадовго до смерті Яблонської я був у неї дома, вона тоді паралізована лежала. Надзвичайна була людина — талановита, працездатна. Так само, як Ерделі. Я брав від них творчі навики і сприймав сам стиль їхнього життя. Тож мені було од кого повчитися.
Вступ до інтституту
Коли я закінчував училище, на захист дипломів приїхав ректор Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва Геннадій Леонов. І він дуже просив, щоб я поступав до них, а Яблонська звала до себе. Тож я мав намір їхати до Києва, а мої однокурсники — до Львова. Але вони стали мене вговорювати, щоб я все-таки їхав з ними. І я подумав: «Ну, колектив, то най буде колективно».
На першому екзамені ректор сказав викладачам стати позаду й дивитися, як абітурієнт Микита малює портрет. Зробив я його досить швидко, бо до того бозна скільки їх намалював, а коли завершив, то викладачі пішли собі — не дивлячись вже, як інші малюють. Але врешті мені поставили нікудишні оцінки — горком партії та органи безпеки подбали, щоб не допустити мене до інституту. І на то в них були свої причини…
Річ у тім, що коли я вчився в училищі, туди прийшов працювати один діяч із «безпеки» — секретарем парторганізації був, знущався над нашими викладачами. Зробив так, щоб одну молоду вчительку, яка українську викладала (а української майже не було), відправили до тюрми. І ліпшого математика, якого запросив на роботу Ерделі, також на 25 років засадив. Сам він освічений не був, хоч і звався офіцером, навчати не міг, але вирішив забрати собі предмети, позбавившись справжніх викладачів.
У ті роки в училищі був звичай каждоденно перед заняттями проводити розминку. І на кожній розминці, якою той підполковник і керував, я разоблачав його діяння. Зрозуміло, що від нього пішло відповідне «посланіє» у «безпеку», і вона тримала мене під контролем до кінця свого існування.
Утім, історія зі вступом мала продовження. Викладачі Львівського інституту ще певний час воювали за мою кандидатуру. Як прийшов забирати документи — не дають, упрошують, щоб здавав екзамени далі. А я дивуюся: навіщо, коли зі своєю пониженою оцінкою все одно не пройду? Потім одпустили — з великими вибаченнями, але причину не відкрили. Узнав я її тільки 1956 року, коли після служби у войську повернувся додому: «безпека» і партія не дозволили мене прийняти. […]
Як я демобілізувався [з армії— ред.], то вже мав виклик із Київського художнього інституту — збирався вступати. Приїжджаю, шукаю Яблонську. Вона як побачила мене, то ахнула: «Як же ти виріс, уже мужчиною став!» Засміялися… Потім вийшли в коридор усе обсудити. Кажу, що посилав роботи для виклика і вже маю його. А вона мені на ухо: «Не рекомендую тобі вступати. Така ідеологічна ситуація в інституті, що фахівців з професійних предметів скоротили до мінімуму… Не варто зараз. Вертайся до Ужгорода: у вас є Ерделі, є інші — краще до них. То буде твоя академія». Так і сказала. І дійсно, то був страшенний період в інституті — 1954 рік…