Матеріал із журналу «Антиквар» №130
Про Ольгу Рапай-Маркіш як непересічну особистість, про світ її образів і збереження пам’яті про неї — у розповіді багаторічного друга художниці та невтомного популяризатора її творчості, директора Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства, головного редактора видавництва «Дух і Літера» Леоніда Фінберга.
Спогади про художницю
Ольга Рапай — дуже важлива постать в українському мистецтві кінця ХХ — початку ХХІ століття і дуже важлива постать для мене, адже ми товаришували впродовж десятиліть. Вона мала досить типову для тогочасної інтелігенції біографію. Її батька Переца Маркіша вбили як єврейського націоналіста, вітчима Бориса Ткаченка — як українського націоналіста, а сама вона пережила заслання як член сім’ї «ворога народу».
Мама Олі, Зінаїда Йоффе, була літераторкою. З Василем Стусом вони перекладали «Життя Галілея» Брехта, проте обоє розуміли, що підготовлений ними текст не побачить світ. У листі до Зінаїди Борисівни Стус писав, що на перекладі краще не ставити його ім’я — не надрукують. А вона йому відповідала: «Моє теж».
Отакий був родовід… Цей родовід орієнтував Олю світоглядно, тож для неї не було питань, що являє собою радянська влада. Вона була близькою до дисидентського кола, хоч її дисидентство виявлялося в специфічній сфері — сфері творчості, що розвивалася всупереч концепціям соціалістичного реалізму.
Оля вирізнялася фантастичною працездатністю, як, до речі, і більшість її близьких друзів. І коли в неї нарешті з’явилася можливість зайнятися керамікою, вона, мов звільнена пружина, випросталася і працювала, працювала, працювала. Скільки я її знав, — а йдеться про десятки років, — вона щодня приходила до майстерні десь о десятій ранку, а додому поверталася не раніше восьмої. У тій майстерні на Перспективній було створено не сотні — тисячі скульптур, і ці скульптури, ці образи стали своєрідною відповіддю на страхіття світу, яким вона його знала — світу, де була війна, репресії, ГУЛАГ…
Олина творчість сповнена напрочуд світлих образів і мотивів, і всі вони були її і тільки її — ні з ким не сплутаєш. Я навіть не знаю, чи є хтось у світовій культурі, кого можна поставити поруч, зокрема в кераміці. Гадаю, вона була самотньою в свої геніальності.
Мені дуже близькі її роботи. І я, і багато хто з моїх друзів живемо в оточенні її образів. Я прокидаюся, іду до свого письмового столу й дивлюся на біблійного Товія, який тягне величезну рибу за спиною. Дивлюся на образи акторів і клоунів, що доповнюють один одного: вони починають спектакль, вони його й закінчують. Цей спектакль — людське життя, а в тому, що воно добігає кінця, немає трагізму — радше констатація того, що воно триває й тоді, коли людина втрачає силу та енергію молодості.
У дисидентів був такий вислів: «прямостояння» — усупереч тому, що влада прагнула людей зігнути, зробити їх рабами. Оля не згиналася. Вона підписувала листи на захист «незгодних», допомагала тим, кому було найгірше, часто віддавала свої роботи на продаж, щоб виручені кошти пішли на підтримку тих, хто цього потребував.
Масштаб зробленого нею величезний. Це тисячі робіт, і всі вони неповторні, авторські — унікальні мистецькі образи, фантастичні вази… Нічого подібного ніхто у світі не робив. У таких випадках мені завжди хочеться сказати, що художник — співавтор Його, Бога, у творчих діях на цій землі. І як є нескінченне розмаїття дерев, квітів, тварин, так є нескінченне розмаїття образів, створених найталановитішими митцями. Оля, безперечно, одна з них.
Певною мірою нам пощастило з Ольжиною спадщиною. Ще за життя вона чимало дарувала, багато чого купували в неї люди, котрі розумілися на мистецтві. Я знаю десятки родин, що мають колекції її робіт, є вони й у провідних українських музеях. За кордоном одне з найкращих зібрань зберігається в Жоржа Ніва, знаменитого історика літератури, професора Женевського університету. Коли він приїздив до Києва, то завжди навідувався до Олі і якось замовив їй низку робіт для власного помешкання, зокрема керамічне оздоблення каміна. Додам, що Ніва — один із найвідоміших славістів світу, співредактор багатотомної «Історії російської літератури», що впродовж років видавалася французькою та італійською мовами. В останнє десятиліття він вивчив українську, і цього року ми видали вірші Стуса в його перекладі.
Коли наприкінці життя тяжкохвора Оля вже жила в Ізраїлі, її дочка Катерина звернулася до мене і Тані Калити з проханням вивезти з майстерні мамині роботи, щоб вони не зникли. Ми вивезли практично все, що там було — сотні творів. Раніше під час наших відвідин траплялося, що витягували щось із кутка, а Оля питала: «Це я робила? Не пам’ятаю…» Я жартував: «Ні, Олю, це я зробив». Вона: «Так, це ваша робота»… Творів було стільки, що вона справді забувала деякі з них. Отже, ми вивезли п’ять машин її кераміки, потім передали все Катерині, а декілька скульптур подарували з її дозволу Києво-Могилянській академії.
Про виставки, каталоги і популяризацію творчості Ольги Рапай
Ще за Олиного життя відбулися її персональні виставки — і в Україні, і за кордоном. А десь років за шість-сім до смерті вона сказала мені: «Певно, уже варто подумати, що буде з моїми роботами після того…». Через деякий час я запропонував низку акцій, у тому числі персональну виставку в Національному художньому музеї України. Сказав: «Ви подаруєте їм частину робіт, і це буде важливий етап. Крім того, ми зробимо каталог». Оля з недовірою запитала: «А хто мене туди запросить?» І я, знаючи її характер, теж спитав: «А коли запросять, не відмовитеся?» — «Ні», — відповіла вона. І 2007 року ми провели досить велику виставку в НХМУ.
Директором музею був тоді Анатолій Мельник, але на той момент, коли ми домовлялися про виставку, він не бачив Олиних робіт. Та коли побачив, сказав: «Що ж ти ховав її від мене? Вона ж геніальна!» Потім став палким шанувальником її творчості і якось прийшов до неї в майстерню з величезним букетом троянд. Це було визнання, бо Оля не була ні народною, ні заслуженою — вона в ці ігри не гралася. Вона була просто великою художницею, якою і залишилася.
Того-таки року у видавництві «Дух і Літера» вийшов альбом-каталог, який підготували Діана Клочко й Олена Фінберг, — на мій погляд, дуже гарний. Це був уже другий каталог, а перший, також вартісний, підготував фотограф і видавець Ігор Гільбо. До речі, не так давно ми зустрічалися з Ігорем, і я сказав йому, що з майстерні ми вивезли не тільки твори Рапай, але також альбоми із сотнями фотографій — родинних, із друзями, з виставок, окремих скульптур, і що зараз вони зберігаються в Центрі Юдаїки. Він каже: «І в мене є, я ж багато знімав». Я запропонував об’єднати наші архіви, а він обіцяв пошукати. Але через деякий час каже: «Знаєш, у мене такий безлад у плівках, що я не можу знайти». Залишається тільки сподіватися, що більшість тих фотографій у нас є.
Зараз ми описуємо архів Ольги Рапай-Маркіш, зазначаємо назви робіт, розміри, дати створення. До речі, рік тому до нас звернулися представники Асоціації мистецтвознавців, експертів, оцінювачів та реставраторів із проханням розшукати в архіві все, що пов’язано з оздобленням готелю «Братислава». Тепер, як ми знаємо, віднайдені й уже реставровані Олині рельєфи експонуються в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва. На щастя, кераміка з «Братислави» частково збереглася, але чимало її робіт спіткала сумна доля. Зокрема, ті, що прикрашали київський ресторан «Краків».
Одним з найбільших замовлень, виконаних художницею, стали керамічні панно на фасаді Будинку національних творчих колективів України. Пані Оля працювала над ними цілий рік і до кожного фрагмента робила великий ескіз. Хоча колись (не знаю чому) казала мені, що взагалі не робить ескізів. Проте образи вона детально не виписувала — на відміну від моделей, які робила дуже ретельно. Ескізи тих панно лежали в її майстерні, десь у кутку, і коли Оля помітила, як я на них дивлюся, запитала: «Хочеш забрати?» Кажу: «Хочу», — і вона дозволила. Тепер вони зберігаються в нашому архіві та демонструються на виставках.
Оля оздобила чимало приміщень, серед яких Національна бібліотека України для дітей — цілий світ її образів і один з найкращих її витворів. Ну, і коли вже зайшлося про дітей, згадаю виставку, проведену нами п’ять років тому в Музеї Шевченка. Щоб зацікавити творчістю Рапай не тільки дорослих, ми придумали квест по її роботах — порахувати птахів, зайців, клоунів тощо. Запросили двадцять дітей. Прийшло шість чи сім, адже діти ще більше зайняті, ніж ми. Але як же ми потім раділи, що їх було не двадцять, бо вони з такою швидкістю гасали по залах, що ми всерйоз переживали за цілісність експонатів. Того-таки 2018 року вийшла книга спогадів про Ольгу Рапай-Маркіш, дизайн якої зробив Іван Григор’єв. Зараз залишилися лічені примірники, тож, може, з часом ми її перевидамо.
Крім того, ми видали гру «Меморі» з відтворенням 32 рапаївських образів. Коли я вперше привіз подібну гру з Німеччини, то подумав: чому наші діти мають учитися на творах німецьких митців? Тож ми зробили «Меморі» з роботами українських авангардистів із колекції Національного художнього музею України, образами Ольги Рапай, які дуже добре сприймаються дітьми, і Бориса Єгіазаряна, також знакового художника сучасності.
Тобто Олина спадщина зберігається, досліджується, популяризується; з’являються нові колекціонери та історики мистецтва, що долучаються до цієї справи. І практично всі, хто пише про Ольгу Рапай чи готує її виставки, працюють із нашим архівом. Отже, поки держава тільки планує збирати спадщину своїх геніальних майстрів, це роблять громадські організації, галеристи, колекціонери. Однак усе це бажано привести до якоїсь системи — може, не тепер, а після війни, аби принаймні знати, що й де шукати. Звісно, існує Державний архів-музей літератури та мистецтва, але там зберігаються здебільшого документи, рукописи, книжки. А як бути з керамікою чи, скажімо, живописом, котрі також є невід’ємною й украй важливою частиною спадщини, але потребують особливих умов зберігання? Це справді проблема…
Зараз ми почали збирати дисидентські архіви — тексти заяв, листування, рукописи тощо. Зазвичай вони зберігаються в родинах, але ніхто не гарантує, що так буде й надалі, бо комусь із нащадків це потрібно, а комусь ні. Нам уже передали архіви Романа Корогодського, Євгена Сверстюка, Зиновія Антонюка, Богдана Жолдака, архіви єврейських письменників. З останніми, до речі, було трохи легше, бо єврейські письменники боялися навчати їдишу своїх дітей, і ті часто не знали, що з цією спадщиною робити. Але крім того, щоб зібрати, треба всі ці архіви описати, систематизувати, представити, увести до наукового обігу. І в цьому плані мене дуже тішить ініційований Леонідом Комським проєкт «Ukrainian Unofficial», присвячений поколінню художників-шістдесятників. Однак це лише маленька частка того, що треба зібрати.
Повертаючись до популяризації творчості Олі Рапай, додам, що крім виставок і видань, нам вдалося зробити невеличкий документальний фільм про неї. Найцікавішими, мабуть, є фрагменти, де сама Оля розповідає про своє життя та свої роботи. Я дуже радий, що зафіксовані її голос, обличчя, інтонації та знаменита тільняшка, котру вона завжди вдягала, коли працювала в майстерні. Також ми друкували деякі тексти про неї в нашому часописі «Єгупець». А зараз — за підтримки колег з Університету Торонто — працюємо над створенням віртуального музею єврейської спадщини України, де, звісно, буде і Оля. Сподіваюся, восени ми вже зможемо презентувати з десяток залів цього музею.
Мені б також дуже хотілося зробити дитячу книжку про Ольгу Рапай-Маркіш. Певний досвід у нас уже є: торік ми видали книжку про Соню Делоне, текст якої написала Юля Стахівська, а дизайн розробив Саша Ходченко. Взагалі, мрію видати книжки про багатьох наших найкращих художників, і, гадаю, цей задум удасться реалізувати.
Про коло спілкування художниці
Є ще одна тема, без якої не обійтися в розмові про Олю. Ідеться про коло її спілкування, «неофіційне» українське мистецтво середини — другої половини ХХ століття та київську школу, до найяскравіших представників якої належала і вона сама, і її друзі: Григорій Гавриленко, Георгій Якутович, Ада Рибачук, Володимир Мельниченко, Борис Лєкарь, інші чудові митці. Звісно, не ми одні досліджуємо цю тему, але так і має бути. «Родовід», «Дукат», «Stedley Art Foundation», «Антиквар» та інші буквально по крихті, по краплині збирають інформацію, щоб ці краплини перетворювалися на річки й текли до безкрайнього моря, яким і є українське мистецтво. Не про всіх київських художників нам вдалося зібрати стільки матеріалів, скільки про Ольгу Рапай. Приміром, фантастичний кераміст Яків Ражба представлений у нашій віртуальній «Київській колекції» ліченими творами і лише однією фотографією. Нічого іншого про нього поки немає, тож доведеться шукати, шукати, шукати…
Декого з Олиних друзів я зустрічав у її майстерні, що була схожа на такий собі творчий клуб. Туди залюбки приходили її знайомі, часом не самі, а з потенційними покупцями. Якось ми привели до неї цілу делегацію з «Джойнту», і вони були вражені побаченим. Питають, чи можна купити? Оля: «Ні, ви не зможете провезти це через кордон. Якщо хочете, я зроблю для вас копії, але на це декілька місяців піде, а може, і рік…» Я кажу: «Олю, вони приїхали всього на день, запропонуйте їм щось просто зараз». Але вона зробила все, щоб не продавати. Їй важко було розлучатися зі своїми творами, й умовити її на це вдавалося нечасто. Коли я хотів придбати її «Карнавал», вона так само сказала: «Я вам краще зроблю копію». І робила. Утім, насправді це не були точні копії, а варіації на тему. Декілька робіт, які мені дуже подобалися, вона, на жаль, так і не встигла повторити…
На Олин день народження найближчі друзі, серед яких, зокрема, були Рибачук із Мельниченком, Луїза Черешкевич, збиралися в її невеличкій квартирі на Печерську. Знаю, що вона близько товаришувала з Олексою Захарчуком, але, на жаль, не був свідком їхнього спілкування — Олексі через поранення важко було пересуватися. Проте на відкриття Олиних виставок він неодмінно приїжджав. І так само Оля не пропускала його виставок чи виставок інших друзів-художників. Також вона близько товаришувала з Флоріаном Юр’євим — надзвичайно обдарованою людиною, відомою як архітектор, живописець, автор теорії «музики кольору», композитор. А ще з Борисом Лєкарем, поки він жив у Києві. Одного дня Борис вирішив її розіграти: прийшов до неї в майстерню з «французьким журналістом», який насправді був його тутешнім приятелем. І Оля красномовно розповідала тому мовчазному «іноземцеві» про своє життя, творчість, друзів-художників. Через деякий час Борис зізнався, що то був розіграш, і Оля декілька місяців з ним не розмовляла.
Серед тих, із ким вона спілкувалася, були і Михайло Щиголь, і Анатолій Лимарєв, і Зоя Лерман, і Михайло Вайнштейн, і Борис Довгань, й інші митці, яких ми називаємо шістдесятниками, хоча багато з них працювали і пізніше. Коло цих художників, їхню спадщину без перебільшення можна назвати унікальним культурним явищем, феноменом, який ми спільними зусиллями мусимо окреслити, вивчити, зберегти.
