Владислав Хібовський, історик мистецтва
Античне мистецтво серед інших культур свого часу й минулого в зображуваних сюжетах вирізняється демократичністю, свободою інтерпретації та наближеністю до звичайного життя. Про це в одній зі своїх праць писав один з найвагоміших українських істориків мистецтва межі 19-20 ст., антикознавець, дослідник української дерев’яної архітектури, іконопису Григорій Павлуцький. «Про жанрові сюжети в грецькому мистецтві до епохи елінізму» («О жанровых сюжетах в греческом искусстве до эпохи эллинизма») – книга, видана 1897 року, у якій він досліджує розвиток сюжетів, що знаходили відображення в скульптурі та вазописі від мікенського періоду (16-11 ст. до Р.Х.) до доби пізньої класики (400-323 рр. до Р.Х.).
У підсумку передостаннього розділу «Жанрові сюжети в живописі й пластиці від Пелопоннеської війни до Александра Великого» дослідник пише про тенденцію до сюжетного реалізму як ознаку грецького античного мистецтва всіх його періодів, на відміну від «варварського» мистецтва, що ставить на перший план розповідь, додаткову літературність. Про це Г. Павлуцький пише так: «Їхню [античних художників] задачу складало правдиве зображення дійсності без найменших літературних прикрас. Вони відчували цілковито дитячу радість художників у тому, аби передати в картині або в статуї те, що вони бачили» [1; c. 285].
У цьому огляді я закцентую увагу на зображенні міфологічних сюжетів у вазописі, про які Г. Павлуцький пише в екскурсі «До питання про так званий “героїзований жанр”». Під «героїзованим жанром» мається на увазі вазопис, у якому побутові сюжети підписані іменами богів. Цим терміном почали описувати відходження від канонічних сюжетів після початку дослідження підписів на вазах Отто Яном 1854 року. Героїзованим його назвали саме через припущення, що імена богів використовували, аби підвищити інтерес до зображених сюжетів, тобто навмисно героїзувати їх. Однак Г. Павлуцький не погоджується з цією версією й стверджує наступне: «<…> не варто помилково судити про грецьке мистецтво й думати, що воно існувало лише для того, аби слугувати сухою й точною ілюстрацією міфології й релігії, наче грецький художник не був спроможний думати сам, обирати свої сюжети, відтворювати свої ідеї.» [1; c. 289]. Отже, дослідник висуває версію про інтерпретацію міфологічних сюжетів в залежності від історичного, культурного або побутового контексту в час їхнього створення на відміну від наслідування канонічних гомерівських сюжетів. На думку Г. Павлуцького, прагненням до реалізму художники намагалися надати міфологічним сюжетам актуальності, воскресити героїв й зробити їх більш життєздатними в тогочасних умовах [1; c. 289].
Таким чином, мистецтво користувалося перевагами й винаходами сучасності, поєднувало їх з основними канонічними сюжетами й переносило міфологічні події в тогочасний культурний і побутовий контекст.
Для ілюстрації звернення до реалізму можна навести декілька робіт періоду високої класики, автором яких вважають вазописця Мідія. Перша — піксида, на стінках якої міф втручається в побутовий сюжет: молода афінська жінка приймає «гостей» — Афродіту з її помічницями (Пейто, Гігеєю, Евклеєю, Евдемонією, Евномією, Педією та ін.) — з лекіфом для олії та скринькою в руках. Іншим прикладом є червонофігурна гідрія, що зображує Таміріса, який був осліплений за власну гордість: тут він з’являється серед музиканток та еросів. Серед вазопису ранішої доби архаїки можна розглянути амфору одного з найвідоміших художників чорнофігурного стилю — Ексекія. З одного боку виробу Геракл душить Немейського лева, а з іншого стоять два воїни, яких за написами можна ідентифікувати як Демофонта й Акама — синів Тесея. Тут варто звернути увагу саме на другий сюжет. По-перше, ці два герої вперше з’являються в античному мистецтві. По-друге, ця сцена виходить з суто міфологічного сюжету в часткову репрезентацію повсякдення Афін, зокрема класової системи: сини Тесея нагадують гіппеїв (один з класів військової аристократії), що ведуть коней.
На мою думку, можна виділити дві умови, що сприяли або, скоріш, не перешкоджали тенденції до впровадження реалізму в зображеннях міфологічних сюжетів:
- Внутрішня — власне структура й особливості грецької міфології.
- Зовнішня — політична система грецьких полісів.
Кожна з них розгалужується на декілька більш вузьких аспектів, які якнайкраще можна розкрити в порівнянні з сюжетами в мистецтві відмінних за політичною та міфологічною системою давніх цивілізацій — Єгипту та Імперії Ахеменідів.
Мистецтво Давнього Єгипту нерідко асоціюється з розписами стін всередині гробниць. Ці зображення, переважно, мають релігійний міфологічний характер, адже живопис протягом всієї історії Давньоєгипетської держави був суворо канонічним. На думку дослідниці релігії Давнього Єгипту Енн Мейсі Рос, тваринні характеристики зображень певних богів були прикладом консервативності, оскільки саме така форма візуальної репрезентації божеств лишалася актуальною навіть тоді, коли в текстах, як вираженнях релігійного уявлення, вони описувались цілковито антропоморфно. Зображення богів були чітко окреслені в багатьох аспектах: зооморфні форми були закріплені за окремими богами (Анубіс – шакал, Ра – сокол, Тот – ібіс тощо), так само, як і їхні місця в канонічних сюжетах. Окрім того, їх іноді уявляли створеними з певних рідких або цінних матеріалів, що могло впливати на вибір матеріалу для створення статуеток [2; c. 25-26].
Саме ця консервативність у зображенні божеств у живописі, на мою думку, впливала й на зображення сюжетів, у яких вони фігурували. Протягом всіх періодів єгипетського мистецтва ми не бачимо, як боги беруть участь у побутових сценах людського життя: у переважній більшості випадків вони виконують прописані функції в межах прийнятих сюжетів.
Отже, наведемо кілька причин, із яких міфологічні сюжети античності тяжіли до реалізму.
1. Від початку розвитку грецької міфології боги мали лише антропоморфну форму.
Через анатомічну близькість богів до звичайних людей, було легше провести зв’язки між їхніми існуваннями. Це, імовірно, було одним з основних чинників, що полегшували зображення богів у побутових сценах.
Найкраще це видно в співставленні: прикладом можуть слугувати зображення Аїда на античних вазах та, аналогічно, Анубіса на розписах стін гробниць Єгипту. На кіліку, який атрибутують як роботу вазописця Кодра, Аїд тримає ріг достатку й відпочиває з Персефоною на ложі в Підземному царстві. А в центрі кратера невідомого автора ті самі герої насолоджуються їжею та напоями в будівлі, схожій на храм. В обох випадках сюжети наближені до людської буденності. В той час, як Анубіс майже винятково зображується під час процесу муміфікації, зважування душі померлого або як символічний об’єкт у межах більшої композиції — все це відсилає нас до канонічних сюжетів без прив’язки до автора, часу й контексту створення зображення.
2. Боги жили не в окремому світі, а поряд з людьми — на горі Олімп.
Коли божества перебувають у тому ж світі, що й люди, вони сприймаються набагато ближчими й схожими як у плані культури, так і в плані контексту й загальних обставин життя. Коли аналізуємо міфологічні сюжети, то помічаємо їхню приземленість, наближення до людського. Таким чином, антична міфологія відома своєю кровожерливою, але водночас і побутовою драматичністю.
Кратер середини 6 ст. до Р.Х., який приписують авторству Лідоса, ілюструє одночасно дві тези. З одного боку, можна сфокусуватися на самому міфі — класичній історії про синовигнання: Гера виганяє з Олімпу кульгавого Гефеста, за що той будує трон, який має міцно утримувати його мати. На самому ж кратері описано, як Діоніс споїв Гефеста й веде назад до священної гори. З іншого боку, треба звернути увагу на форму, в якій розкрито цей сюжет: ця ваза є однією із перших, на якій зображено гуляння з вином і піснями, до того ж міфологізовано.
Іншою умовою виникнення тенденції до реалізму були особливості політичної системи. Тут варто звернути увагу на мистецтво Держави Ахеменідів як ще одного важливого політичного й культурного сусіда античних полісів і державу з протилежною політичною системою. За правління Дарія І, коли актуальним завданням було підтримувати територіальну, культурну й релігійну цілісність величезної імперії, значну роль відігравало мистецтво, а саме сюжет зображення. Останній був перетворений на універсальний інструмент впливу. Мистецтвознавиця Мічіганського університету Маргарет Кул Рут стверджує, що відмінності між земним та божественним стиралися, а релігійне та політичне поєднувалось, аби універсалізувати візуальну мову й використовувати близькі кожній частині імперії релігійні мотиви для кращого поширення гегемонії [3; c. 27-28]. Тобто сюжети, наприклад, монументальної наскельної скульптури, повиннні були мати вплив релігійний (змішування вірувань і ритуалів всередині імперії) та політичний (примирення, стабілізація та уникнення потенційних «опозиційних рухів»).
3. Через демократичний характер античного суспільства релігійні зображення не були методом авторитарного ідеологічного впливу.
Сама політична система, що сформувалася в античних полісах, не звужувала кордони можливого зображення й не фокусувалася на особі правителя. Протилежну ситуацію ми бачимо в мистецтві Перської держави Ахеменідів: від безпосереднього впливу правителя та фокусу на його фігурі напряму залежить свобода поля для інтерпретацій політичних або релігійних сюжетів. Коли зображення правителя і його діянь чітко регламентоване, відображення й інших сюжетів від цього стає більш канонічним та стриманим в інтерпретації. Отже, мистецтво стає більш консервативним.
Репрезентативним у цьому контексті є рельєф на Бегістунській скелі, що в Західному Ірані. У центрі сюжету відображено повалення царем Дарієм І узурпатора Гаумати й інших дев’яти потенційних повстанців. Сюжет, що мав запевнити населення всіх частин імперії в легітимності, надійності та силі влади правителя. Над повстанцями ми можемо бачити бога Агура Мазду, який неначе скеровує Дарія або благословляє його на перемогу. Тут і в інших роботах він фігурує в умовно однакових сюжетах. Наприклад, на циліндричних штампах Агура Мазда так само є частиною сюжету перемоги царя як у певному політичному поєдинку, так і на полюванні. Проте тут ще може грати роль той факт, що Агура Мазда був єдиним божеством в зороастризмі, що могло впливати на єдино можливий варіант його зображення.
4. Розписом кераміки займались вільні майстри-ремісники.
У Греції періоду античності вплив політики й держави на мистецтво був набагато меншим у порівнянні з Єгиптом, Імперією Ахеменідів або іншими цивілізаціями. У полісах набагато краще розвивались окремі незалежні майстри й вазописні школи. Школа вже згаданого вазописця Мідія нараховувала дев’ять відмінних майстрів або груп, в той час як самого Мідія записують в учні до вазописців Еретрії або ж Айсона. Окрім того, існували об’єднання художників у майстерні, які також виконували роль шкіл. Зокрема, група Полігнота налічувала як мінімум три вазописці з однієї майстерні й інших художників, які не входили до неї, проте перейняли їхній стиль [4].
Індивідуальні майстерні й вільні ремісники без сильного політичного, релігійного або ідеологічного підпорядкування могли відходити від прийнятих сюжетів з метою формування власного стилю й досягнення успіху. Це помітно в пеліці вазописця Полігнота І, основного художника однойменної групи. Автор одним з перших в античному мистецтві відтворив сюжет вбивства Персеєм Медузи, у якому остання зображена молодою дівчиною.
Отже, античні майстри вазопису й справді намагалися привносити в міфологічні сюжети певні аспекти реальності, що їх оточувала. Приклади цьому можна знайти як у класичний період, так і в добу архаїки. Основні причини виникнення такої тенденції лежать у самій політичній та міфологічній системах, що яскраво оприявнюється в порівнянні з мистецтвом держав Давнього Сходу. Антропоморфність богів, а також віра в їх проживання поряд з людством — це те внутрішнє, закладене ще в самій міфології, що дозволяло модифікувати сюжети. А демократичний характер грецьких полісів та ідеологічного впливу, розвиток незалежних майстрів загалом розширювали можливі межі інтерпретацій.
Література:
1. Павлуцкий Г. О жанровых сюжетах в греческом искусстве до эпохи эллинизма. Київ, 1897. 307 с.
2. Roth, A.M., 2010. The Representation of the Divine in Ancient Egypt. In: D.C. Jacobson, R.S. Kraemer, S.M. Olyan, M.L. Satlow, ed. Text, Artifact and Image: Revealing Ancient Israelite Religion. Brown University, pp. 24-37.
3. Root, M.C., 2012. Defining the divine in Achaemenid Persian kingship: the view from Bisitun. Rulers & Elites. Comparative Studies in Governance, no. 2, pp. 23-65.
4. The Group of Polygnotos. The British Museum. Available at: https://www.britishmuseum.org/collection/term/BIOG58561 [Accessed: 5th May 2023].