Євгенія Рубан
Історія бойчукізму крізь жіночі долі: чому варто відвідати нову виставку в Українському домі
Впродовж десятиліть наші дослідники займаються заповненням білих плям в історії українського мистецтва — періодів, які навмисно стирали з пам’яті. Однією з таких віх стала школа бойчукізму, заснована Михайлом Бойчуком. На початку ХХ століття художник, разом зі своїми послідовниками та послідовницями, поєднював модернізм з візантійською та довньоукраїнською сакральною традицією. Подібне прагення до українського національного відродження не влаштовувало партійний апарат, тож номенклатура доклала значних зусиль для зникнення бойчукістів з поля зору: худжодників\-ць репресовували, їхні монументальні роботи зафарбовували, а усі архіви та згадки знищували. На щастя, повністю викорінити традицію школи більшовикам не вдалось.
5 березня в Українському домі відкрилась виставка «Весна. Жіночі імена бойчукізму», кураторами якої стали Тетяна Гаук та Сергій Комберянов. Впродовж останніх років у Києві були проєкти, присвячені школі Михайла Бойчука, проте це перша виставка, сфокусована на дослідженні творчості 15 жінок-бойчукісток.
Експозиція розкинулась на двох поверхах Українського дому, де кожна зала розкриває свою історію. Все починається з атріуму, який перетворили на міні-галерею з кольоровими підвісними панелями. Минувши їх, ми зустрічаємо першу розповідь — про втрачене полотно «Весна» Антоніни Іванової. Нині його місцеперебування невідоме, проте ми маємо задокументоване підтвердження того, що полотно таки існувало, зокрема, його репродукцію публікували у франкомовному журналі La Nervie.
Робота «Весна» дуже символічна, вона гарно репрезентує синтетичну роботу бочукістів, де вони поєднували різні стилі. Привносили до ренесансного стилю, як написала авторка [статті у журналі La Nervie], галицькі мотиви, — розповів на відкритті співкуратор Сергій Комберянов.
Куратори акцентують, що назва й концепція виставки більше прив’язана до зниклої картини Наталії Іванової та настанню календарної весни, аніж до 8 березня. Але фактично відчувається балансування між підсвіченням важливості вкладу жінок у розвиток мистецтва та «святом весни і краси».
На першому поверсі виставка сфокусована на історії школи Михайла Бойчука, вкладі жінок у її розвиток та трагічну долю учасників. Найбільшу увагу тут привертає увагу розділ про репресії 1930-х років проти української інтелігенції, які торнулись більшої частини послідовників школи. У цьому розділі куратори проводять паралелі з сучасною війною Росії проти України — у березні 2024 року під час чергвого російського обстрілу була зруйнувала частину будівлі Академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, це знищило або сильно пошкодило архіви та художні твори. На виставці демонструють декілька з таких понівечених робіт Марії Котляревської.
Надалі куратори поступово йдуть до персоналізації бойчукісток. Спершу нам розповідають історії хранительок мистецької спадщини: Ярослави Музики, Антоніни Іванової та Оксани Павленко. Вони зберегли частину робіт та документів, які згодом передали дослідникам школи Бойчука.
Ярослава Музика, яка проживала у Львові, перед своїм арештом заховала ту спадщину бойчукістів, яку вони з чоловіком зберігали, у проміжок між двома квартирами. Вони зашили цей дверний проміжок, поставили там столик, завісили тканиною і таким чином це все збереглося, — розповідає співкураторка Тетяна Гаук. — Ми символічно відтворюємо цей проміжок, з якого на нас дивиться Ярослава Музика, а поруч портрет [її] чоловіка Максима.
На другому поверсі інформаційне навантаження трохи менше, зміщуючись у сторону образотворчої демонстрації. Тут роботи Софії Налепінської-Бойчук, Оксани Павленко, Антоніни Іванової, Ярослави Музики, Віри Бури-Мацапури, Марії Котляревської, Єлизавети Піскорської, Марії Юнак, Оксани Схновської, Марії Трубецької, Катерини Антонович, Жозефіни Діндо, Галини Гізнер.
У цій частині еспозиції здебільшого представлена графіка, декілька рідкісних зразків живопису, скульптур і ткане панно — вони максимально розкривають творчий доробок художниць, особливо зважаючи на кількість творів, що вижили. Доповнюють розділ відео уривки з інтерв’ю з художниками-бойчукістами та їхніми близькими.
Наступним і завершальним етапом виставки стала зала, присвячена послідовникам і послідовницям бойчукізму. Попри усі репресії та спроби знищити твори мистецтва, художні принцими школи не зникли — їх наслідували й переосмислювали, зокрема, шістдесятники. На підтвредження цієї тези в експозиції представлено твори Алли Горської, Ади Рибачук, Ніни Федорової, Софії Каффи-Корбут.