Авторка тексту — Дарія Пожидаєва, мистецтвознавиця, арт-менеджерка галереї Imagine Point.
Фото — галерея Imagine Point
***
У київській Draft Gallery представлена виставка Ніни Савенко «Прости мене, Зайчику» — глибоко особиста та водночас універсальна оповідь про втрату, тривожність і відповідальність за світ, у який ми впускаємо життя. Цей проєкт позбавлений адресата: спрямовує глядача до первісних емоційних станів передмови, ще не оформленого болю, ще не формалізованого імпульсу.
Це сповідь, де не шукають прощення, а тільки засвідчують його потребу.
Живописні полотна
Виставковий простір Draft Gallery можна умовно поділити на кілька зон, де кожна з них як окремо, так і в поєднанні з іншими, по-своєму розкриває ключові ідеї експозиції.
Переважна більшість експонованих творів — це живописні полотна: похмурі, виконані у стриманій, майже монохромній палітрі, де домінують глибокі сірі, землисті та сині відтінки. Ця кольорова «аскетичність» створює відчуття тривожності та невизначеності, що є ключовим для розуміння травматичного досвіду, який досліджує художниця.
На одній з картин, на тлі динамічних, закручених у вир темних хмар, лежить пусте гніздечко. Образ, що традиційно символізує рідну домівку, позбавлений своєї звичної функції — затишку та безпеки, і красномовно свідчить про втрату родинних зв’язків або ж про передчуття спустошення, руйнацію базового почуття захищеності.
Відсутність птахів чи яєць у ньому приголомшує гіркою втратою надважливого.
На іншому полотні погляд зупиняється на самотньому паперовому кораблику, що безпорадно застряг на поверхні води, яка здається холодною та незворушною, ніби зі сталі. Крихкість матеріалу кораблика різко контрастує з байдужою, жорстокою стихією. Стан штилю, в якому застиг цей маленький човен, породжує відчуття безвиході, зупинки у часі та неможливості рухатися вперед, долаючи гнітючу реальність.
На наступному зображенні бачимо складені з паперу літачки, що невблаганно прямують до гострого шипа, який, здається, неминуче обірве їхній політ. Легкість та ефемерність паперу, з якого створені ці символи дитячої уяви та прагнення до свободи, робить їх особливо беззахисними перед небезпекою, яка на них чатує. Цей образ може бути прочитаний як метафора тендітних надій, що безжально руйнуються об гострі кути дійсності.
У своїй сукупності ці образи створюють глибоке емоційне враження, атмосферу тривожності, вразливості, втрати. Вони візуалізують той самий «неоформлений біль» та «ще не формалізований імпульс», про які йшла мова на початку.
Автолітографії та інсталяція
Друга, менша частина — це автолітографії, що зображають тварин. Вони розташувались на невеликій частині однієї стіни, ніби врятовані з застиглого похмурого світу.
Розміщення цих творів на відокремленій площині може бути інтерпретовано як відтворення символічного притулку, що нагадує ковчег. Сама концепція зібрання в одному місці образів живих істот, які ніби врятовані і протиставлені навколишній темряві, несе в собі ідею збереження та потенційного відродження.
Ці автолітографії можуть символізувати внутрішню потребу у захисті найціннішого, у збереженні слабкої іскри життя перед обличчям руйнівних сил. Вони стають своєрідним острівцем надії у загальному емоційному ландшафті.
Центральним елементом виставки є інсталяція, що складається з великого гнізда та підвішеної над ним гладкої металевої кулі. Відсилання до космогонічних мітів підштовхує до переосмислення цього образу.
Природне, але порожнє гніздо контрастує з холодною, штучною металевою сферою, що може символізувати втрату органічного зв’язку зі світом та, як наслідок, відчуження.
Тож інсталяція стає візуальною метафорою розриву між природним та штучним, між потенціалом життя та відчуттям холодної, можливо, навіть загрозливої реальності, що нависає над ним.
Зал Draft Gallery перетворюється на простір, де кожен об’єкт — це не предмет, а відбиток, візуалізація внутрішнього стану.
«Прости мене, Зайчику»
А хто ж цей Зайчик?
Фігура абсентного свідка, уособлення безпорадності, метафора наступного покоління, того, хто не доріс до мови, але присутній у кожному творі виставки. Йому не пояснюють, йому не говорять істину — лише просять пробачення.
А запит на прощення — не спроба зняти з себе провину, а радше її прийняття, визнання відповідальності за світ, у якому нове життя може починатися з тривоги.
«Чи маємо ми право приводити в цей світ нове життя?» — цим питанням художниця і виставка оголюють цивілізаційну травму. У ньому міститься відлуння всього ХХ століття, всіх війн і катастроф. А також нашої сучасної історії.
У проєкті немає ілюзії дистанції. Тут немає того умовного простору між художником і глядачем, який дозволяє милуватися витонченістю форми, не потрапляючи в епіцентр її емоційної сили. Ніна Савенко звертається до нас як до тих, хто вже причетний до цього темного і моторошного світу. Її полотна — це не репрезентації болю, а його матеріальні згущення. Кожна робота постає як естетична кристалізація екзистенційного переживання.
Художниця прямо говорить про трансформацію, яку пережила під час війни: «Я стала скороченою версією себе». Це зізнання глибоко резонує з тоном виставки. Вона не зображує героїзм, не шукає естетики в стражданні. Її живопис — це форма «вцілілості».
У цьому сенсі авторка формує особливу етику мистецтва: вона апелює не до інтелектуального, а до емоційного вміння бути присутнім. Її «ти» — звернення до того, хто сам носить свого «Зайчика» — крихку, забуту, витіснену частину себе.
У добу гіперрефлексії, виставка «Прости мене, Зайчику» звучить як рідкісне зізнання без подвійного дна. Це мистецтво не про форму, а про відчуття. Не про позицію художниці, а про її відкритість бути вразливою.
Цю виставку можна тільки відчути — або не відчути. І ця властивість, ця здатність промовляти до того, що в глядачеві ще не обросло концептом, робить виставку Ніни Савенко однією з найбільш чесних художніх подій. Бо щирість — це завжди ризик. І саме він звучить у її тихому зверненні: Прости мене, Зайчику.
Виставка працюватиме до 7 червня 2025 року. Адреса — Київ, вул. Спаська, 36/31.