Автор — Віталій Жежера
11 вересня в Чернігівській бібліотеці імені Русових відбудеться презентація артбуку «Етноекзистенція» – за участі авторів, прилуцьких краєзнавців і колекціонерів Віктора Моренця та Ігоря Павлюченка.
Що таке ця книга, що в ній є і чим це цікаво?
«Етноекзистенція» дуже нагадує сімейний альбом, популярний колись вид родової памяті. В таких альбомах зібрані фотознімки кількох поколінь предків, відомих або безіменних. Там також може трапитись усе, що завгодно – від чиєїсь метрики до ескізів прабабиної вишивки чи репродукцій наївістських народних картин. Між іншим, картина, репродукція якої винесена на обкладинку, знайдена зовсім недавно в селі під Черніговом.
Такі альбоми не мають передмови, тут її теж майже немає, лиш кілька скупих рядків, і це надає виданню певної домашньої інтимності. Мовляв, передмова тут зайва, бо це – для своїх. Чи потрібна передмова, якщо живеш у батьківській хаті й знаєш, де що лежить?
А ще цей артбук схожий на своєрідний кишеньковий музей, який можна завжди носити з собою, аби мати під рукою те, що тобі дороге.
В «Етноекзистенції» опублікована лише частина того, що є в приватних зібраннях обох авторів. Вважається, що колекціонери – багатії, котрі «можуть собі таке дозволити». Це – не про Моренця і Павлюченка. Один з них – юрист, другий – колишній учитель історії. Одначе, вони таки можуть собі дещо унікальне дозволити, і заможність тут ні при чому. Про це свідчить хоча б тираж їхнього артбуку – 40 (сорок!) примірників.
Трохи менше третини книжки – це зроблені на Прилуччині у 1920 роках тексти фольклорних записів (обрядові пісні, загадки, прислів’я й небилиці). Спершу переглядаєш це неуважно, бо то лиш регіональні варіанти відомих тобі текстів. Аж потім починаєш розуміти драматичну підкладку. А вона в тім, що записи робилися на замовлення ВУАН, ніколи опубліковані не були, опинилися ледь не на смітнику і врятовані колекціонером Віктором Моренцем. Серед того добра є прецікавий прилуцький варіант відомої небилиці «Коли я народився, мого діда ще на світі не було…».
Чи не більша частина книжки – це старі (від початку XX століття) фотознімки з колекції Ігоря Павлюченка. Це теж своєрідні тексти, що їх можна без кінця перечитувати й відкривати для себе надзвичайні сюжети. Приміром, сюжет про те, як довго тримався тип жіночої краси і привабливість дівчачих облич із Прилуччини у трагічних обставинах двадцятого століття. Втім, якби мені довелось вибрати лише два знімки, я поставив би поруч знімок ще дореволюційний (Пані в кабріолеті) й той знімок з епохи пізнього сталінізму, де колгоспники в 1952 році їдуть на вантажівці в культпохід, дивитися кіно. У цьому співставленні – чи не весь драматизм епохи насильницької модернізації. І там, і там є автомобіль, і там, і там – тема відпочинку, але яка різниця в типажах і настроях!
«Етноекзистенцію» укладено таким собі вільним бароковим способом, що дозволяє поєднувати між собою речі несподівані й, на перший погляд, взаємопротилежні. Є там, скажімо, сторінка, присвячена книжці «Жлобологія», виданій 2013 року (не в Прилуках і не про Прилуки). Ця сторінка здається спершу чужорідною й стирчить там, немов довідка з дурдому поміж сторінок Святого Письма. А потім розумієш: ті, хто монтував книжку, зробили цю закладку не випадково, бо те, що пережили свого часу наші прадіди, й що ми зараз переживаємо – чи не є воно війною зі світовим жлобством? І в цій війні важливо не забути шляхетних облич прилуцьких дівчат столітньої давнини.
І ще один нюанс, що викликає щире захоплення. Прилуцький повіт, а потім, за ранніх радянських років Прилуцька округа – це територія, набагато більша, ніж нинішня Прилуччина. Скажімо, Прилуцька округа вбирала в себе частину земель нинішніх чотирьох областей – Київської, Черкаської, Полтавської й Чернігівської. Вона простягалася від Турівки, де народився перший український націоналіст Микола Міхновський – і до села Тростянець, де провів дитячі літа наш останній гетьман Павло Скоропадський. Це ніби ціла Українська імперія, для зручності зменшена до розмірів повіту. І відчувається, що автори «Етноекзистенції» відчувають себе гордими нащадками цієї імперії й пишаються нею не менше, ніж ті наші сусіди, чия держава колись простягалася «від моря до моря».
P.S. Автор має за честь особисто знати обох джентльменів, які задумали «Етноекзистенцію», й гордий цим знайомством.
P.P.S. Чернігівська презентація – не перша, ще влітку цього року артбук презентували в Мюнхені, в Українському Вільному університеті за доброзичливого сприяння ректорки УВУ Лариси Дідковської.