Розмова з Марією Мізіною, кураторкою виставки «Коли руйнується світ»
З 29 травня до 31 липня у виставковому центрі «Жива пам’ять» (Київ, вул. Іллєнка 46А, на території заповідника «Бабин Яр») проходить виставка «Коли руйнується світ».
Виставка розповідає про меморіал Ади Рибачук і Володимира Мельніченка (АРВМ), присвячений трагедії Бабиного Яру. У 1965 році митці розробили проєкт і створили макет цього меморіалу для архітектурного конкурсу. Але реалізувати його не вдалося.
В експозиції представлені архівні матеріали (авторські ескізи, фотографії, тексти), відреставрований макет меморіалу, а також шлях художників у спробі знайти мову для вшанування памʼяті.
Куратори виставки «Коли руйнується світ» — Марія Мізіна, Анастасія Пасєка та Михайло Алексеєнко.
Більше про виставку — в інтерв’ю Марії Мізіної. Спілкувалася Ганна Шерман.
— Пані Маріє, розкажіть трохи про себе: як давно ви працюєте в заповіднику «Бабин Яр», де працювали перед тим?
— У мене дві освіти. Перша — прикладна лінгвістика, я навчалася у лінгвістичному університеті в Києві. А другу освіту я отримала в Гамбурзі, в Академії мистецтв: вивчала там комунікаційний дизайн. Потім почався довгий креативний шлях.
Три роки я працювала в Німеччині у великій креативній агенції. Дійшла до посади арт-директорки. Потім повернулася в Україну, працювала тут, і ще — в Казахстані, Узбекистані, Азербайджані на велику мережу креативних агенцій.
Працювати з Національним заповідником «Бабин Яр» ми почали у 2021 році, нас запросила Роза Тапанова, директорка заповідника. У цей час готували велику подію до 80-річчя розстрілів у Бабиному Яру, і ми мали розробити концепцію роковин. На той час з матеріалів був тільки старий сайт і архівні матеріали, наукові роботи. Разом ми створили нову айдентику, написали стратегію та сформулювали головну комунікаційну ідею заповідника.
Також ми усі разом підготували концепцію на роковини і розробили концепцію виставкового центру «Жива пам’ять».
Першу виставку ми зробили тоді, коли ще не було виставкового центру. Вона проходила у приміщенні спорткомплексу «Авангард» на Іллєнка. 3 березня 2022 року у цю будівлю влучила російська ракета і поруч загинули люди, діти. Ми нічого не робили з приміщенням, крім вікон: хотіли зберегти і показати наслідки обстрілу. Це була мистецька виставка «EXODUS. Шлях з небуття», у якій ми поєднали два потужні концептуальні проєкти — Даумантаса Тодесаса і Матвія Вайсберга.
Загалом, ми вже більше трьох років інтенсивно співпрацюємо з заповідником «Бабин Яр». За цей час зробили багато проєктів.
— Нещодавно відкрився новий виставковий проєкт — «Коли руйнується світ». Чим він особливий, чим відрізняється від інших проєктів, які ви робили протягом трьох років?
— Усі ці три роки ми працювали з тим, щоб реконструювати пам’ять про події, які відбувалися у 1942-му році, під час окупації Києва, у Бабиному Яру. Навколо цього будували усі наші виставкові проєкти: мистецькі та історичні. Здебільшого ми йшли по фактах і знаходили нові рішення, щоб це експонувати.
Важливо, що ми намагалися пов’язати трагедії минулого і трагедії нинішньої війни, збудувати між ними мостик. Але, загалом, усе було побудовано на тому, що вже сталося — на історичних фактах, хронологіях, документах, відеоархівах тощо.
Нинішня виставка розповідає про проєкт, який митцям не вдалося реалізувати. Ми розповідаємо про творчий шлях у створенні проєкту, адже саме він є важливою частиною цієї історії.
Ми бачимо проєкт Ади Рибачук та Володимира Мельніченка дуже важливим, тому що, на наш погляд, їхній меморіал був задуманий не як акт споглядання, а як простір переживання. Для нас він актуальний саме цим — спробою створити простір, де можна не лише згадати, а й не дозволити повторити.
Наша експозиція поділяється на три частини. У першій частині ми розповідаємо про контекст, про сам проєкт. Оригінальний макет меморіалу ми знайшли в колекції Фонду збереження культурної спадщини АРВМ, відреставрували його, і пів року жили з думкою про нього. Навколо архівних матеріалів — графіки, ескізів, макету меморіалу — ми побудували експозицію, яка розповідає про шлях митців: як вони йшли від початку і до кінця, до створення самого макету, до представлення його на конкурсі.
Те, що відбувалося потім, відображено в книзі-реквіємі Ади та Володимира «Коли руйнується світ». Там вони розповідають своїми словами, що закладали в цей проєкт, що для них було важливим. Це ми показуємо у другій частині виставки.
Третя частина нашої експозиції — відеоробота Олексія Радинського «Шлях». Це відео він зняв спеціально для нашого проєкту, щоб відвідувачі змогли глибше зануритися у творчий задум Ади Рибачук і Володимира Мельніченка, краще його зрозуміти. У макрозйомці можна роздивитися ті частини макету, які звичайним оком майже неможливо побачити. Тобто глядачі можуть побачити шлях меморіалу так, як його задумали автори.
Ада Рибачук і Володимир Мельніченко навмисно відходили від фігуративних речей. Через образи, спостереження, емоційний зв’язок з подіями, вони намагалися передати те, що відбулося 29 серпня 1942-го року в Бабиному Яру. Без пафосу і героїзації.
— Тобто у глядачів, у відвідувачів є можливість відчути вплив монумента так, як би він був втілений у просторі в повному розмірі. Не відтворюючи, не втілюючи в реальності цей художній задум, ви відтворили його виставковими засобами.
— Так. Макет АРВМ дуже цікавий і дуже важливий, щоб представити його публіці. Але не менш важливий для нас той шлях, яким ішли митці: це і етап дослідження, і етап підготовки, і дуже довга кропітка робота над проєктом.
Те, як вони підходили до створення меморіалу пам’яті: їхні глибокі дослідження контексту, мистецькі пошуки в роботі з травматичними темами, були унікальними на той час. Цей підхід суперечив радянським наративам і тому, що Радянський Союз намагався нав’язати суспільству. Тому ми вважаємо, що важливо показати не лише макет, а й усі етапи роботи з проєктом, важливо розуміти, які можуть бути методи роботи з пам’яттю загалом.
На жаль, ми не знаємо точно, де саме, в якому місці Бабиного Яру Ада і Володимир планували поставити свій меморіал. Є декілька версій, але ми не вказуємо їх. У цій експозиції ми намагалися не додавати нічого свого. Тобто усе, що глядач побачить, крім нашого кураторського слова, — побудовано виключно на роздумах митців, словах, артефактах, фотографіях, ескізах. Це — документально-виставковий проєкт, який глядач може досліджувати сам.
Звістка про проведення архітектурного конкурсу в Києві у 1960-х роках схвилювала громадськість, дала надію на подих свободи. Провідні митці та архітектори представили ідеї меморіалів. Підхід АРВМ багато в чому випередив свій час. Але жоден із розроблених проєктів не реалізували. Натомість з’явився памʼятник, що відповідав офіційній риториці того часу, яка оминала згадки про єврейських жертв.
Питання меморіалізації трагічних подій нині дуже актуальне. І проєкти, відкинуті в минулому, можуть бути цінними орієнтирами для сучасних пошуків форми і змісту.
— Чи заплановані якісь заходи в межах цього проєкту?
— Так. Будуть дискусії на історичні теми, теми роботи з меморіалізацією, з пам’яттю. Будуть мистецькі обговорення. Будуть окремі заходи для дипломатів, для дипкорпусів, тому що ми державна інституція і демонструємо свою роботу не тільки нашому, а й західному суспільству.
Також хочу звернути увагу на те, що в Українському домі тепер проходить виставка «ПроЗорі» (виставка триватиме до 29 червня). Це — проєкт, пов’язаний з нашим. Ми робили свою виставку у співпраці з Фондом збереження спадщини АРВМ, і цей фонд став співучасником виставки «ПроЗорі». Але в Українському домі демонструють роботи не тільки Ади Рибачук і Володимира Мельніченка, а й інших митців-шістдесятників. У 1960-ті роки в Радянському Союзі був короткий період, коли митцям здалося, що вони можуть дихати вільніше. Хоча — так не сталося, як гадалося…