Або — Покажи мені, що висить на стіні твоєї дитячої кімнати, і я скажу як ти помреш
Автор — Ілля Коваль, студент магістерської програми «Історія мистецтв» КНУ ім. Тараса Шевченка.
Основним засобом сприйняття інформації для людини є зір, хоч це й лише одне з п’яти чи семи (а якщо вірити Аристотелю, то і 33-х) відчуттів. Справа у тому, що візуальна сторона світу перманентно доступна нам, і перші думки в нас формуються завдяки аналізу зображення перед очима.
Саме тому перші письмові системи були спробою відобразити реальні об’єкти графічними символами, як це можна побачити у ієрогліфах єгиптян чи клинописі шумерів. Пізніше картини стануть вербальним джерелом, яке можна прочитати, не послуговуючись словами. Плакат же став поєднанням письма та зображення. Це вдвічі підсилило здатність до передачі та сприйняття людським оком інформації. І плакатний (постерний) спосіб передачі інформації й досі є ефективним, бо в інстаграмі та телеграмі ми продовжуємо дивитися пости, себто постери.
Але яке діло нам до того, що навколо нас сотні кодифікованих зображень? Як вони можуть керувати нашим життям і тим паче передбачити наш кінець? Справа у тому, що кожне зображення, яке має в собі послання, прямо чи опосередковано навіює його нам, і ми самі не помічаємо, як підкорюємося патернам, які нам закладають.
Ідея запрограмованості людського життя не нова. Давні греки вірили у Фортуну, релігійні люди вірять у Бога як творця їхньої долі, та першим науковим обґрунтуванням подібної концепції для мене стала книга американського психіатра Еріха Берна «Що ти кажеш після привітання?» (1969). У ній науковець вивів закономірність, що в залежності від соціальних характеристик батьків, обставин зачаття та народження дитини, виховання у перші роки, людина обирає один з трьох сценаріїв життя: переможець, не-переможець або невдаха. На мій погляд, важливим фактором у програмуванні людиною свого життя є й візуальна агітація, яка постійно оточує людину та навіює свої меседжі.
Найлегше це прослідкувати на прикладі тоталітарних чи авторитарних режимів минулого століття, де пропаганда була присутня в кожному клаптику людського буття. Агітаційні плакати висіли на вулицях, на стінах шкіл, лікарень, будинків культури і навіть у квартирах радянських людей. Серед радянських політруків навіть існувала думка, що «хороший плакат замінює ремінь», маючи на увазі виховні заходи.
Так з ясел тоталітарна система формує морально-етичний світ нової людини, закладаючи рівно ті цінності, які необхідні: допомагати мамі, цінувати старших, вірити партії, безупинно працювати (ось де коріння токсичної трудової культури), мріяти побудувати комунізм та бути готовим пожертвувати життям заради батьківщини, аби віддати їй свій борг перед нею. Підкоряючись ідеології, яка розмовляє з тобою плакатами ледь не з кожної стіни, людина стає добропорядним і сумлінним гвинтиком механізму, втративши власну самобутність, а у випадку війни — помре солдатом, ставши героєм посмертно.
У разі відторгнення офіційної лінії партії, візуальна плакатна пропаганда все одно впливатиме на твоє життя. Так будь-яка соціальна девіація (інші політичні погляди, контркультурність до офіційного мистецтва, дармоїдство) будуть жорстко критикуватися, а постери сформують неприйнятний для суспільства образ інакомислячого. В результаті це незмінно виносить соціальний вирок людині: таких працівників не беруть на роботу, попередньо повісивши їхні фотографії на дошці ганьби, інші громадяни уникають спілкування з ними, а їхня репутація стає предметом обговорення ще до того, як людина встигне себе показати. Тож через постійне навіювання людина змушена або прийняти роль маргінала у такому суспільстві, або зрадити своїм переконанням та стати таким самим гвинтиком, як інші.
Звичайно, можна було б красиво підсумувати цей виклад тим, що разом із поваленням тоталітарних режимів візуальна пропаганда, у вигляді постерів, перестала формувати життя людини, але для такого обнадійливого висновку немає підстав. Ми живемо в інформаційну епоху, де все є пропагандою, навіть якщо ми цього не усвідомлюємо. Постери зі стін перемістились у стрічку соцмереж, яку ми скролимо щоденно. І щоденно в тому ж інстаграмі чи тіктоці ми бачимо людей, які нав’язують нам ідею успішного успіху в 0 років, формуючи у нас FOMO (fear of missing out — страх пропустити щось) і бажання гнатися за чужими досягненнями. Єдиним виходом з цієї ситуації, на мій погляд, є усвідомлення сугестії (психологічного впливу, навіювання), яку здійснює моя стрічка у соцмережах, і вибір ретрансляції тих рольових моделей, які зроблять моє життя більш гармонійним.