Сьогодні дуже багато людей в Україні мають досвід вимушеного переселення — і тимчасового, і постійного. Однак цей досвід для нашого суспільства не новий: через війни, окупації, репресії, економічні та екологічні проблеми українці не раз мусили покидати рідні домівки і шукати собі нове місце у світі, будувати нове життя.
Що відчувають люди, які не можуть повернутися до рідного дому, у яких не залишилося нічого матеріального від минулого життя? Як проживають втрату домівки, втрату цілого світу, у якому жили досі? Як рідні місця зберігаються у пам’яті людей, як ці спогади трансформуються з роками? Як втрата рідних місць змінює людей, змінює їхній світогляд?
Відповіді на усі ці питання шукали куратори виставки «Між прощанням і поверненням», що проходить у Мистецькому Арсеналі: Наташа Чичасова, Ася Цісар та Анастасія Гаразд.
У цьому матеріалі — коротка розповідь про виставку, а також про три роботи, представлені в експозиції.
Про виставку
На виставці «Між прощанням і поверненням» зібрали роботи митців, які мали досвід вимушеного переселення, або якось причетні до цієї теми.
Тут можна побачити інсталяції, живопис, відеороботи, аудіозаписи тощо. Це історії людей різного етнічного походження, з різних регіонів України. Історії, що відбувалися у різні історичні періоди.
Велика частина робіт пов’язана з нинішньою війною, з втратою домівки після нападу росії на Україну (від 2014 року донині). Але також є
- великий проєкт з історіями українських Ді-Пі (displaced persons — переміщених осіб) періоду Другої світової війни, які не змогли повернутися додому після її закінчення, але зберігали українську ідентичність, продовжували творити українську культуру — писати картини, видавати книги тощо;
- дві документальні роботи, що розповідають про «остарбайтерів» — людей, яких вивезли на примусові роботи до Австрії і Німеччини під час Другої світової війни;
- роботи про Новогеоргіївськ — давнє українське місто, якого більше немає, бо його затопили під час будівництва Кременчуцької ГЕС,
- роботи двох грузинських митців — батька і доньки — що через війну переїхали з Грузії до України і переживають російську агресію знову, вже на новій території.
Загалом, це роботи .
Катерина Єрмолаєва «Блокада спогадів: сни»
У першому виставковому залі привертає увагу інсталяція, відділена напівпрозорою шторою. Коли заходиш за неї, ніби опиняєшся у окремому затишному світі.
Це — робота Катерини Єрмолаєвої. Художниця виїхала з Донецька у 2014 році через окупацію регіону. У 2015 році вона створила роботу «Блокада спогадів» для PinchukАrtСentre. У ній зобразила три важливі для неї місця у Донецьку: квартиру бабусі, квартиру батьків та дачу. Детально відтворила інтер’єри цих помешкань. Нинішній проєкт у Мистецькому Арсеналі — це продовження «Блокади спогадів».
Коли людина втрачає рідний дім і не може у нього повернутися, вона відчуває, що втратила цілий окремий світ. Робота Катерини Єрмолаєвої — саме про це, про втрачений світ її дитинства. У роботі є сни художниці, бо у них вона часто бачить рідні місця (хоча зазвичай — змінені, трансформовані), ходить знайомими вулицями. Через сни Катерина тримає зв’язок із домом її дитинства.
Робота складається з 12-ти боксів. Це мініатюри, які відтворюють різні сюжети зі снів та з реальності. Їх дуже цікаво повільно розглядати, читати тексти, насолоджуватися усіма деталями. Також тут є аудіозаписи: Катерина розповідає про свої сни, а також розмовляє з батьками і вони разом згадують історії з минулого життя.
«Блокада спогадів: сни» переносить глядачів у фантастичний світ, здебільшого сповнений ніжності і любові. Ця робота показує, як змінюються, трансформуються спогади людей. З часом вони перетворюються в картинки і сюжети, у яких складно відділити реальні моменти від тих, які створила наша уява. Можливо, іноді ми самі обираємо, які спогади хочемо забрати з собою у майбутнє, а які хочемо «забути», спробувати залишити десь у минулому.
Ольга Кузюра «Спільний спогад. Акт пам’ятання»
Ольга Кузюра народилася на Львівщині, проте тема втраченого дому їй також близька. Родину її матері тричі переселяли під час операції «Вісла». Дідусь тричі облаштовував дім, але родину знову й знову змушували переїжджати… Згодом покоління батьків Ольги намагалося знайти якісь архіви, дізнатися більше про ці переселення, та виявилося, що усі архівні документи спалені. Родина її батька — з Чернігівщини, але також мусила переселитися після Другої світової війни з міркувань безпеки.
Ольгу завжди цікавило питання, що сталося з тими будинками, які втратили її рідні, з тими речами, які вони залишили… «Я народилася у світі, де немає жодного матеріального об’єкту, який мені б передали від бабусь-дідусів, через який міг би бути діалог поколінь. Це сформувало мій “голод” на такі речі, такі історії, і я заповнюю його колективним досвідом, формуванням колективного спогаду», — розповідає художниця.
У 2020-2022 році Ольга Кузюра брала участь у міжнародному проєкті «Модернізм для майбутнього». Тоді вона потрапила до унікального помешкання у Львові — квартири, яка належала заможній єврейській родині, Зиґмунту й Анні Галлетам. Уся сім’я загинула у львівському ґетто: батьків розстріляли, а сина повісили у дитячій кімнаті. Залишилося помешкання, унікальне тим, що люди, які оселилися в квартирі після війни, не змінили у ній нічого: не зашпаклювали навіть подряпин, які зробили пси німецьких офіцерів.
Пані Клара, нинішня власниця квартири, заїхала сюди, коли була ще маленькою дівчинкою. Та зберегла повагу до історії Галлетів на усе життя. Коли Ольга Кузюра познайомилася з пані Кларою, тій було вже більше 80-ти років. Вона розповіла мисткині і дослідникам усе, що знала про єврейську родину, що змогла зібрати по крихтах. Син пані Клари також доклав багато часу і зусиль, аби з’ясувати у старожилів з їхньої вулиці, що і як там відбувалося.
Під час резиденції «Модернізм для майбутнього» дослідники і митці спілкувалися з львів’янами, які в 40-і роки заїхали у ті квартири, в яких раніше хтось мешкав. Також — з їхніми дітьми, онуками. Говорили про історію помешкань, про культуру побуту, яка там була, про історію, яку зберігає матеріальний спадок… У помешканні Галлетів відтворювали куточки колишнього побуту, робили численні інсталяції. З кожного предмета Ольга Кузюра створювала «посмертну маску» методом тиснення, сліпого друку. Архівувала в папері спогади, історії, стерті з простору міста, та повертала їх у колективну памʼять.
Панно, представлене в Мистецькому Арсеналі, — частина цього проєкту. Це — символічний мізрах, витинанка, яку в єврейських помешканнях розташовували на східній стіні. Мізрах був зверненням до Бога, молитвою у напрямку до Єрусалиму, до дому, який колись вдасться повернути.
У помешканні пані Клари панно розташували на стіні, яка з’явилася після розділення квартири (у радянські часи це відбувалося з багатьма помешканнями). Хоч від квартири була відділена лише одна кімната, пані Клара усе життя мріяла, що хтось колись відкупить ту кімнату і знову об’єднає, відтворить житло. Тож «мізрах» Ольги Кузюри — це метафоричний акт молитви у напрямку повернення дому.
«Повернення неможливе, ми це розуміємо, але це те звернення, яке усі ми постійно робимо. Воно пронизує усі мої роботи», — каже художниця.
Алевтина Кахідзе «Насіння України»
Алевтина Кахідзе народилася в Донецькій області, та вже багато років живе і працює у Києві. Її мама залишилася у рідній Жданівці, яку у 2014 році окупували російські терористи. Довгий час мама Алевтини не могла наважитися на переїзд, продовжувала жити у рідному місті і по телефону розповідала доньці про своє життя, про те, що відбувається на Донеччині. Так з’явився відомий проєкт з історіями Клубніки Андріївни.
На жаль, у січні 2019 року мама Алевтини Кахідзе померла. Померла на блок-посту, коли їхала з окупованої Донеччини на територію, підконтрольну українській владі. Історії Клубніки Андріївни закінчилися, але згодом з’явився проєкт «Насіння України».
За життя мама Алевтини іноді приїжджала до доньки у Київ. Тоді купувала собі та своїм подругам насіння квітів і овочів, бо в окупованому Донбасі їх складно придбати. Коли мама померла, її подруги вже зверталися по насіння до Алевтини. Це надихнуло мисткиню на ідею проєкту «Насіння України».
Спочатку, у лютому 2020 року, Алевтина Кахідзе зробила перформанс у Києві, в Музеї Гончара. Там вона розповіла про «пенсійний туризм» — щомісячні поїздки людей літнього віку з окупованої території на територію, підконтрольну українській владі, аби отримати пенсію. Відвідувачі навіть змогли пройти імпровізований шлях з окупованої Донеччини у Бахмут, через блок-пости, довгі очікування і перевірки…
Також вона запропонувала принести насіння для людей з Донбасу в обмін на щось, що люди з Києва хотіли би отримати з окупованої території. Це могло бути будь-що: історія, поштова листівка, газета, посмішка чи скарга на щось…
Алевтина зробила собі «рухомий ларьок»: невеликий візок, на якому закріпила пакетики з насінням. З цим візком у серпні 2020 року вона поїхала на «нуль», на пункт перетину у Луганській області.
На виставці в Арсеналі можна побачити відеозапис перформансу Алевтини Кахідзе на пункті перетину. Довкола — спека, напружена атмосфера, втомлені й роздратовані люди, і ще — мисткиня з візком, яка пропонує усім насіння. Це виглядає трохи дивно і абсурдно. Особливо, коли Алевтина пояснює, що за насіння не потрібні гроші, а щось інше, про що написано на пакетику. Іноді це збиває людей з пантелику, змушує зупинитися, замислитися…
На перший погляд, у цьому перформансі мисткиня не робить нічого надзвичайного. Проте, ці спроби налагодити зв’язок між людьми, зрозуміти кожного і кожну, достукатися (навіть в таких незручних умовах і обставинах) — неймовірно зворушливі. Хочеться перегляди ці кадри знову і знову, вникати в обставини життя тих людей, розуміти досвід і світогляд кожного.
Також в Арсеналі можна побачити детальну розповідь Алевтини Кахідзе про те, як її мама перетинала зону розмежування востаннє. Можна дізнатися, як загалом відбувається ця процедура.
Тепер Алевтина Кахідзе продовжує проєкт «Насіння України» у Нідерландах. Там вона також пропонує людям насіння в обмін на історії.
Виставка «Між прощанням і поверненням» працюватиме до 4 серпня 2024 року. Адреса — Київ, вул. Лаврська, 12.
Підготувала Лариса Лавренюк.