Пів року тривала в Українському музеї в Нью-Йорку виставка творів Марії Примаченко — перша у Сполучених Штатах Америки.
У дні її проведення відбулася зустріч з ініціатором виставки, першим президентом і куратором PinchukArtCentre, комісаром українського павільйону на Венеційській бієнале 2007, 2009, 2017 років, колишнім керівником музею сучасного мистецтва Dallas Contemporary в Техасі, а тепер директором Українського музею в Нью-Йорку Пітером Дорошенком.
Стаття із журналу «Антиквар» №137

— Пане Пітере, ви очолили Український музей навесні 2022-го, а через півтора року в ньому відкрилася велика виставка «Maria Prymachenko: Glory to Ukraine». Як виникла ідея організувати таку виставку і скільки часу знадобилося для її реалізації?
— Ідея виникла ще до того, як я став працювати в музеї. Це сталося невдовзі після початку війни, коли я дізнався з американської преси, що росіяни знищили музей в Іванкові. Про це тут багато писали, зокрема в періодиці, яку читають люди мистецтва. І я подумав собі: о’кей, зараз маю проєкт у Венеції, а як переїду до Нью-Йорка, то готуватиму виставку Марії Примаченко.
Я бачив її роботи, коли жив у Києві, — нечасто, але бачив; чимало книжок тоді купив, тут знову перечитав і вирішив: нехай я багато чого про неї не знаю, але мушу якось навчитись на її роботах. Отак і почалася ця процедура.

— А в музеї не було плану виставок на роки вперед?
— Ні, тоді не було. Останнім часом ми багато чого змінили, щоб працювати на найвищу якість. Тож тепер маємо план на два, мало не на три роки — так само, як інші музеї Нью-Йорка та світу. Це дуже важливо, бо коли хочеш, наприклад, позичити для великої виставки роботу Малевича з Амстердама чи Татліна з Парижа, то маєш звертатися до відповідної інституції принаймні за рік.
Другий момент, який спонукає робити перспективний план, — гроші. Ми мусимо збирати їх самі на всі музейні потреби, бо жодної серйозної підтримки від уряду чи міста не маємо. І це також вимагає багато часу, адже заявки на гранти зазвичай подаються на два роки наперед. Тепер ми так і робимо, але період підготовки виставки Примаченко був перехідним.
Ми звернулися тоді до управи, до нью-йоркської громади, до бізнесу і досить швидко, за п’ять-шість місяців, усе назбирали. Причому допомагали нам і ті, хто чув про Примаченко або читав про неї в книжках, і ті, хто відкрив її для себе через інтернет, а потім поділився з кимось враженнями й таким чином збільшив коло людей, що підтримали виставку.

— Якщо вже ви торкнулися фінансових питань, то дозвольте поцікавитися, яким був загальний бюджет виставки і які витрати виявилися найзначнішими?
— Бюджет становив близько 300 тисяч американських доларів. Найбільше грошей пішло на виготовлення паспарту та рамок для робіт. Після того — логістика й транспорт з України до США, страховка. Каталог також був дорогий, але дешевший, ніж страховка.
— А чому ви вирішили переоформлювати роботи? Щоб якось уніфікувати? То була частина кураторського задуму?
— Так. Коли я приїжджав у березні 2023 року до Києва, то помітив, що всі рамки різні, і це було якось незручно. До того ж, перевозити твори без рамок і скла було значно простіше — і ящики менші, і вага. Урешті це себе виправдало.

— Скільки творів представлено в експозиції, звідки вони походять?
— 97 робіт на папері, а ще кераміка, вишиванки, дерев’яні тарілки. Загалом понад 120 експонатів. Усі вони привезені з Києва — з Національного музею декоративного мистецтва України, приватного музею «Духовні скарби України» (колекція родини Понамарчуків), від родини Примаченко.

— Тепер творчість художниці переживає нову хвилю популярності. Не можна сказати, що вона не була популярною до війни, але, безумовно, іванківська трагедія посилила увагу до неї. Певну роль відіграло й те, що навесні 2022 року картину Примаченко із зібрання Понамарчуків було продано на київському благодійному аукціоні за пів мільйона доларів, і це абсолютний ціновий рекорд для України. Ви чули про цю подію?
— Звісно, чув, бо щоранку читаю українську пресу. Я це відзначив, але не був здивований, бо трохи раніше на благодійному аукціоні «Benefit for Ukraine’s People & Culture» у Венеції її роботу також продали за велику суму — 120 тисяч доларів.
— Це сталося буквально за два дні до наших торгів, і ми навіть не мріяли наблизитися до таких цифр. Тож були страшенно щасливі, коли тут, в Україні, більш ніж учетверо перевершили цей результат. А головне, що всі ці гроші пішли на армію, і дуже скоро ми побачили, як одна маленька картинка «перетворилася» на 125 автомобілів для ЗСУ. Але повернімося до виставки. Що для вас як куратора було найскладнішим під час її підготовки?
— Правду сказати, комунікація з Міністерством культури. Бюрократія. Ми з ними листувалися, по телефону розмовляли, зв’язувалися через Zoom… Але було враження, що тільки-но вони той Zoom вимикали, то робили щось інше й умить забували про нашу розмову. Я все це добре розумію, тому знову писав їм на електронну пошту, щоб нагадати, про що ми говорили.

— Дивно. Міністерство культури мало б бути зацікавлене в подібних проєктах, радіти, що є такі ініціативи, і найважливіше — фінансування. Якщо я правильно розумію, то від них були потрібні тільки папери?
— Саме так. І всім було б легше, коли б вони дотримувалися певних планів і термінів, підтверджували свої наміри підтримати організацію виставки, концерту або, скажімо, виступу танцювальної групи. Чи станеться то колись? Не знаю…
— Які ще події заплановано в межах виставки?
— Заняття з дітьми, майстер-класи, присвячені українській мові й зокрема регіональному діалектові, на якому все життя балакала Марія Примаченко й робила написи на звороті своїх картин.
— Чи багато серед відвідувачів виставки американців, які не є вихідцями з України? Хто взагалі приходить сьогодні до вашого музею?
— Попервах я бачив тут лише представників діаспори, але війна все змінила. Тепер до музею приходить дедалі більше американців, бо вони хочуть знати, що то є — українська культура. Вони читають у пресі та соцмережах про наші виставки, і їм цікаво дізнатися, а чим це всі так захоплені? І сьогодні, я би сказав, десь 60–70% відвідувачів — американці, які жодного стосунку до України не мають, і ще 10% — азіати, 8% — з Латинської Америки.
Також приходить багато шкільних груп, де діти різних національностей.
— Що спонукало вас стати директором Українського музею в Нью-Йорку? Ви — відомий куратор, багато років працюєте із сучасним мистецтвом, проте колекція та діяльність цього музею від самого його заснування мали іншу спрямованість.
— Узагалі я планував узяти позицію в Мексиці. Але подумав, що Нью-Йорк відкриває так багато можливостей! Здається, тижнями сидів би за комп’ютером і вигадував, що і як тут можна зробити: як поліпшити систему, як покращити ситуацію для художників, як збільшити музейну аудиторію. І це треба було зробити, бо Нью-Йорк — світова культурна столиця!
Я мусив почати з нуля і усвідомлював, що попереду багато роботи. Але ж я мав показати шлях, яким розвиватиметься музей, і йти цим шляхом разом зі своєю командою. Я хочу, щоб у будь-якій розмові про музейну справу в Америці обов’язково йшлося і про наш Український музей у Нью-Йорку.

— Виставка «Maria Prymachenko: Glory to Ukraine» — дуже серйозна резонансна подія. Вона задає той високий рівень, який ви маєте підтримувати й надалі. Що музей планує робити після завершення цієї виставки, можете розповісти хоча б у загальних рисах?
— Зараз ми маємо три основні напрями діяльності і, відповідно, три основні теми. Перша — війна, і ми говоритимемо про це, доки вона не закінчиться. Друга — деколонізація й зокрема зміна уявлення про те, що українська і російська культура — одне й те саме. Третя — роз’яснити, що значить бути українцем.
Щодо конкретних планів, то це виставки Олександри Екстер, Казимира Малевича, Володимира Татліна. Американці знають їх як буцімто росіян, а який Татлін росіянин, коли він народився в Харкові, робив бандури, викладав у Київському художньому інституті? І так само нерозривно пов’язані з Києвом Малевич та Екстер…
Через такі виставки я хочу ввести у світовий контекст нашу колекцію українського народного мистецтва, збудувати міст між нею та авангардом, адже народним мистецтвом захоплювалися всі авангардисти початку ХХ століття. Про це обов’язково йтиметься в майбутніх виставкових каталогах, і я вже домовляюся з київськими фахівцями, щоб писали для них статті. Ще плануємо провести виставки молодих українських художників, бо прагнемо допомогти їм представити своє мистецтво світові.
— І насамкінець: як ви окреслили для себе основну мету теперішньої виставки? Який головний її меседж глядачеві?
— В Україні й у світі є багато дивовижних художників, що самі від себе навчилися. Не так давно ми робили виставки Никифора Дровняка та Емми Андієвської, тепер от — Примаченко. Люди зацікавлені «селф-артом», це дуже популярна тема, і вона не покине нашу програму.
У Нью-Йорку раз на два роки проходить міжнародний ярмарок «Outsider Art Fair». Якщо хочете бути суперкрутим, треба йти саме на нього, а не на ті великі, куди йдуть усі — від зірок Голлівуду до політиків. На «Outsider Art Fair» можна і побачити щось інакше, і купити щось, а крім того — трошки чогось навчитися. Гадаю, Нью-Йорк захоплений «інакшим» мистецтвом, тож наші виставки — і Дровняка, і Примаченко — йому цікаві. Мабуть, влаштуємо ще виставку Любові Панченко, хоча вона й не самоука, бо ніхто інший цього не зробить. Це для нас важливо.
— Певно, багаторічна праця в Києві та зв’язки з українськими музейниками й колекціонерами допомагають вам у сьогоднішній роботі?
— Авжеж. Я не втрачаю цього зв’язку і спілкуюся навіть з тими, кого не знаю особисто. Для мене, наприклад, важливо залучати молодь, тож я можу і кошти вислати, і зателефонувати — кураторові, художникові, письменникові. Але й вони так само можуть до мене звернутися, бо я не хочу виступати в ролі такого собі вчителя. Це має бути двосторонньою співпрацею.
Спілкувалася Дар’я Добріян