1 — 3 травня у Києві проходитиме квартирна виставка «MIAMI — Komnata».
Про ідею виставки, її три теми написали куратори проєкту — Ілля Левченко, Тарас Березюк та Дарія Демченко.
***
Квартирна виставка «MIAMI — Komnata» вибудувана довкола роздумів про ілюзію, безумство, крихкість та біль. Осердям виставки є творчість Майї Ніколаєвої — самонавченої художниці, яка малює на картоні гуашшю, малює переважно яскраві пейзажі з пам’яті, продає їх на вулиці і дозволяє робити з ними що завгодно:
«Коли ти купуєш роботу — вона стає твоєю: роби з нею що хочеш, можеш підписати своїм іменем».
Обговорення її творів, а також часом випадкове, часом шизоїдне сполучення з творами інших митців розвинули декілька оповідних ліній, що оголюють контрасти реальностей, на які приємно й водночас незручно дивитись. А приватний простір квартири та робочого кабінету дозволив цьому розщепленню — відтак і довільній дифузії — бути.
Так з’явилися три краї, крайності, три теми:
Bloody bone (кривава кістка)
Коли від людини залишається лише кістка, що пронизана болем і виразками — це вже не просто тіло. Це залишок, релікт. У сухості цих решток — нагадування про долину Йосафата, згадану пророком Йоілом як місце остаточного суду над народами. Це місце уявляється як кінець, підсумок, зведення рахунків. За біблійною топографією, долина Йосафата — це символічний простір, де виявляється справжнє, судове, останнє.
Вона постає не лише у пророчому тексті, а й на карті України — в кримській тиші караїмського кладовища за мурами Чуфут-Кале чи біля села Голинчинці на Вінниччині. Де буде винесено вирок? І кому?
Коли Майя вперше почала малювати, батько сказав, що в ній є «чортова косточка». Це була не образа, а швидше — інтуїція. У ній вгадувалося щось «криваве» (bloody), щось первісне, що не боїться торкатися темної, хтонічної матерії. Її пейзажі — ніби ідилічні, навіть декоративні — перетворюються на щось зловісне. Красиве починає тривожити. «Locus amoenus» в її роботах — це не затишна міфічна галявина, а простір, де зло, розклад і безумство заповзають крізь квіти. У цій естетиці уживаються диявольське й святе. Мистецтво стає середовищем, у якому жах має право на красу.
Кістка — це не просто біологічна рештка. Це образ, що може розцвітати. Квіти на кістках — це не прикраса, а проростання смерті через життя. Це «bloody bone» — кістка, що пам’ятає кров. Тіло, яке було гріховним, стає носієм знаку. Воно обростає виразками — як буквальними, так і символічними. У церковних текстах знову й знову повторюється прохання: «Уврачуй язвы душ и телес наших» — зціли рани, що пронизують і душу, і плоть. У цьому з’являється суть: мистецтво не лікує — воно констатує стан, виставляє рану назовні, змушує її промовляти кольором і образом.
Знак стає символом, символ стає образом, а образ — кольором. Тло в роботах Майї не просто оформлює композицію — воно поступово розчиняє її, занурюючи в безодню психотичного, аутичного сприйняття, де вже не важливий сюжет. Є лише стан. І цей стан — непомильно свідчить: кінець уже близько.
Але навіть у кінці — не лише руйнування, а й обітниця. Пророк Ісая залишає не тільки образ помсти, але й надії:
«Побачите це, і звеселиться ваше серце; немов трава, квітнутимуть ваші кості. Рука Господня об’явиться його слугам, а його гнів — його супостатам» [Іс. 66:14]
Ілля Левченко
Use your illusion (використовуйте свою ілюзію)
Use your illusion — це про зазори, що виникають через зміщення одного бачення іншим. Прекрасну ілюзію відрубує прохолодна відвертість. Комізм божевілля — зациклена безпосередність.
Яскраві пейзажі Майї з місцями зі спогадів чи неіснуючими місцями з уяви перериваються остуджувальними фотографіями з дописів Ігоря Хоборова, — з реальними краєвидами. Разом вони утворюють поліфонію вираженого: вигаданого і дійсного, відчуженого і особистого, ідилічного і щемкого. Як два протилежні краї. Але такі, що тілесно схожі: ламкий шар фарби на полотні, вклеєному на м’якій поверхні картону, і вміщені в фейсбучні дописи знимки зі старої камери, які автор часто видаляє за кілька годин після публікації. Запрограмована зникомість цих сигналів байдужа до визнання й історичного плину. Та й лінія модернізму з репродукцій на сусідній стіні, як і вкраплення фламандського живопису поряд, діють взаємовиключно.
Цей привид історії-батька, вертикаль художньої спільності, дозволяє говорити про важливе і ціннісне крізь встановлені рамки. Але те, що утворюється від автономного і до абсурду суперечного співіснування цілком самодостатніх мікросвітів, виявляє саму штучність та ілюзорність притягального центру. Тож прозір у цьому трикутнику — картини Майї, дописи Хоборова, вертикаль історії — оголює даність, просте знання, що нагострює погляд. Знання безумця чи божевільного. Знання, що спопеляє навіть себе. Погляд, який розтинає виражене, піднесене до абсолюту.
Тарас Березюк
Fragility full (повна крихкість)
У сучасному мистецтві України все більшої популярності набуває тема крихкості — маленькі мурашки та світлячки, тонкі осики та берізки, що не встоять без додаткової підтримки. З одного боку, така тенденція є цілком зрозумілою та органічною для простору розгортання війни. З іншого — така демонстрація власної слабкості та незахищеності нерідко перетворюється на самолюбування та маніфестацію власного его.
Складається враження, що роздягтися, зізнатися у власній безпомічності, жертовності є легшим і приємнішим, аніж протистояти вітру. Романтичне коливання між життям і смертю, коли вітер ось-ось зламає гілки або ж дощ затопить мурашину нірку. Утім, мова не йде про певний інцестуальний потяг до смерті. Здається, тут узагалі немає потягу, а лише — рабування перед загибеллю та розкладанням. Це досить атопічний стан у сенсі неналежання собі, адже раб втрачає внутрішній світ і перетворюється на річ.
У такий спосіб формується нова «правда», своє уявлення про крихкість як своєрідну «ніжність», що, утім, є солодкою самооманою. Ці поняття не просто не є тотожними, але й прямо протилежними одне одному. Ніжність без грубості та твердості у собі самій перетворюється на просту кволість. Тривкий і вразливий стан крихкості не є сумісним із самим формуванням ніжності: останню пориви вітру та дощові потопи лише загартовують та зміцнюють, а не знищують.
Неможливість для крихкості свого утвердження через катаклізми спричиняє повсюдну психотерапевтичність у мистецтві. Крихкість, а відтак і хворобливість, необхідно вилікувати, глядача — врятувати, підтримати. Врешті, мистецтво, замість того, аби наносити «порізи», прагне стати однією з опор і підтримок — милицею для свого ураженого глядача. Засильство власних почуттів, «я» створюють липку духоту, яка лише оспівує нашу слабкість, утім не наважується перебороти її.
Дарія Демченко
Цьогоріч 1-го травня Майї Павлівні виповнюється 90 (?) років. Тож цілком доречно вважати цю виставку присвятою їй.
Вхід на виставку за запрошенням. Із запитом звертайтеся до Дарії Демченко — fedra.thedra@gmail.com.