або — Чому я не спав до 2-ої ночі
Автор — Антон Тимків, студент магістерської програми «Історія мистецтв» КНУ ім. Тараса Шевченка.
Кілька років тому, коли ми з друзями обговорювали щось, пов’язане з аніме, мій добрий знайомий запитав мене «У чому прикол аніме?». Я замислився. І справді, в чому його феномен? Що робить аніме таким популярним, і чому в останні десятиліття воно у всіх на слуху?
Перше, про що я подумав, — це можливості. Аніме дає величезний простір фантазії, адже нарисувати можна будь-що. Умовний Тацукі Фуджімото (відомий японський манґака — людина, що професійно малює манґу, японський різновид коміксів) уявляє щось та малює це у форматі комікса. Наприклад, звичайного хлопця, але з головою бензопили. Або чоловіка, який постійно горить і вже адаптувався до цього. Або хлопця з залізною автобронею замість руки і ноги, який ще й алхімік і може перетворювати одні субстанції в інші…
Видавці фіксують зріст популярності того чи іншого комікса, знаходять анімаційну студію та екранізують манґу. Звісно, це збільшує популярність сюжету, збільшує фінансову вигоду правовласників. Далі готують мерч (одяг, предмети побуту, фігурки, пов’язані з цим продуктом). Якийсь Джейкоб, Йошида чи Андрій купують колекційні футболки, і популярність аніме та фінансова вигода знову збільшуються.
Другий пункт — це японська культура. Анімація є не тільки в Японії, та й вперше з’явилася вона не там, а на Заході. Проте японські аніме — особливі. Щоб зрозуміти це, варто подивитися на західні адаптації аніме. Спочатку, коли культура аніме почала проникати на територію Америки, Західної Європи та України, її сприймали як нішеву та несерйозну. Проте в останні роки вона стала дуже популярною. Великі західні компанії зацікавилися культурою аніме, і почали з’являтися нові екранізації аніме з живими акторами.
«Сталевий Алхімік», «Атака Титанів»,«Ковбой Бібоп» (частково навіть «Аватар: Легенда про Аанґа», хоча це й першопочатково західний продукт) — це лише кілька аніме, екранізованих на Заході, деякі екранізувала велика компанія Netflix. Але практично усі вони мають рейтингові провали. У західній культурі при екранізації не прийнято копіювати продукт один в один: необхідне авторське новаторство, відсутність плагіату тощо. Японці ж — навпаки, намагаються адаптувати аніме максимально близько до оригіналу.
Крім того, японці мають своє локальне уявлення про культуру, етикет, стосунки між людьми. Часом нам цікаво спостерігати саме за цим. Якщо подивитися якісь азійські серіали, наприклад — корейські дорами, то можна побачити схожості з аніме: ті самі «ґеґи» (комедійні прийоми, в основі яких — очевидна безглуздість), наклейки на екранах і звуки.
Японські автори дуже часто додають в свої роботи, щось «суто японське»: вкраплення шинтоїзму (язичницької релігії японців), різні божества, японські храми, архітектуру… Ніде правди діти, в західній культурі мало знають про Японію (як і про багато інших країн), тож до певної міри цікавість до аніме — це бажання відкривати щось нове, екзотичне.
Окремий цікавий аспект аніме — технічний. Скажімо, Луфі з манґи та аніме «One piece» — це «людина-гумка», що може розтягуватися на великі відстані. Манґа «One piece» почала виходити у 1997 році (і виходить досі), але в кінематографі, в ігровому кіно, дуже довго не було технічних можливостей зображати такі сцени.
У наш час технології розвиваються дуже швидко. З’являється усе більше можливостей для того, щоб через комп’ютерну графіку показати щось нереальне, фантастичне. Тобто все більше розмивається межа між можливостями анімації та кінематографу.
Малим я зростав, дивлячись українські (здебільшого — старі) та американські мультики. Унікальний шарм, який мали американські мультфільми (аж з 1930-х років), — ще чорно-білий «Міккі-Маус», «Дональд Дак», «Моряк Папай», чи «Том і Джері» — з часом було втрачено. Окремі проблиски анімації спалахували до нульових років включно, сюди можна віднести унікальний «діснеївський» стиль (наприклад, «Короля Лева»). Та згодом західна індустрія почала переходити до стилістики «майже 3D», використовувати комп’ютерну графіку як у фільмах, так і мультфільмах. Японське аніме у цей час залишалося суто в 2D. Цікаво, що багатьох фанатів аніме дратує CGI — комп’ютерна 3D графіка, яку іноді використовують в деяких аніме (в основному з метою економії або ж через нестачу часу).
Японська анімація доволі замкнута на собі, але водночас активно інтегрує західні мотиви. Яскравим прикладом є аніме «Людина-бензопила» за манґою уже згаданого Тацукі Фуджімото. Він захоплюється західним кінематографом (очевидно, найкращими його зразками) і активно інкорпорує деякі речі у свої твори. Творці «Людини-бензопили» вирішили приділити цьому велику увагу, і зробили аніме дійсно «кіношним».
Тож, підсумовуючи, «приколом» аніме, про який запитував мене мій знайомий, можна назвати:
- свободу фантазії, що дозволяє легко створювати нереальне;
- здатність до синтезу нового і самобутнього;
- здатність не забувати власних традицій, активно їх застосовувати (але вписувати в контекст і звісно, — гратися з новим);
- та екзотичність японської культури для нашого глядача (цікаво щоразу дізнаватися щось нове для себе, еге ж?).
